«Самоусунення від відповідальності»
Що гальмує отримання компенсацій за майно, втрачене через війну на Донбасі
Переїзд до іншого міста або навіть у сусідній будинок для декого дуже болісний. А коли такий переїзд примусовий? Через війну? Повернутися додому немає можливості, забрати фотокартки та улюблені книги — просто небезпечно. Бо місто зачепив військовий конфлікт на сході України, житло зруйноване, а з ним — і все майно. Держава не може повернути втрачені назавжди речі чи відновити спогади, а от компенсувати вартість пошкодженого майна — зобов’язана. Бо, наприклад, про це йдеться у статті 19 Закону «Про боротьбу з тероризмом», за якою відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів державного бюджету України.
Та в нещодавно прийнятому парламентом законі «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій та Луганській областях» уся відповідальність за відшкодування знищеного майна перекладається на Російську Федерацію. Як неодноразово пояснювали «Дню» фахівці з міжнародного права, дійсно, компенсацій за понівечене майно варто вимагати передусім від Росії. Однак правозахисники зауважують: поки цей механізм не відпрацьовано, а новий закон не вирішує проблему.
«ЗАКОНОДАВСТВО РФ НЕ ЗОБОВ’ЯЗУЄ ВИКОНУВАТИ РІШЕННЯ НАШИХ СУДІВ»
Ще три роки тому юридичні організації підготували законопроект «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб (щодо компенсації вартості пошкодженого майна)». Однак він досі розглядається Верховною Радою. Правозахисники пропонували створити спеціальні комісії, котрі оцінюватимуть завдані збитки, а самі виплати здійснюватимуть поетапно. Досвід країн, де були подібні конфлікти, свідчить, що іноді це займає 10 — 15 років. Це був би непоганий вихід для України, котра перебуває у стані економічної нестабільності, а виплатити одразу всім і все неспроможна. Зараз органи державної влади констатують, що на компенсацію завданих збитків у зоні АТО не мають коштів. У бюджеті їх не передбачено.
«День» писав про перше важливе в цьому аспекті рішення суду, винесене навесні 2016 року. За зруйновану квартиру у Слов’янську держава мала відшкодувати потерпілій родині 387 тисяч гривень. Але сім’я досі їх не отримала, оскільки рішення суду першої інстанції органи місцевої влади Слов’янська нині оскаржують у Вищому спеціалізованому суді. Як стверджують юристи, така ж сама ситуація всюди. Якщо потерпілим вдається отримати позитивне рішення суду, то потім або отримують відповідь із Держказначейства про відсутність коштів, або ж місцеві органи влади подають апеляції. У будь-якому випадку ніхто ще не отримав грошей від держави за зруйновану квартиру, будинок, меблі тощо. А тепер ці шанси стали ще мізернішими.
«Щодо нового закону, то тепер питання відповідальності за завдану шкоду повністю покладається на РФ. Тепер громадяни України мають позиватися до Росії, — зазначає Віталія Лебідь, юристка Центру стратегічних справ Української Гельсінської спілки з прав людини. — Ця норма була введена у наше законодавство ще у 2014 році — про те, що у повному обсязі відшкодування покладається на РФ. Навіть існують відповідні рішення судів. Але російське законодавство не зобов’язує виконувати рішення наших судів».
МЕХАНІЗМ КОМПЕНСАЦІЇ «РОЗРОБЛЯЮТЬ» ЧОТИРИ РОКИ
Правники бачать кілька причин, чому процедура компенсації за завдані збитки не працює. Передусім, через відсутність чіткого спеціалізованого законодавства, котре б регулювало питання відшкодування збитків саме за пошкоджене майно. Інша перепона — відсутність єдиної судової практики у винесенні таких рішень.
«Громадяни України не мають ефективного захисту на національному рівні, тому звертаються до Європейського суду з прав людини, — продовжує Віталія Лебідь. — Є декілька шляхів вирішення ситуації — створити детальний план відшкодування за зруйноване майно, гарантоване для усіх, а потім передбачити судове виконання таких рішень. Інший шлях — самоусунення від відповідальності, перекладаючи все на Росію. Вочевидь, Україна обрала саме цей шлях».
Наразі юристами Української Гельсінської спілки з прав людини зареєстровано близько 40 таких справ у ЄСПЛ і ще близько 20 у національних судах. Як пояснюють правозахисники, у міжнародному суді Україна тримає лінію оборони, що йде врозріз із захистом потерпілих. Так, замість того, щоб збирати доказову базу та вимагати компенсації від Росії, виступає у суді проти адвокатів позивачів.
«Україна не налаштована допомогти мирним громадянам відшкодувати завдані збитки, — вважає Віталія Лебідь. — За новим законом має бути створена міжвідомча група з цього питання, яка збиратиме докази. Проте органи державної влади неодноразово заявляли, що працюють над розробкою механізмів виплати компенсації. Минуло вже чотири роки... Іноді довести зруйнованість майна у Європейському суді з прав людини легше, ніж у національних судах України, бо чомусь у наших нема розуміння, що до військового конфлікту людина не могла жити без дому, меблів, побутової техніки тощо».
ЄДИНИЙ ДІЄВИЙ МЕТОД — АРЕШТ РОСІЙСЬКОГО МАЙНА
На пасивну позицію державних органів влади нарікає й Андрій Сенченко, народний депутат V, VI, VII скликань і голова громадської організації «Сила права». Він згоден, що компенсації за втрачене майно через військовий конфлікт варто вимагати саме від Російської Федерації. Так, рішення українських судів вона не визнає. Але є інший дієвий шлях — накладати арешт на майно російської держави, що знаходиться на території України.
Перший прецедент є. Зусиллями «Сили права» накладено арешт на майно Росії в Україні на суму 3,5 мільярда доларів. Відповідно до міжнародних договорів та зобов’язань цей механізм не стосується консульського та дипломатичного майна, майна російських громадян і російських компаній без державної частки власності.
«Ми йдемо таким шляхом: спочатку встановлюємо юридичний факт, потім добиваємося рішення суду про відшкодування збитків, а далі має бути виконання відповідного рішення суду, — пояснює Андрій Сенченко. — Оскільки Росія не виконує рішень жодних судів, єдиний спосіб — це примус, тобто арешт російського майна. На жаль, українська влада нічого не хоче робити для цього. Якщо половина місцевих суддів, вибачайте за відвертість, нарешті зустрілася з мізками, то у решти проявляється тільки боязнь, неуцтво та хамська поведінка. Проблема не у відсутності активів, на які можна накладати арешт, а в позиції та патріотизмі суддів».
