Автопортрет із відблиском «Теплусі»
Все тут їй довелося робити власними руками, практично одній. Настеляти підлоги та покрівлю, зміцнювати та штукатурити стіни, вручну переміщувати десятки тонн грунту, очищати та будувати водоймища. А ще була програна війна з гаражем, що загрозливо навис над її будинком і отруює все живе. Принаймні так вважає Олена, яка переконалася останнім часом, як мало хочуть і можуть зробити на захист землі та людини не тільки міські чиновники різних рангів, а й зелені всіх відтінків.
Своє життя вона ділить на дві половини. Одна — це будинок і сад, друга — картини. «Це все для мене — рідне, — говорить художниця. — Це — діти, яких однаково любиш. Але якщо прийшов час поливати дерева, а ти пишеш картину, то вибору немає — потрібно йти та робити». Як не прикро, але годують цю людину мистецтва не картини, а сад і город. Творів своїх вона не продає. Чи можна продавати дітей? (Рідна сестра Олени вже давно живе в Німеччині. Коли вона дізналася, що Олена затіває виставку у своєму будинку, то сильно її розвеселила, запитавши: а квитки продаватимеш?) Олена впевнена, що її «діти» — картини і все живе в садибі — ревниво суперничають за її увагу. «Живопис більш делікатний, він не тягне ковдру на себе, тоді як природа в цій справі дуже активна, і вона права, — вважає Олена, — у природи попереду мертвий сезон — зима, коли вона заспокоюється… Ось тоді живопис вже не має суперника».
Серед її полотен чимало автопортретів. «Чи не означає це, що в мистецтві ти більше любиш себе?»
— Ні, звичайно. Просто доводиться використовувати такого недорогого і поступливого натурника. Тим більше, що те, чим я займаюся у вільний від будинку і землі час, — це в різних формах пізнання і філософське осмислення себе. І тут я ніби виступаю своєрідним напарником або помічником природи. Якщо не зрозуміти себе, тоді й з іншою людиною дуже важко порозумітися. Природа для мене одночасно і храм, і майстерня. По- моєму, в кожному предметі на землі можна знайти багато любові. Саме їй і потрібно поклонятися. Тому будь-яка моя робота стає (принаймні для мене) живою істотою. І те, що я в неї вклала, починає повертатися у вигляді тепла.
У будинку Олени топиться (складена її ж руками) піч, яка чимось нагадує селянську. Але це — ще одна рама для пейзажу. Через великий отвір у ній видно вікно, а за ним — і сад, і квітник, і озерце, хоча й зіпсоване гаражними стоками, та все ж живописне. Піч має iм’я «Теплуся». Коли її дверці відкриваються, то відсвіти полум’я лягають на автопортрет, поставлений, на перший погляд, абсолютно невдало — там, куди майже не доходять сонячні промені.
