Поезія провокатора

Це, власне, припущення, що витікає з природи кінематографу як такого. Бо вже у самому акті кінозйомок, — який сам по собі є викраденням/викриттям реальності за допомогою камери, — прихована надзвичайно потужна провокація.

47-річний американський незалежний режисер Тод Соллонз, чий фільм «Перегорталки» (російською «Перевертыши»; ох ці нездари-прокатники — адже є слово «Паліндроми», повністю адекватне оригінальній назві «Palindromes»!) виходить в прокат, майстерно вміє саме викривати звичну реальність за допомогою камери. Провокує кожним новим фільмом і кожним кадром у тому фільмі. А об’єкт його викриття — не більше, не менше, — традиційні цінності моральної більшості, на яких грунтується американська спільнота як така.

І найбільш ненависний йому такий базовий інститут цієї спільноти, як родина. Достатньо лише цього: в одному з попередніх фільмів «Щастя» (1998) Соллонз робить головним героєм педофіла, котрий при всьому тому є зовнішньо абсолютно типовим середнім американцем, що старанно виконує функції батька і чоловіка. При тому моралісти, що йому протистоять, виглядають просто жалюгідно. У не такому відвертому, але більш похмурому фільмі «Казкар» Соллонз взагалі не має жалю ні до кого — від колег по кінематографії до малих дітей. Всі вчиняють недобре, всі домагаються свого через голови інших...

«Перегорталки» на цьому тлі виглядають дуже лірично, ба навіть ніжно і цнотливо. Це, всього лише, історія про 13-річну дівчинку Авіву. Яка всього лише хоче завагітніти і народити дитину — бо це її єдиний шанс урятуватися від самотності. А сам фільм зроблений як така собі казочка про блукання малої принцеси в пошуках найкращого скарбу — дитинки, де ролі відьмаків, людожерів, драконів і велетнів виконують дорослі. Причому режисер спеціально підкреслює цю казковість, вклеюючи яскраві заставки в стилі примітивного малярства між частинами фільму і пускаючи на задньому плані дитячу пісеньку. Але прийом, що найбільш запам’ятовується — то розділення Авіви на кількох різновікових альтер- его. Її грають (і добре грають!) аж семеро акторок, в тому числі доросла пишна афроамериканка!

Паліндром — це слово чи фраза, що читається однаково прямо і в зворотному напрямку, наприклад, відомий російський «А роза упала на лапу Азора». Ім’я героїні — теж паліндром. Загалом, подібні цифрові й словесні конструкції проходять лейтмотивом по всій стрічці. І це недарма, адже, як стверджує сам режисер, паліндром — це знак замкненого кола, в якому і блукає бідна Авіва.

А втім, закінчується для неї все добре. Як і для самого Соллнза — бо нарешті він зробив дійсно поетичну і врівноважену картину. Звичайно, це все одно поезія провокатора — але ж вона є, на відміну від багатьох благопристойних історій «справжнього» кохання...