Про нас

«Алекс Кузьма, директор відділу розвитку Фонду допомоги дітям Чорнобиля, сказав, що пожертви збиратимуться до квітня, а тоді їх буде відправлено літаком до України. Надія Матківська (одна із засновників фонду. — Ред.) зазначила, що допомогу буде надано злиденному медичному центрові в глибинці України, де діти лежать у темних кімнатах, які нагадують в’язницю, де немає пелюшок, простирадл та дезінфікуючих засобів. Пожертви дадуть змогу розмалювати кожну з 12 кімнат, дезінфікуючі засоби усунуть сморід, а для прання й прасування білизни буде найнято працівників. Кузьма сказав: коли люди питають, чому пожертви збирають зараз, через 13 років після аварії, він відповідає, що діти, народжені в батьків, уражених радіацією, відчувають її наслідки... «Україна мала ядерну війну малого масштабу», — сказав Кузьма про Чорнобиль».

«19 червня 1998 року Вищий Федеральний суд визнав паспорти членів екіпажу й книжки моряків (з України. — Ред.) знову чинними, давши таким чином їхнім власникам змогу зійти на берег й повернутися до своєї країни. І нігерійська компанія, і генеральна служба імміграції наполягали на відстрочці виконання судової ухвали. Але даремно. Завдяки позову про порушення прав людини 23 члени екіпажу залишили країну. Але на судні, пришвартованому в порту Сапеле, досі перебувають чотири члени екіпажу. Представник посольства Росії, який попросив не називати його імені, сказав, що «Лоунстар Дріллінг Ніг ЛТД» та її власник Ідісі зовсім не мали рації в своїх претензіях. «Ідісі хоче лише використати українців як живий щит у комерційній суперечці». Він сказав, що... незабаром до країни прибуде українська делегація, яка шукатиме засоби звільнення чотирьох членів екіпажу. Звинувачення в затриманні дратує «Лоунстар», вона заперечує його категорично».

«Для українського емігранта нелегко пристосуватися до життя в Празі. Знайти в якійсь галузі роботу з пристойною платнею — майже неможливо. Майже, але не зовсім. За три роки перебування в Чеській Республіці Олександр Затула перемістився з Главні надражі, головного празького вокзалу, де він ділив лаву разом з бездомними, до сцени з провідними чеськими акторами... Коли він прибув до Праги в травні 1995 року, маючи позичену в мами тисячу крон, він не знав чеською жодного слова, не знав стилю життя країни. Він знав тільки одне — що не хоче повертатися до України. «Я був готовий на будь-яку брудну працю, — каже він. — Найгіршим кошмаром для мене була перспектива повернутися додому ні з чим — окрім боргу матері».

Переклад Наталі ВІКУЛІНОЇ, «День»