Iгри для «обраних»
Уперше Театр ім. І. Франка відсвяткував Різдво прем’єрою за... Достоєвським
У лабіринтах текстів Достоєвського блукали глядачі на виставі «Серенада Полішинеля, або Забави для Фауста» — на прем’єрі, показаній на малій сцені в Театрі ім. І. Франка. Виконавці та публіка йшли за Свидригайловим...
Режисером інсценізації за романом Ф. Достоєвського «Злочин і кара» став львів’янин Володимир Кучинський. Кожну зі своїх вистав постановник намагається зробити таємницею і особливою мовою театру розгадувати таємницю людини.
«Серенада Полішинеля, або Забави для Фауста» (переклад І. Сергєєва) починається з музики. Класичні шлягери звучать у виконанні оркестру франківців під орудою Володимира Гданського. Глядачі у фойє слухають чарівні звуки... і раптом химерно загримована актриса Лариса Руснак, такий собі пустотливий «Полішинель у спідниці», перебиває оркестр виконанням хвацькою пісеньки. У такому контрасті естетичного протистояння постановник пропонує глядачеві предмет свого нового театрального дослідження. Споконвічне добро і зло, чорне і біле, прекрасне і повсякденне, злочин і кара... Ким же, врешті-решт, є Раскольников — злочинцем чи жертвою?
Простір малої сцени розширено за допомогою комп’ютерних технологій — на екрани проецюють зображення, що пульсує чорно-білим мерехтінням, яке множиться, вібрує і створює враження величезного, незрозумілого навколишнього простору зовнішнього світу, в центрі якого опиняється розгублений, заляканий Раскольников (Андрій Водичев). Поруч із ним мати героя — Пульхерія Олександрівна (Лариса Руснак), яка блискуче виліпила цю роль і на одному диханні проникливо провела сцену зі своїм любимим Родею. Яскрава умовність персонажа поєдналася у виконанні актриси з достовірністю справжніх переживань, описаних Достоєвським...
Розбиратися у ключових філософських питаннях людства у виставі доручено Свидригайлову (Олег Драч). Тут його призначено Мефістофелем і він безжально проводитиме досліди над людьми... З’являється цей елегантний красень, з живою білої мишкою на плечі (піддослідний матеріал), без жалю він тримає за хвостик пухнасту «хмаринку», що смикається, немов препарує Раскольникова. Той у нервовому забутті лежить на ліжку, єдиному елементі декорацій (художник Мирослав Вайда) у віртуальному просторі сцени. Одним рухом (режисер із пластики — Ольга Семешкіна) Свидригайлов перетворює ліжко на подобу гігантської мишоловки, в якій опиняється, схожий на перелякане мишеня, Раскольников. Він не тягне на роль серйозного противника Свидригайлова... Ще одна трансформація ліжка, і зримим стає дверний отвір... До горезвісної кімнати з павуками? Чи ж це вхід до іншого світу, розміри якого точно укладаються в два метри?
Завдання вистави перехльостують через поєдинок світів Раскольникова і Свидригайлова. Унаочнюються узагальнення глобальних масштабів. Виникаючі асоціації про Фауста і Мефістофеля непрозорі, але режисер Кучинський і не декларує будь-що сценічно прямолінійно (він дуже тонкий і чуйний на фальш художник, і будь-яка думка в нього була одягнена у несподівані візуальні та емоційні образи). Всюдисуще, вселенське зло чатує на людину повсюди.
Стрімкий Свидригайлов у просторі сцени виникає несподівано, з різних точок. Виходить в одні двері і тут же з’являється з інших, витає поміж колонами, в’ється по залі, спілкується з глядачами. Він міняє костюми, обличчя, стає гіпертрофовано величною постаттю на тлі зображень своєрідної кругової панорами світу, що виникають на екранах. Актор показує цілий спектр переживань, демонструє потужний темперамент, підкорює таким емоційним посилом, що здається — вся сцена залита його енергетикою. Важко відірвати погляд від цього огидного (по суті) і чарівного (зовні) чоловіка. Вочевидь, справжнє зло має виглядати саме так, вишукано і цинічно, йому відомі всі слабкості людини, відомо, які пастки потрібно розставити.
Коли на театральній афіші стоїть ім’я Федора Достоєвського, то існують побоювання, що наших сучасників злякають складнощі літератури. Але у виставі «Серенада Полішинеля, або Забави для Фауста» важкі теоретизування і філософську наповненість тексту класика режисер перетворює на вишукану театральну гру, з добре прочитаними посилами до метафор часу, з переведенням історії відносин у площину притчі, з виходом на серйозні естетичні узагальнення.
