Херсон без Каті

Її немає з нами вже півтора місяці. Багато сказано простих і пафосних, щирих і не дуже слів: спогадів, версій, припущень, наклепів і звинувачень. Час віддаляє нас від життя з Катериною і залишає в житті без неї.

Нічого вже не повернути назад. Але ось Facebook нагадує спільне фото, подію, обговорення, де була Катя. Ось горить іконка її профілю у спільному чаті. І вона на якусь мить стає ближчою.

Важко писати цей заангажований та абсолютно необ’єктивний текст. Херсон без Каті продовжує жити, працювати, вчитися. Багато процесів тривають, як і раніше. Але люди, для яких вона була колегою, другом, експертом, просто авторитетною і помітною особою, відчувають пустоту, яку не вдається заповнити. Це дуже різні люди. Депутати, чиновники, журналісти, військові, політики місцевого і всеукраїнського масштабу, відомі громадські діячі.

Коли я прийшов у міську раду, щоб поговорити з колегами, то спочатку зайшов у її кабінет. Здається, це єдине місце, де нічого не змінилося після того, як її не стало. Майже. Тільки тепер вона зустріла мене не усміхненим «Ванічка, заходь», а красивим поглядом із великого чорно-білого портрета з чорною смужкою.

Кабінет. Про нього можна написати окрему статтю. Кожен аксесуар в його інтер’єрі має свою історію, за кожним із них — дуже різні люди, події, перемоги та проблеми. В очі одразу впадають великі фото зі смолоскипної ходи в Херсоні в пам’ять про героїв Крут. Вона любила такі вуличні акції: красиві, смислові, історичні, добровільні.

У кутку — дерев’яна тумба. На ній шарф улюбленого футбольного клубу «Кристал». Вона не дуже захоплювалась футболом, але херсонський клуб для неї завжди був символом локального патріотизму, живої молодої атмосфери, яку вона творила довкола себе. Власне, і сам футбольний клуб у його теперішньому стані — один із результатів роботи Каті. На цій же трибуні частина гранатометного снаряду, подарованого друзями з АТО. Лежить тут майже антикварний, але досі функціональний компостер квитків зі списаного тролейбуса. Він нагадує про електротранспорт — проблемну галузь, яку місто має довести до ладу.

Робочий стіл. На ньому різні дрібнички, документи, недочитані книжки. Сувенірна копія тетрапода із Маріуполя, розмальована гільза, ароматичні палички, канцелярія, іграшки, подарунки з подорожей від знайомих і друзів. За кріслом дошка з веселими цитатами, портретами, футбольними наліпками. Все це нагадує про її інтереси, захоплення, справи.

Звичайно, з часом відчуття болю від втрати Каті вщухатимуть. Так влаштована людина. Та, хоч би як банально це звучало, вона житиме в тих справах, які робила, в думках однодумців, друзів і рідних. Спілкування з нею навчило нас різних речей. Хоча ми й часто сперечалися. І в цьому теж вона житиме з нами. Бо так влаштована людина.

«НА ЗАПИТАННЯ, ЧОМУ ТИ СТАЛА ЧИНОВНИКОМ, ВОНА КАЗАЛА: «А ЧОМУ НЕ Я?»

Володимир МИКОЛАЄНКО, Херсонський міський голова:

— Я знаю Катю 13 років. Вона була принципова, але світла людина. Вона іноді не добирала слів, була різкою, казала, що не хоче витрачати час на дурнів. Вона була непередбачуваною, працювати з нею було складно, але вона була дуже розумна, сильна особистість. Не приховую, що часто прислухався до неї і змінював думку щодо деяких речей та розв’язання проблем. У Каті завжди був свіжий, неординарний погляд. Іноді я її переконував, іноді вона мене, і в результаті ми знаходили конструктив.

Ми були друзями, попри велику різницю у віці, вона на рік старша за мою доньку. Пам’ятаю, як вона їздила на Майдан 2004 року, як горіла ідеями змін. Тоді багато хто чекав, що от прийде Ющенко і все змінить. Але так не сталося, саме нічого не зробилося.

І після 2014 року Катя сказала, що цю страшну помилку не можна повторити, треба втручатися в процеси, керувати ними. На запитання, чому ти стала чиновником, вона казала: «А чому не я?».

Катя володіла інформацією, багато знала і не просто спостерігала, а казала, коли хтось робив ганебні речі. Через це мала багато недругів. Але й зараз ніхто з них не підтвердив жодних звинувачень щодо Каті, ніби вона отримувала якусь неправомірну вигоду, щось «кришувала»... Це все нікчемні вигадки тих, кому вона заважала.

Я стежу за розслідуванням і сподіваюся, що будуть знайдені замовники якнайшвидше. Всі говорять, що справа на контролі, але відповіді на головне запитання досі немає.

Мені її дуже бракує, це величезна втрата для мене, для всього міста. Часто рука тягнеться до телефона, щоб набрати і попросити зайти. Але там порожній кабінет. Обговорюємо з першим заступником якісь справи і хочемо почути думку Каті. Або іноді хочеться, щоб вона просто прийшла і голосно засміялася, як вона могла.

«КАТЯ БУЛА ДУЖЕ ВИМОГЛИВА ДО ЛЮДЕЙ І ДО СЕБЕ. АЛЕ ВОНА ЗАВЖДИ МАЛА АРГУМЕНТИ»

Сергій НIКIТЕНКО, редактор сайта «Мост», друг:

— Ми навчалися в одному університеті, а познайомилися 2005 року. Це була тусовка молодих людей, студентів, які цікавилися політикою, хотіли щось робити на хвилі Помаранчевої революції. Вони гуртувалися навколо молодіжних організацій політичних партій. У Херсоні була потужна молодіжка партії ХДС, Катя була близькою до «Батьківщини».

Ми потоваришували 2009 року через LiveJournal. Потім вона запросила мене балотуватися в райраду від «Батьківщини». Я відмовився. Але ми спілкувались, так що 2011 року я повернувся у громадсько-політичне життя і починав у журналістиці. Працювали з рухом ЧЕСНО. Катя була першим їхнім координатором у Херсоні. З часом ми вирішили створити свій інформаційний майданчик. Так виник сайт «Мост», який існує уже більш ніж шість років.

Довкола цього виникали інші проекти, люди. Ми вчилися, розвивалися в різних напрямках разом. Катя працювала в ООН, я — здебільшого в антикорупційних проектах. Подружилися сім’ями.

За що я поважав і любив Катю? Ну, перше, що спадає на думку, — це почуття гумору. Ми ніколи не працювали з людьми, які не розуміють важливості сарказму. Але, звичайно, є і багато інших рис, не буду повторювати пафосних слів, уже багато чого сказано.

Ми часто сперечалися, подеколи сварилися, з нею було дуже непросто, але дуже цікаво. Часто обговорювали спільні рішення, нашу команду, бо з нами складно. Катя була дуже вимоглива до людей і до себе. Але в неї завжди були аргументи.

Я болісно переживаю її втрату. Для мене це особливо тому, що я не був в Україні, коли це сталося. Перед вильотом я провідав Катю, ми жартували, гучно сміялися. Хоч я бачив, як їй важко там. Повернувшись у Херсон, я не знав, як прийти у міську раду, як зайти в її кабінет. Тепер намагаюсь робити те, що ми робили разом. Але не зовсім виходить відволіктися. У міській раді без неї якось розбалансувалася система, бо люди були в шоці від того, що сталося, в розгубленості. Я маю на увазі ті напрямки, за які вона відповідала. Але їм самим треба зібратися і робити свою справу. І враховуючи кислотне середовище, яке є всередині ради і навколо неї, важко буде поновити деякі зв’язки і баланси, які тримала Катя.

З останніх важливих справ, які вела Катя, невдовзі буде створено так звану електронну базу даних херсонців. Це значно спростить отримання довідок, поменшають черги людей. Звісно, якщо цю справу не саботують. Це було важко політично і домовитися з чиновниками. Вона це робила, тож треба довести до кінця.

«ЛЮДИНА, ЯКА ВЧИЛА, КРИТИКУВАЛА, ХВАЛИЛА»

Наталія ГОНЧАРОВА, колега:

— Про Катю мені досі важко говорити, а ще важче — осягнути, ким вона була для мене. Подругою. Колегою. Людиною, котра миттю відповідала на твої повідомлення і знала, як треба робити. Людиною, котра вчила, критикувала, хвалила. Буває, заходжу до неї в кабінет і дуже явно бачу — от сидить Катя за своїм «Маком», ми обговорюємо щось, що має бути зроблено на вчора, вона голосно сміється з якихось наших жартів...

І так різко це контрастує з реальним станом справ — до болю. З оцим портретом, із замовклим телефоном чи аромапаличками на її столі, які вже давно видихалися і які вона давно би мала попросити замінити. І я поки що не знаю, як прийняти цю реальність і перестати чекати на її швидкі кроки коридором...

«НІХТО НЕ ВМІВ ТАК СМІЯТИСЯ, ЯК КАТЯ»

Iнна ЗЕЛЕНА, відділ громадських зв’язків Херсонської міської ради, подруга:

— Для мене Катя була рідною людиною, бо друзів у мене насправді дуже мало. І ті, які є, стають ріднею. Я не дуже добре пам’ятаю, як познайомилася з Катею. Це було 2015 року — я шукала роботу і знайшла Катю й Сергія Нікітенка. Ми подружилися одразу. І нам здавалося, що ми завжди були одне в одного. Пам’ятаю, як ми працювали — як це завжди було командно і злагоджено. І як ми повісили в нашому маленькому кабінеті картинку з написом: «Я не знаю, хто ви такі, но пойдьом завоюєм мір». Там був хлопчик-супергерой попереду й чотири якісь кумедні істоти; і ми жартували, що попереду — то Катя.

Катя завжди поспішала. Вона робила все дуже швидко: ходила та їла, відповідала на повідомлення, розв’язувала всі проблеми. Я дуже дивувалася, як вона все встигає. Вона читала всі класні книжки, дивилася всі цікаві серіали перша, хоча в неї завжди було забагато роботи й безліч зустрічей. Катя встигала побувати у трьох містах України зранку, а надвечір — уже зайти до нас у кабінет і запитати, чи ми зробили щось корисне, чи покосили амброзію або розчистили дороги від снігу. У неї на все вистачало часу. Здавалося, що в нас усіх доба має 24 години, а в Каті — 72.

Я дуже вдячна долі, що наші шляхи перетнулися. Ми так багато встигли, навіть за ці короткі три роки — подорожували, читали, дивилися серіали, багато говорили, багато сміялися. Ніхто не вмів так сміятися, як Катя. Цей сміх лунав всюди, і всі, хто його чув, починали сміятися теж. Катя була нестримна. І якщо вона щось задумала, то це обов’язково втілювалося в життя.

Так було з Євробаченням у Херсоні. Ми подали заявку. То й що, що в нас не було шансів, бо місто мале. Але ми — амбітні, і ми про себе заявили. Катя завжди казала, що маленькі міста заслуговують на повагу та увагу.

Із Катею завжди було складно. І завжди було цікаво. Перед самим нападом вона втішала мене, коли в мене були проблеми, і казала, що не буває такого, щоб людина була й розумна, і красива, і зовсім щоби без всяких негараздів. Казала, що наше життя таке чудове, що ми взагалі не маємо перейматися всілякими мізерними проблемами, а головне, що ми одне в одного завжди будемо, навіть якщо будемо далеко. Я не хочу вірити в те, що її більше немає. Катя завжди у мене буде.

ХРОНІКИ ЗЛОЧИНУ

Головний фігурант у справі Гандзюк досі не затриманий

В організації та вчиненні вбивства радниці міського голови Херсона Катерини Гандзюк наразі підозрюються сім осіб. На початку грудня генеральний прокурор України Юрій Луценко повідомив про чергового підозрюваного на прізвище Левін. Він, за словами Луценка, перебуває за межами України. За версією слідства, Левін був однією з ключових фігур в організації убивства Катерини Гандзюк, повідомив Луценко.

«День» з’ясував, що йдеться про Олексія Москаленка — 1977 р. нар., уродженця м. Берислав Херсонської області. На початку і в середині 2000-х Олексій Москаленко (прізвисько Москал) та його батько (теж Олексій Москаленко, 1958 р. нар.) були відомі в Херсоні як учасники кримінальних угруповань. Москаленко-молодший був засуджений до 15 років за причетність до серії злочинів, серед яких були і вбивства. Пізніше апеляційний суд переглянув справу, і Москаленко вийшов на свободу за «законом Савченко» у грудні 2015 року. В цей час він змінив прізвище на Левін.

На сьогодні Олексій Левін є офіційним помічником депутата Херсонської обласної ради Миколи Ставицького, який є помічником голови облради Владислава Мангера.

Раніше, 12 листопада було заарештовано Ігоря Павловського — екс-помічника народного депутата від «БПП» Миколи Паламарчука, очільника ГО «Чорний туман», до якого, серед інших, входять колишні учасники АТО. Павловський відомий у Херсоні як особа із кримінальних кіл, яка має міцні зв’язки у правоохоронних органах області. Павловського називають посередником між замовником та організатором убивства Гандзюк.

Ще п’ять осіб у справі Гандзюк були заарештовані у серпні. Це колишні учасники АТО у складі добровольчих формувань: Сергій Торбін, Микита Грабчук, Володимир Васянович, Віктор Горбунов та В’ячеслав Вишневський. Усі, крім Сергія Торбіна, визнали свою провину і розповіли слідству деталі організації та вчинення нападу на Катерину Гандзюк. Вони вказали, що зробити це їм запропонував Торбін за гроші.

На Катерину Гандзюк напали 31 липня біля її будинку. Зловмисник вилив на голову жінці літр концентрованого розчину сірчаної кислоти. Потерпіла отримала хімічні опіки тіла більш ніж 30%. Катерина Гандзюк пробула в лікарні 96 днів і перенесла понад десять складних операцій. 4 листопада Катерина померла.