Четвертий «нуль» із французами
Франція — Україна — 2:0
Минулої суботи національна збірна України з футболу вчетверте вийшла на поле проти національної збірної Франції. І вчетверте не змогла забити м’яч у ворота суперника. Якщо перші дві зустрічі команд у 1999 році, коли Франція була чемпіоном світу, закінчилися внічию 0:0 і вселяли надію, а друга гра у 2004 році, яку наші програли 0:1, виглядала тривожним сигналом, то остання зустріч не залишила, на жаль, майже жодних підстав для оптимізму. Подробиці суботньої гри у Парижі за останні дні були десятки разів показані по телебаченню, обговорені і прокоментовані. Тому дозволю собі зупинитися на лише одній деталі — нулях на табло навпроти слова «Україна», які світяться в матчах наших з французами уже восьмий рік.
Але для початку коротко про Париж. Для культурної столиці світу, де чи не щодня відбувається щось визначне, приїзд національної збірної України з футболу не міг стати особливою подією. І не тільки тому, що футбольна Україна не належить до числа футбольних грандів. Про майбутній футбол писали всі газети і говорили всі телеканали. Але говорили вони про своїх! У футболі французи не менші націоналісти, ніж в усьому іншому. Увага до нефранцузького футболу є тільки там, де грають французи. Причому преса і телебачення відслідковують гру за потужні закордонні клуби не лише власне французів, а й громадян колишніх французьких колоній. Так івуарійця Дрогба, який грає за лондонський «Челсі», всі у Франції вважають за свого. Згадок про іншого форварда тієї ж самої лондонської команди на перших шпальтах, ясна річ, бути не могло. Спроби знайти у газетному кіоску хоча б якусь нефранцузьку футбольну пресу закінчилась невдачею. Париж читає тільки своє!
Не знаю як, але понад вісімдесят тисяч глядачів зібрались на стадіон у передмісті Сен-Дені якось непомітно. Навколо арени, зведеної до фіналу кубка світу 1998 року поруч із нафтопереробним заводом, не видно було величезних натовпів людей. Уболівальники із французькою символікою акуратно висаджувалися із автобусів та виходили із вагонів приміської електрички без жодної штовханини. Може, тому, що французи не мають, подібно до наших співвітчизників, звички приходити на футбол в останню хвилину. Нечисленних українських уболівальників французи при зустрічі одразу ж оточували щільним кільцем, пропонували фотографуватися та обмінюватися сувенірами. Видно було, що у людей хороший настрій і вони не вірять, що команда у жовто-синьому може їм цей настрій зіпсувати.
Так воно і вийшло. Про тактику і стратегію тренерів збірної України та про помилки, які призвели до пропущених від французів двох м’ячів, навряд чи варто писати через три дні після футболу. Забили Рібері та Анелька по м’ячу у ворота Шовковського, зробивши таким чином свою роботу. А наші?
Ще до гри склалося враження, що збірна України забула правила гри у футбол, де написано, що виграє та команда, яка забила більше м’ячів. Тому що команда тренера Блохіна і не збиралася ті м’ячі забивати. Всі зусилля наших гравців і вся тактика тренерів були спрямовані лише на одне — будь-що не пропустити гол у свої ворота. Атакувати ворота збірної Франції не було кому — у складі української команди був лише один нападник Воронін. Усі інші робили одне — намагалися відібрати м’яч у французів і відбити той м’яч подалі. За всю гру гравці збірної України жодного разу не завдали удару в «рамку» воріт збірної Франції!
Нині прийнято підраховувати відсоток володіння м’ячем кожною із команд. Як правило, у зустрічі рівних команд цей відсоток становить п’ятдесят на п’ятдесят, плюс-мінус кілька відсотків. Різниця у класі команд чи тактичні хитрощі можуть зробити це співвідношенні близьким до шістдесят на сорок. У грі проти України збірна Франції володіла м’ячем майже вісімдесят відсотків часу. Це означало не просто перевагу, а повну перевагу. За таких умов м’яч рано чи пізно влетів би у наші ворота. Що врешті і сталося.
Невже наші футболісти аж настільки слабші за французьких? Навряд. Просто нашим гравцям було сказано не грати самим, а заважати грати французам. Відповідно були і футболісти підібрані. Хоч якогось плану атакуючої гри у збірної України не було взагалі. Саме так відповів Блохін після гри на моє запитання. Тому і виглядали футболісти у жовто-синій формі на фоні французів не стільки футбольною командою, скільки бригадою по відбиванню м’яча аби куди.
Якщо так піде далі, то першого м’яча у ворота збірної Франції нинішнє покоління українських любителів футболу так ніколи і не дочекається. Аби це таки сталося, слід знаходити молодих гравців атаки, залучати їх до збірної і будувати навколо них саме гру у футбол, а не те, у що наша команда грала у Парижі. Час ще є. До осені, коли французи приїдуть грати до Києва. Чи, може, знову будемо охороняти нулі на табло?
