ПРЕС-КЛУБ «Дня»

Іоффе Григорій Адольфович, 46 років, корінний кримчанин, за освітою філолог, після закінчення Сімферопольського держуніверситету працював у сільській школі вчителем мови й літератури, заступником директора. З 1981 року — в журналістиці: кореспондент, заввідділом обласної газети «Крымский комсомолец», політоглядач тижневика «Южный курьер». З 1995 р. — головний редактор суспільно-політичної газети «Республика Крым». Останні чотири роки веде авторську програму «Політична кухня» на каналі держтелерадіокомпанії «Крим».

АНКЕТА «Дня»

1. У перші роки української держави кримська преса вирiзнялася на загальнореспубліканському тлі своєю незалежністю по відношенню до влади. Як Ви вважаєте, чи просунулися ми в цьому плані й куди в Україні взагалі та в Криму зокрема?

2. Як кримські журналісти поставилися до того, що американський Комітет захисту журналістів назвав Президента Леоніда Кучму серед десяти «переможців» у номінації «ворог преси»?

3. На кримському інформаційному просторі традиційно домінували російські ЗМІ. Чи змінилася ситуація за роки незалежності України?

4. Чи відрізняється ставлення до преси комуніста Леоніда Грача, котрий перебуває на посаді спікера Кримського парламенту, від того ставлення, яке було в нього, коли 1988-1991 рр. він був секретарем — першим секретарем Кримського обкому КПУ?

5. Як Ви оцінюєте нинішню корпоративну солідарність журналістів, і що найбільше вплинуло на неї останніми роками?

6. Хто з місцевих політиків, на вашу думку, найперспективніший?

7. Чого очікують люди від майбутнього президента України?

8. Назвіть, будь ласка, політиків, які, на ваш погляд, мають реальні шанси перемогти на президентських виборах.

9. Яка цитата, політичний анекдот, дотепне висловлювання користуються в Криму найбільшою популярністю?

ВІДПОВІДІ

1. Політична історія Кримської автономії багато в чому відрізняється від історії української державної незалежності. Головна з цих відмінностей у тому, що компартійні чини середньої руки, котрі проморгали «незалежність» всієї держави, вирішили розіграти автономну карту і, спекулюючи на проросійських настроях кримчан, підготувати собі плацдарм для повторного приходу до влади. Зрештою, все так і сталося — починаючи з березня минулого року, Крим крок за кроком повертається в радянське минуле.

Але починалося все це у часи горезвісної гласності, причому її буквально розуміли не тільки журналісти, а й можновладці. Ось тоді-то на півострові й почався газетний спектакль «Даєш автономії всі права!» При цьому центральну владу, що ніби відбирає у молодої республіки геть усе, шпетили в пух і прах, і таким чином створювалася видимість суперсміливості літературної братії. Місцевим більшовикам, котрі стояли за лаштунками цього спектаклю, тільки того й треба було. Автора цих рядків, котрий намагався пояснити це своїм читачам на прикладі бурхливої «діяльності» першого й останнього президента Криму Юрія Мєшкова та блоку «Росія», що переміг на парламентських виборах в автономії, гнівно заклеймили й позбавили акредитації в Верховній Раді Криму, заборонивши з'являтися на її порозі. Й хоча зі зміною спікера акредитацію мені було прихильно повернуто, інші колеги отримали хороший урок.

Так що відомості про якусь особливу незалежність кримських ЗМІ на початку 90-х сильно перебільшено. Рівень несвободи нічим не відрізнявся від середньоукраїнського, а присмак проросійської фронди по суті справи нічого не змінював, оскільки сама фронда була звичайною «заказухою».

2. Про кримських журналістів говорити не можу, але власну думку маю. Переконаний, що будь-який американський Комітет захисту журналістів (а їх там чимало), навіть приїхавши в Україну в повному своєму складі, навряд чи розібрався б у нашій ситуації до такої міри, щоб якось особливо виділяти саме Президента як головного душителя свободи преси. І чомусь ніякий комітет ні в Америці, ні де-небудь ще не задався простенькою метою порівняти становище ЗМІ в УРСР і в незалежній Україні. Тоді б і стало ясно, що ми на шляху. До свободи, звичайно, ще йти і йти, але ми вже так гаряче обговорюємо, що про нас думають у далекій Америці, що агітпроп ЦК КПУ і в страшному сні уявити не зміг би...

3. На жаль, кримський інформаційний простір за останні роки сильно звузився. Але традиційна орієнтація на російські друковані ЗМІ стабільно зберігається. Телебачення й радіо вдалося переорієнтувати за допомогою техніки: інших каналів, крім українських, немає, а якщо дуже кортить — встановлюй дорогу «тарілку». Висновок: у Києві наполегливо й часом зарозуміло не хочуть враховувати кримську специфіку. У результаті автономія залишається й для центральної влади, і для всякого роду опозиції все ще terra inkognita.

4. Нинішня кримська влада, принаймні її більша частина — ліва — плоть від плоті влади позавчорашньої. Саме так, тому що вчорашня влада в Криму, всі ці мєшкови, цекови, супрунюки пресу терпіли внаслідок своєї недосвідченості й боязні за власні рильця в пушку. У цей короткий «вчорашній» період на них не відв'язувався тільки вже дуже ледачий. Інша справа — нинішні «позавчорашні». Вони цю справу — управління, так би мовити, колективними агітаторами і пропагандистами з організаторами — знають не з чуток. І в період своєї «опозиційності» накопили чимало жовчі. Так що процес йде! Дивне одне — пособниками в цьому процесі, що не має нічого спільного з інтересами держави, виступають горезвісні «силовики», готові на перший поклик нової-старої влади я-а-ак п-е-ре-вірити яку-небудь редакцію, що забулася.

5. Про якусь серйозну корпоративну солідарність говорити не доводиться в зв'язку з приниженим становищем журналістів, котрі в більшості своїй перетворилися з «підручних партії» на придворних писак. Грубо, але, на жаль, це так.

6. Трагедія України — і Криму зокрема — в тому й полягає, що процес висунення нових перспективних політиків дещо затягнувся. Перед кожними виборами — ба, знайомі всі обличчя! Після втрати автономією права мати власні партії Крим перетворився на звичайну політичну провінцію. Тут аплодують, наприклад, Вітренко і Балашову: все- таки «столичні штучки»! При цьому кримські проросійські республіканці і прихильники союзної ідеї ніяк не можуть прочуматися від того, як їх «кинули» комуністи, забравши під шумок усі важелі влади. Українські націонал-патріоти, як не б'ються, не можуть переломити виплекану в народі тими ж комуністами ідеосинкразію до «буржуазного націоналізму». І тільки кримські татари в своїй більшості продовжують пишатися своїми лідерами, котрі пройшли радянські в'язниці й тепер піднялися до парламенту України.

7. Щоб знати, «чого очікують люди» від Президента, треба знати самих людей. А люди ці одночасно святкують Великдень і Перше Травня, в один рік голосують і за Радянський Союз, і за незалежну Україну...

8. Л. Кучма, О. Мороз, О. Ткаченко. Дуже шкода, що Є. Марчук з його потенціалом у цій країні, як висловлюється Б.Березовський, «не обираємий». Поки що. (Зараз, коли офіційна президентська кампанія тільки стартувала, такий песимізм, думаємо, поки що передчасний. — Ред. ).

9. Багато хто серйозно обговорює таку перспективу: якщо Єльцин у Росiї заборонить все-таки Компартію, то її лідери, напевно, тут же рвонуть в еміграцію до Криму. Цікаво, чи попросять вони політичного притулку в автономії й хто прийматиме рішення — Грач чи все ж Кучма?

Ведучий рубрики «Прес-клуб «Дня» Валентин ПУСТОВОЙТ Тел. (044) 414.98.20, факс 414.43.31 e-mail:master@day.kiev.ua