Старі пісні про головне
Суперечки про те, чи є Україна європейською державою і чи прагне вона насправді посісти своє місце в Європі, можна забувати. Принаймні на якийсь час. Бо коли проводиться «міжпарламентська конференція», на якій однозначно проголошується, що Україна зробить усе можливе, щоб увійти до російсько-білоруського союзу, створити єдиний економічний, політичний, будь-який іще простір, коли цілком серйозно говориться про запровадження «золотого рубля», і при цьому Президент країни просто мовчить — то, мабуть, все вже сказано.
Не має великого значення — чи це передвиборна акція з відповідними гаслами, чи справді — «всерйоз і надовго». Це — сказано, і після цього зрозумілими стають висновки західних аналітиків: «Україна не знає чого хоче, вона мусить спочатку визначитися». Та й про яку стратегію Європейського Союзу відносно України можна говорити — тепер європейці, не ламаючи голови, можуть просто розробити якусь нову концепцію відносин з Росією — цього принаймні на їхню думку, буде цілком достатньо.
Українська дипломатія давно бідкається, що Україну здебільшого розглядають виключно через російську призму — але ж через яку ще? Російські правителі потішили власний народ — «втерли носа» НАТО в Косово, поставивши світ як мінімум на межу «холодної війни». Мілошевич у Югославії, якого так люблять російські та українські ліві, розраховував, здається, саме на це. І якщо тверезо подумати — Україні сьогодні не вистачало саме того, щоб її асоціювали з цією Росією, яка будь-що прагне підтвердити репутацію «Верхньої Вольти з ракетами», непередбачуваної, агресивної, ядерної — і при цьому бідної держави.
«На нас ніхто не чекає в Європі, НАТО — ворог усього живого. Росія — нам ближча». Вже чули. Альянс, без сумніву, порушив усі можливі норми міжнародного права, розпочавши акцію в Югославії. Росія демонструє, що їй — за логікою прецеденту — теж усе можна. Питання лише в тому, що Москва навряд чи зможе багато без повної підтримки з Києва — вона елементарно не вистоїть у «холодній війні», якщо дійсно її розв'яже. І цю підтримку багато хто готовий надати. А інтерес Росії до України, казав мені один з українських дипломатів, забудеться відразу ж потому, як Україна стане однією з російських губерній. Мабуть, досі не всі в Києві просто розуміють, що не всі ігри доводять до добра, особливо — за чужими правилами.
Здається, Україні сьогодні просто бракує лідерів, яким не чужі поняття гідності, гордості за власну країну, які б просто дбали про її, цієї країни, інтереси. А відтак — зберігається знаменита українська «багатовекторність» зовнішньої політики, яка мала б уже відходити в минуле — куди, схоже, у конвульсіях все ж відходить Російська імперія. Може, саме тому голосу України, про що б вона не говорила, просто не чують?
Щодо ж інтеграції (економічної, політичної, якоїсь іще) до СНД — то, здається, вісім років існування псевдоспівдружності уже мали б навіть сліпому довести всю утопічність цих сподівань.
