Саміт низьких очікувань

Напередодні першого візиту президента Барака Обами до Китаю наступного місяця американські та китайські дипломати склали списки існуючих спільних проектів на той випадок, якщо не буде досягнуто нових угод. Дійсно, такий варіант розвитку подій здається цілком ймовірним. Відповідальність за це в рівній мірі лежить як на Сполучених Штатах, так і на Китаї. Подібні угоди вимагають від обох сторін важкої роботи, проте США, ймовірніше за все, не встигнуть вирішити свої внутрішньополітичні питання, що не дозволить їм ефективно працювати з Китаєм. Враховуючи, що всього через декілька тижнів відбудеться Копенгагенський саміт щодо змін клімату, найбільш насущною проблемою стає питання прогресу в зобов’язаннях щодо боротьби із зміною клімату. США й Китай викидають в атмосферу більше всіх у світі вуглекислого газу. Представники адміністрації Обами сподіваються, що двостороння співпраця, спрямована на усунення цієї спільної загрози, могла б зміцнити партнерство між США й Китаєм, як це було 1972 року, коли спільна радянська загроза зміцнила відносини між Ніксоном і Мао. Якби Обамі та китайському президентові Ху Цзіньтао вдалося домовитися про те, які дії повинні зробити їхні країни, а також які їм необхідно взяти на себе зобов’язання як складову частину глобальної угоди, то інші країни наслідували б їхній приклад. На жаль, у цих двох країн діаметрально протилежні погляди на проблему зміни клімату.

Китай від імені світу, який розвивається, вимагає зняти країни, які розвиваються, з гачка, на який їх саджають певні національні цілі зі скорочення викидів вуглецю. Китай заявляє, що проблема виникла через США, Європу та інші індустріалізовані держави, тому вони несуть на собі велику частину відповідальності й за її вирішення.

У реальності, дії Китаю з питання боротьби зі зміною клімату дійсно вражають. Китай запустив загальнонаціональну кампанію зі скорочення споживання енергії на одиницю ВВП до 20% до 2010 року, а також обіцяв призначити місцевих урядовців відповідальними за досягнення цієї мети. Окрім того, китайці так швидко побудували вітряні та сонячні електростанції, що нещодавно збільшили свою мету щодо наявності відновлюваних джерел енергії до 15% від загального числа електростанцій до 2020 року.

Проте через свою національну гордість Китай відмовляється під тиском чітко формулювати свої міжнародні зобов’язання, а в Обами немає важелів тиску на Китай, щоб той пішов на компроміс, оскільки Американський конгрес поки ще не прийняв політику обмеження промислових викидів за допомогою квот. Чи може Обама вимагати, щоб Китай зробив більше без якихось зобов’язань із боку США, які заслуговують на довіру?

Краще, на що нам залишається сподіватися — це серйозне спільне дослідження й робочі проекти, на зразок співпраці із захоплення вуглецю і його секвестрації, націлені на демонстрацію того, що обидва лідери, принаймні, рухаються в однаковому напрямку в розв’язанні проблеми зміни клімату. Оскільки обидві країни хочуть уникнути звинувачень у зриві глобальної угоди, вони співпрацюватимуть, щоб змусити свої найскромніші плани виглядати настільки істотними, наскільки це лише можливо, й пообіцяють зробити більше після зустрічі в Копенгагені.

Дипломатична самовпевненість Китаю підтримується тим, що ця країна першою змогла оговтатися від глобальної економічної кризи — завдяки масивному та ранньому вливанню урядових і банківських інвестицій, які допомогли стимулювати попит. Китай визнає, що він дозволив Америці позичати й витрачати кошти понад норму, розміщуючи величезні іноземні резерви Китаю в американських державних цінних паперах. Проте він відмовляється визнавати, що саме це й стало першопричиною кризи.

Для Китаю, як і для інших країн, очевидно, що головна причина кризи криється в незавершеній фінансовій системі Америки. Фактично, обом країнам необхідно працювати над переглядом їхніх двосторонніх диспропорцій: американцям потрібно менше витрачати й більше заощаджувати, а китайцям необхідно більше витрачати й менше заощаджувати. Проте якщо Обама спробує натиснути на Ху з тим, щоб Китай переглянув свою валютну політику як кращий спосіб виправити диспропорції, то Ху, найімовірніше, висуне зустрічні вимоги, спитавши Обаму, що той має намір зробити для скорочення величезного державного боргу США, який веде до зростання інфляції та скорочення вартості інвестицій Китаю і інших країн, які вони вкладають в американські цінні папери.

Жодна зі сторін не запропонує взяти на себе витрати з перегляду взаємовідносин. Результатом візиту, скоріше за все, стануть урочисті обіцянки про співпрацю для стимулювання глобального відновлення після кризи та регулювання незбалансованості економік цих двох країн — але не більше того.

Щодо Північної Кореї, то Обама й Ху домовляться про важливість повернення до режиму шестисторонніх переговорів і підтвердження її зобов’язань денуклеаризації, і комюніке саміту підкреслить цю спільну позицію. Проте, якщо копнути трохи глибше, то стають помітні явні відмінності в їхніх стратегіях. Ху намагатиметься переконати Обаму в необхідності поновлення двосторонніх переговорів із Північною Кореєю в рамках шестисторонніх переговорів; і він може наполягати на тому, що в довгостроковій перспективі позиція Китаю полягає в тому, що економічні зобов’язання є більш ефективним важелем, аніж санкції, покликані змінити поведінку Північної Кореї.

Дійсно, китайська торгівля та інвестиції стимулюють ринкову діяльність у північній частині Північної Кореї. Базуючись на власному досвіді за останні 30 років, китайці знають, як економічні реформи та лібералізація можуть змінити власні інтереси країни та її позицію щодо світу. Ху може спитати Обаму: чому б не спробувати вирішити питання з Північною Кореєю таким же способом, яким ви намагаєтеся зробити це в Ірані та Бірмі? США й Китай могли б разом працювати в рамках організації підготовки північнокорейців у сферах управління й розвитку, а також допомогти залучити Світовий банк і Міжнародний валютний фонд до надання технічних консультацій. Звіт Інституту з питань глобальних конфліктів і співпраці при Каліфорнійському університеті та Азіатського Співтовариства говорить про можливості створення економічної співпраці з Північною Кореєю як довгострокової стратегії, яка могла б служити доповненням до сьогоднішніх санкцій. Але Американський конгрес може зажадати запровадження «політики заспокоєння», якщо Обама посміє запропонувати співпрацювати з Північною Кореєю (і змінювати її поведінку) таким чином.

Ху та Обама наполегливо працюватимуть над тим, щоб за час саміту виробити єдиний підхід. Обидві сторони бажають залагодити між собою будь-які серйозні розбіжності. Проте реальні угоди з проблем зміни клімату, фінансової кризи чи Північної Кореї потребували б від обох країн таких дій, які в результаті можуть бути занадто дорогими з позиції внутрішньої політики цих країн. Вже пройшла та ера, коли Китай ішов на будь-які компроміси у відносинах.

Сьюзен Л. ШЕРК — колишній заступник помічника державного секретаря при президентові Біллі Клінтоні, у даний час є директором Інституту з глобальних конфліктів та співпраці при Каліфорнійському університеті.