Україна як головне питання

Головною темою відеоконференції Джо Байдена та Володимира Путіна стала Україна. Згідно з повідомленням кремлівської пресслужби, «переважно в розмові йшлося про проблематику, пов’язану із внутрішньоукраїнською кризою та відсутністю прогресу у виконанні Мінських домовленостей 2015 року, які є безальтернативною основою мирного врегулювання. Президент Росії на конкретних прикладах проілюстрував деструктивну лінію Києва, спрямовану на цілковитий демонтаж Мінських угод та домовленостей, досягнутих у «нормандському форматі», висловив серйозне занепокоєння щодо провокаційних дій Києва проти Донбасу». Зважаючи на цей пасаж, Путін банально виклав російську офіційну позицію, яка на Байдена не справила жодного враження. Американський президент, згідно з російською версією, «наголосив нібито на «загрозливому» характері пересування російських військ поблизу українських кордонів і окреслив санкційні заходи, які США та їхні союзники були б готові застосувати у разі подальшої ескалації обстановки».

Американська версія, що її озвучив радник президента з питань національної безпеки Джейк Салліван, видається більш правдоподібною: «Президент Байден сказав президентові Путіну цілком відверто: якщо Росія й надалі здійснюватиме вторгнення в Україну, Сполучені Штати та наші європейські союзники вдадуться до жорстких економічних заходів у відповідь. Ми надамо українцям додаткові засоби оборони у кількості більшій, ніж та, яку вже надано. І ми посилимо наших союзників на східному фланзі НАТО у відповідь на таку ескалацію».

Навряд чи Путін очікував почути щось інше. Він також, цілком передбачувано, скористався черговою домашньою заготовкою й заявив, що «не слід перекладати відповідальність на плечі Росії, оскільки саме НАТО робить небезпечні спроби освоєння української території та нарощує військовий потенціал поблизу наших кордонів. Тому Росія серйозно зацікавлена в отриманні надійних, юридично зафіксованих гарантій, що виключають розширення НАТО у східному напрямі та розміщення у суміжних з Росією державах ударних наступальних систем озброєнь». Байден, що теж цілком природно, відповідальності за дії Росії проти України на себе та своїх союзників перекладає. Тому в російській версії відповідь американського президента оминули.

Загалом, відчувається, що формат відеоконференції, нехай і захищеної лінією відеозв’язку, накладав на учасників певні обмеження щодо відвертості. За доби загальної цифровізації немає жодних гарантій, що навіть надзахищені системи відеозв’язку не зламають вмілі хакери і не станеться витоку до світових ЗМІ будь-яких пікантних моментів відеодіалогу двох лідерів. Тому і Путін, і Байден були зацікавлені насамперед у тому, щоб викласти один перед одним свої офіційні позиції, зокрема з українського питання. Про жодні намічання якихось майбутніх таємних домовленостей не могло бути й мови. Успіхом Путіна, здавалося б, можна вважати те, що на брифінгу наступного дня після розмови з ним американський президент заявив: «Ідея того, що Сполучені Штати в односторонньому порядку використовуватимуть силу, щоб протистояти російському вторгненню в Україну, прямо зараз не розглядається. Ми маємо моральне зобов’язання та юридичне зобов’язання перед нашими союзниками по НАТО відповідно до п’ятої статті договору. Але це зобов’язання не поширюється на Україну».

Путін начебто має бути задоволений: у разі вторгнення російських військ в Україну їм не доведеться наразитися на американські війська, а це і є єдиним, чого Путін боїться. Економічні санкції його не так вже й лякають, оскільки він сподівається на бліцкриг. Але тут є два нюанси, які за ближчого розгляду змушують російського президента відкласти тріумф. У відповіді Байдена ключовим є словосполучення «в односторонньому порядку». Тобто, наприклад, за мандатом Ради Безпеки ООН Америка в принципі може, спільно з іншими країнами, надіслати свої війська в Україну в разі агресії з боку Росії. Звісно, Рада безпеки ООН, де Росія має право вето, ніколи такого мандату не надасть. Також важко чекати на такий мандат від НАТО через розбіжності, що існують там між державами-членами з питання вступу України до Організації Північно-Атлантичного договору.

Але Америка цілком може піти тим самим шляхом, яким вона пішла у випадку операції проти Іраку 2003 року. Тоді, не домігшись мандату ООН та НАТО, Вашингтон розпочав операцію зі скинення диктатури Саддама Хусейна «Іракська свобода» у союзі з Великою Британією, Польщею та Австралією. За бажання ніщо не заважає Америці заручитися підтримкою тих-таки Великої Британії та Польщі, а також, приміром, Канади та спрямувати разом з ними війська в Україну у разі масштабного російського вторгнення до цієї країни. Окрім того, незважаючи на публічну заяву Байдена, Америка могла надіслати неофіційне таємне попередження Росії, зокрема лінією спецслужб, про те, що атака російських військ проти України може зустріти американську військову відповідь. Навряд чи Путін ризикне перевіряти, блеф це чи ні, і таким чином можна буде стримати потенційну агресію проти України. Та й обіцянка Байдена на тому ж брифінгу забезпечити оборонні потреби України має остудити путінський запал. Адже невідомо, як багато і як швидко Вашингтон зможе постачити Києву зброї, бойової техніки та боєприпасів у разі великомасштабного російського нападу.

А ось до безперечного досягнення Путіна у відеорозмові з Байденом можна зарахувати те, що йому вдалося нав’язати своєму американському колезі постійний діалог не лише з питань стратегічних озброєнь та боротьби з кіберзлочинністю, а також нормалізації російсько-американських дипломатичних відносин, а й щодо російського занепокоєння ситуацією в Україні та розширенням НАТО на Схід. Цим самим Байден певною мірою визнав право Росії висловлювати такі занепокоєння, що мають суто пропагандистське значення виправдання агресивних дій із боку Росії. На пресконференції Путіна з прем’єр-міністром Греції Кіріакосом Міцотакісом, прозвучало заздалегідь заготовлене запитання: «Володимире Володимировичу, розвійте, будь ласка, головний сумнів: Росія таки має чи не має наміру нападати на Україну? Якщо ні, то чому? А якщо так, то тим паче чому?».

Оскільки журналіст, який це запитання поставив, давно вже відіграє роль джерела веселощів для президента Росії, Путін відповів мало не зі сміхом, певно, усвідомлюючи фарсовість своїх тверджень: «Це запитання провокаційне. Росія проводить миролюбну зовнішню політику, але вона має право гарантувати свою безпеку, як я вже сказав, у середньостроковій чи більш віддаленій перспективі. І ми обговорюємо це з нашими партнерами — з усіма нашими партнерами, зокрема й з учорашнім моїм співрозмовником президентом Сполучених Штатів Америки паном Байденом. Нас не може не непокоїти перспектива можливого прийняття України до НАТО, бо після цього, безумовно, розпочнеться розміщення там відповідних військових контингентів, баз та зброї, що загрожує нам ... Ми сподіваємося на те, що наше занепокоєння хоча б цього разу почують. Хоча упродовж попередніх десятиріч ми постійно говорили про наші занепокоєння і просили цього не робити, проте інфраструктура НАТО неминуче наближалася до наших кордонів, і тепер ми бачимо комплекси протиракетної оборони Mk 41 у Польщі та Румунії. Ми маємо є всі підстави вважати: все те саме відбудеться і в разі прийняття України до НАТО, але вже на українській території».

І на тій же пресконференції російський президент наполягав, що розмова з Байденом «була дуже відвертою, предметною та конструктивною», і висловив сподівання, що так само оцінює її підсумки американська сторона, хоча Байден був набагато стриманішим в оцінках. Путін зауважив ще таке щодо обговорення з американським президентом теми розширення НАТО та України: «...Вели мову про конфлікт на південному сході України та пов’язану з цією ситуацією іншу, для нас дуже чутливу тему, — її торкнулися також, — а саме розширення блоку НАТО на схід, зокрема за рахунок України. Це одне із головних питань гарантування безпеки Росії на середньострокову і навіть стратегічну перспективу. Ми про це ведемо мову постійно, публічно, попереджаємо наших партнерів про те, що це неприйнятно для нас. Одна з тез дуже проста, ми вчора теж про це говорили: звісно, кожна країна має право обирати найбільш прийнятний для себе спосіб гарантування своєї безпеки, але це має бути зроблено таким чином, щоб не порушувати інтересів інших сторін та не підривати безпеку інших країн, в цьому разі Росії».

Отже, Росія, дбаючи про свою безпеку, може не лише не зважати на інтереси безпеки України, а й відторгати від неї Крим та частину Донбасу. І якщо вже Путін такий занепокоєний можливістю розміщення тих чи тих наступальних озброєнь на території України, за бажання він міг би укласти угоду, що в разі вступу України до НАТО відповідні озброєння не розміщуватимуть у прикордонних з Росією районах, як і в російських районах, прикордонних з Україною. Якби російського президента справді непокоїли питання безпеки, то він би так і вчинив. Але його непокоять не ці питання, а цілковите підпорядкування України Росії, а тут перешкодою є відносини України з країнами НАТО.

Байден, можливо, вважає, що, поки він веде перемовини з Путіним, російського нападу на Україну не буде. І жодних гарантій щодо нерозширення НАТО та невступу туди України він давати наміру не має, так само як і вважати конфлікт на Донбасі «внутрішньоукраїнським». Але погано те, що він готовий обговорювати з Росією українську проблему, зокрема принципово нездійсненні Мінські угоди, спираючись на російський порядок денний, поки що не намагаючись сформувати з цього питання інший порядок денний. Від здатності адміністрації Байдена виробити свій власний порядок денний щодо України та конфлікту на Донбасі та забезпечити її підтримку з боку союзників по НАТО багато в чому залежатиме успіх у справі стримування путінських амбіцій.