Казка, сповнена жовчі
«Ви будете здивовані. Це абсолютно різні країни». Ці слова Рональда Рейгана, сказані ним після його першої поїздки до Латинської Америки могли б стати епіграфом до нового американсько-мексикансько-іспанського фільму «День без мексиканця» (режисер Серхіо Арау). Власне, саме розквітле у США неуцтво по відношенню до латиноамериканців і підштовхнуло до задуму картини Арау та його дружину, актрису Арелі Арісменді. Як згадує остання: «Наш друг, актор із Венесуели, розповів нам таку історію. Він прийшов на співбесіду в «Уорнер Бразерз», і от вони розмовляють, і співробітник студії питає: «Звідки ви родом?» — Наш друг відповідає: «З Венесуели». А той запитує: «Це в якій частині Мексики?» Після декількох хвилин мовчання здивований актор, який зрозумів, що співробітник студії не жартував, відповів: «Насправді це набагато південніше. Це інша країна». Не такі курйозні спогади Серхіо, який емігрував у США в 1993 році: «Я приїхав сюди і був наче паралізований протягом двох або трьох років, бо я був у серйозній депресії. Зненацька ти стаєш етнічною меншиною, ти не розмовляєш їхньою мовою, і ти не існуєш».
Останнім поштовхом було прийняття поправки 187 до конституції штату Каліфорнія в 1994 році, — новий закон позбавляв нелегальних іммігрантів права на медичне обслуговування та шкільну освіту для дітей. Інше вирішальне враження — вуличні плакати в Нью-Йорку зі слоганом «День без мистецтва», що мав би привернути увагу артистичних кіл до наслідків СНІД. Так на світ у 1998 році з’явилася короткометражна картина «День без мексиканця» (на замовлення Музею образотворчих мистецтв у Чикаго).
До речі, сюжет із масовим зникненням для американського глядача не новий. У 1965 році драматург Даглас Тернер Уорд написав соціальну комедію «День відсутності» — де білі в маленькому південному містечку, прокинувшись одного разу вранці, виявляють, що їхня чорна «обслуга» зникла. П’єса ставилася в різних містах США наприкінці 60-х і мала успіх. Утім, Арау й Арісменді цей зв’язок заперечують.
Так чи інакше, шлях до реалізації повнометражного варіанта видався тернистий. Знадобилося не менше чотирьох років, щоб знайти 1,8 мільйона доларів. Спершу покладалися на великі американські студії. Але в тих, за спогадами Арісменді, виявилися не дуже прийнятні підходи: «Вони казали: «Можливо, ви зумієте його поставити, але наш підхід такий: нам потрібен у головній ролі хтось на зразок Мела Гібсона, а його дружина — латиноамериканка, і він зробить усе можливе та неможливе, щоб знайти її» або: «Це може вийти дуже смішно, правда? Більше немає бурріто, немає такого!» Ми сказали: «Зачекайте, це не фільм «Аероплан»!» — і подумали: «В Америці ми зняти цей фільм не зможемо». Зрештою, вдалося отримати фінансування від мексиканської кінокомпанії, яка, крім іншого, займалася продюсерством гучної картини Алехандро Іньяріту «Сука любов». Але в 2001 році в компанії почалася фінансова реструктуризація, і проект був заморожений. Гроші все-таки вдалося знайти — проект підтримали багато приватних і державних структур Іспанії та Мексики. Ситуація в результаті виникла унікальна: «День без мексиканця» став першим фільмом, знятим у США англійською мовою та для американських глядачів, який повністю фінансувався мексиканськими кінокомпаніями.
Отже, одного погожого, але зовсім не прекрасного ранку каліфорнійці прокинулися та побачили, що їхній знаменитий штат ізольований від світу хмарами надприродного туману, а всі вихідці з Латинської Америки просто... зникли. Наслідки не забарилися: нікому торгувати й купувати, прибирати сміття та працювати в ресторанах, дивитися за дітьми та перелізати через ту саму, зібрану з фрагментів злітних смуг, стіну між США та Мексикою... Арау складає цей хаос із ланцюжка комічних сценок, що відбуваються в будинках і сім’ях каліфорнийців найрізноманітніших соціальних рівнів — від домогосподарки до губернатора, вклеюючи справді смішні епізоди з балакучими вуличними бродягами в напівпорожньому засміченому місті. Зняте все це саме так, як дозволяє невеликий бюджет, — переважно з плеча, ручною камерою, без спецефектів, із мінімумом декорацій, у репортажному стилі.
Попри всі переваги картина, звісно, надто прямолінійна, і всі послання автора глядачу прочитуються з перших же кадрів. Знайшовши один, досить ефектний сюжетний прийом, Арау й Арісменді, схоже, просто не знають, як далі розвивати історію. І тому під кінець фільм від політичного гротеску неухильно сповзає до мелодрами і, відповідно, досить банального фіналу з хеппі- ендом.
Утім, Арау своєї мети досяг. Усе-таки ця історія дає привід зайвий раз замислитися і про рівень ксенофобії в суспільстві, і про ставлення до іммігрантів, і про свободу пересування, яку досі старанно обмежують держави «золотого мільярда». От і я також думаю: а добре було б зняти десь у Києві або Москві (особливо там) фільм із таким сюжетом... наприклад, одного дня прокидаємося, а азіатів немає. Або вихідців із Кавказу. Або молдаван...
Цікаво, чи взявся би хтось?
