Люди «іронії долі»
«Змінилося все. Не змінилося нічого». Саме в таких параметрах пульсує життя мого народу і моєї країни вже дванадцятий рік. За умови державної підтримки української мови, російської мови на вулицях міст значно побільшало. Задовго до парламентських слухань про ситуацію з мовою, у столиці, на Подолі засяяв вітринами магазин «Империя меха» — така от собі дрібничка. Про те, що у Києві, скільки не мандруй шкалою радіоприймача, на україномовну FM-станцію не натрапиш, мабуть, і говорити зайве. Принаймні на сьогодні Київ є більш російськомовний (менш україномовний), ніж у 91—95 роках.
Газета «День» від 25 березня вмістила на першій сторінці знімок вхідних дверей фотомагазину, на яких власник, протестуючи проти війни в Іраку, вчепив позірно зухвале оголошення-попередження: «Гражданам США вход воспрещен». Черги з клієнтів-американців біля дверей, звісно ж, не було, та у даному випадку більш показовою є мова самого оголошення. Навіть розуміючи, що писалося воно «для своїх», не можна оминути ту деталь, що для потенційного американця в уяві власника магазину російська мова є «менш незрозумілою» з-поміж двох незрозумілих мов — російської й української.
Та й з українською нашою, солов’їною-калиновою останнім часом відбуваються якісь дивні, незрозумiлі мутації. Можливо, невідома епідемія викосила значну частину літредакторів у засобах масової інформації, бо віднедавна, для прикладу, переважна більшість товарів у моїй країні, згідно з рекламними текстами, почала продаватись не за доступними цінами, і навіть не «по доступних цінах», а «по доступним цінам».
Десь зо чверть століття тому відомий поет Євгеній Євтушенко, здається, у своїй поемі, присвяченій будівництву БАМу, прохопився цікавою фразою:
Но я пишу не на советском —
Пишу на русском языке.
На превеликий жаль, десятки мільйонів людей з тих часів і до сьогодні розмовляють і пишуть «на советском». Ця мова дуже близька до російської, ареал проживання її користувачів майже співпадає з кордонами колишнього СРСР (не треба надмірно ідеалізувати держави Балтії, не кажучи вже про Молдову і Кавказ-Закавказзя). Про себе я називаю їх людьми «іронії долі». Як і в героїв фільму Рязанова, у них на новорічному столі стоїть шампанське («Советское»! «Советское»!) і салатик олів’є. І «Третья улица Строителей» у кожому місті. Для них співають у переповнених ними ж залах Фiліп, і Алла, і Кобзон, і Маша Распутіна, для них мовлять уже згадані вище FM-ки. Згідно все ж з тією гіркою «іронією долі», ці люди дванадцять років тому раптом опинились у різних, частково чужих їм, державах. При цьому вони нікуди не виїздили. Багато з людей «іронії долі» на сьогодні мають українські паспорти.
Наступний абзац добре було б почати з речення «У цьому не було б нічого поганого...» Але я утримаюся. Газета «День» також нещодавно вмістила об’ємний матеріал про легендарного перекинчика — Віктора Суворова-Різуна, доволі яскравого й неординарного представника людей «іронії долі». Не можна не погодитися з автором статті Петром Кралюком у його влучному спостереженні, що людина, чий «адрес не дом и не улица», однаково енергійно могла й захищати свою 1/6 земного суходолу, і зрадити її, як це зрештою зробив Різун-Суворов.
Люди «іронії долі», наші (мої!) сьогоднішні співвітчизники і надалі ментально залишаються громадянами своєї химерної держави. Не тільки салат олів’є — уся світова культура сприймається ними виключно в перекладі «на советский» — книги, фільми. Нещодавно згадуваний вище Філіп цією мовою переспівав для них, людей «іронії долі» роль Річарда Гіра у оскароносному фільмі «Чикаго». Не бажаючи анітрохи принизити чи образити колег-перекладачів, усе ж таки не можу не згадати про ту щиру іронію, змішану з подивом, яку неоднораз довелось спостерігати: «Смотри, украинцы Хэмингуэя перевели по-своему! Вот прикольно...»
А тепер, мабуть, про найсумніше. Люди «iронії долі» у більшості своїй є слухняними і ретельними виконавцями. Це вони у шоломах і бронежелетах висипали з брами святої Софії спекотного літнього надвечір’я 1995-го, під час похорону Патріарха Володимира. Здається, вони ще й вигукували «бей хохлов!» щоб додати собі бадьорості. І били, щоб ті «хахли» не перекладали «їхнього» Ґемінґвея своєю мовою. Щоб не сміли. Щоб не рипались.
Наступне моє твердження буде вже цілком бездоказовим, та видається мені, що це саме вони, люди «іронії долі», два з половиною роки тому схопили й повезли в невідомому напрямку журналіста Георгія Гонгадзе. Їм було віддано чи наказ, чи розпорядження — не сумніваюсь, що «на советском языке». І якщо вони розмовляли зі своєю жертвою, то теж навряд чи українською. Хоча це зараз вже не має навіть найменшого значення.
Зате має значення інша суттєва подробиця. Ці люди не кіборги, не біороботи з фантастичного фільму, не термінатори зі сталевими скелетами- каркасами в середині тіла. Вони — попри все — звичайні люди з м’язів і кісток, з крові і лімфи. Після виконання ними їхніх службових функцій, включно зі згаданими у двох попередніх абзацах, їх не можна вимкнути, знеструмити, вийняти батарейки і поставити знерухомлене тіло до темної шафи. Ні, вони мешкають серед нас, поруч, у помешканні навпроти чи поверхом вище, вони їздять з нами в громадському транспорті, стоять у черзі до прилавка у крамниці, до віконечка в касі, в газетному кіоску.
Надвечір вони втомлено повертаються додому, де їх чекають рідні — батьки, дружини, діти. Вони спілкуються, обговорюють події, діляться новинами.
Що вони кажуть своїм дітям? Що розповідають? Чому навчають? Як пояснюють сутність категорій добра і зла?
Хто може відповісти на ці запитання?
