Німеччина цікавиться Україною менше, ніж Канада,

Тут навесні, коли починається семестр, підіймаєшся вгору скрипучими сходинками у крихітні, затишні аудиторії: є тут і такий рідний актовий зал, що увійшов в історію літератури завдяки роману Г. Канта «Актовий зал». У цих стінах найвідоміший захисник довкілля Східної Німеччини, володар альтернативної Нобелівської премії, біолог Сукков розробляє плани походів у далекі краї Центральної Азії, де він разом зі своїми студентами намагається активізувати рух за охорону довкілля. «Про такі відносини між викладачами і студентами можна тільки мріяти», — каже студентка найменшого німецького університету, що нараховує 6 тисяч студентів, котра приїхала сюди з Берліна.

У Гайфсвальді, в Ернс-Моріц-Арндт-університеті, заснованому 1456 року, є можливість вивчати цікаві дисципліни. Це не тільки елітарні, «орхідейні» спеціальності, як їх звуть у земельному міністерстві культури, а й дисципліни-«маяки». Вони, «маяки», повинні випромінювати світло, манити студентів, що, в свою чергу, означає залучення коштів, а також підвищення престижу. Разом із балтистикою, україністика є однією з таких дисциплін-маяків. У Грайфсвальді є перша й досі єдина кафедра цієї слов’янської дисципліни в Німеччині. До сьогодні університет двічі пропонував літній курс «українікум», під час якого студенти з різних міст Німеччини й Австрії могли «придивитися» і прислухатися до мови і культури великого, другого після російського, народу Східної Європи.

Чи є в Німеччині інтерес до України? Якщо зважати на той факт, що вже з часу, коли Горбачов пішов з політичної арени, в школах потреба у викладачах російської мови, як в Західній, так і в Східній Німеччині, значно знизилася, а у вищих учбових закладах польська філологія повинна була боротися за виживання, скромний інтерес до України може, власне, й не дивувати.

Хоча, приміром, у Сполучених Штатах і Канаді впродовж десятиліть проводиться інтенсивне дослідження і вивчення цієї країни; в Польщі є близько десяти кафедр української філології.

У Німеччині, в тому ж Грайфсвальді, україністика досі є в «повзунках». Колись все було інакше. Перед війною в багатьох німецьких університетах історики та філологи займалися Україною. 1926 року в Берліні було навіть засновано Український Науковий Інститут. Він проіснував до 1945 року: націонал-соціалістів Україна цікавила передусім як «житниця Європи», як невичерпний резервуар каторжних робітників і як бастіон проти більшовизму.

А сьогодні? Здається, що німецькій Асоціації україністів, що засідає в Берліні під керівництвом її голови — історика, професора Торке, необхідно починати все з самісінького початку. Можливо, в цьому винне росієцентричне уявлення про історію. Протягом останніх десятиліть переважає точка зору, що «ключі» до німецького питання лежать тільки в Кремлі, а не де-небудь на вулицях Києва чи його міста-побратима Лейпцига. Пропозицію створити в Берліні інститут, аналогічний довоєнному, було «відхилено Колем», повідомляє заступник голови асоціації, що нараховує 55 членів, берлінський історик Осадчук-Кораб.

В абсолютно інших умовах вивченням України займалися в НДР до 1989 року. І тут, щоправда, віддавали перевагу російській мові. «Але під рубрикою «багатонаціональна радянська література» кілька вчених в НДР дуже інтенсивно займалися неросійськими народами Радянського Союзу», — повідомляє пані Бертрам, яка сама входила в це коло фахівців, що сильно звузилося. Сьогодні щодва роки вона викладає українську мову, але за умови, щоби не менше п’яти студентів подавали заяви на її вивчення в Університет ім. Гумбольдта. При цьому вона, як і її колеги в Грайфсвальді, змушена користуватися перевиданням німецького підручника 40-х років: «На нашому курсі ми рахуємо ще в рейхсмарках, розумієте?».

Лід холодної війни вже давним-давно розтанув, а дослідження «малих» народів Європи, яких, як і українців, нараховується 50 мільйонів, залишається все ще ніжною, тендітною рослинкою.

Щоправда, є серед німецьких істориків видатні знавці України: крім Грайфсвальда та Берліна є наукові починання й у філологів Лейпцига, Аугсбурга, Регенсбурга. Друге місто-побратим Києва — Мюнхен мав би, власне, пропонувати найбільше можливостей щодо вивчення України. Там ще й досі є Український Вільний Університет, що переїхав з Праги 1945 року. Але Бонн просто «зачерпнув» всі кошти на підтримку цього університету, який, в свою чергу, розглядався українськими емігрантами як притулок. Можливо, справді, як каже Осадчук-Кораб, «мюнхенці проспали процес розвитку». Зараз земельний уряд Баварії має вирішити, чи схоче він приєднати цей учбовий заклад до Мюнхенського університету і таким чином відкрити двері німецьким студентам.