«Сьогодні м’яч – на нашому полі й ми не маємо права не реагувати»

За три тижні світ відзначатиме завершення Другої світової війни – в Європі вшановуватимуть загиблих, в Росії ж вкотре, хоча й за відсутності лідерів країн колишньої антигітлерівської коаліції, влаштують пафосні святкування й намагатимуться монополізувати звання рятівників планети від нацизму. Чи допустить це Україна? Якою буде наша відповідь? Повинні ми сліпо копіювати західні традиції пам’яті про Другу світову або ж варто шукати власний шлях? Чи готова Україна заявити світові про свій вклад і свою місію у цій війні? Чи не тому, що цього досі не було зроблено, у європейців історично склався комплекс провини перед Росією, а не перед Україною? 

Нещодавно Верховна Рада прийняла декомунізаційний пакет законів, а Український інститут національної пам’яті випустив «Методичні матеріали до відзначення дня пам’яті та примирення та 70-ї річниці дня перемоги над нацизмом у Другій світовій війні». Які відповіді знаходимо в цих документах? Запропоновані там принципи – це неминуча реальність чи тимчасовий компроміс? Чому саме історія Другої світової війни була використана Росією як ідеологічне підґрунтя для війни на Донбасі, а Україна не зуміла ефективно протидіяти цій пропаганді? У 40-х роках Європа не підтримала національно-визвольний рух в Україні. Чи не може така ж ситуація повторитися сьогодні? Саме про це серед іншого говорили учасники круглого столу, який 17 квітня відбувся у редакції газети «День».

«Оскільки Росія втратила моральне право приймати парад перемоги, нині Україна мала б запропонувати свою власну платформу для всіх учасників тодішньої антигітлерівської коаліції, – наголошує головний редактор газети «День» Лариса ІВШИНА. – Але поки що таких заявок ми не бачимо – вочевидь, через не пророблену раніше роботу. Не встигнувши осмислити ще ту війну, Україна має сьогодні на своїх теренах нову. В ці дні закладаються перші камінці до фундаменту нової української політики пам’яті, але очевидно, що нинішня еліта ще не здатна впевнено нею оперувати. Сьогодні м’яч – на нашому полі й ми не маємо права не реагувати. Нині європейські лідери звертають недостатньо уваги на Україну, бо вони успадкували ідеологічну базу попередніх часів. У ній обґрунтовувалось право Росії говорити від імені всіх народів, які воювали на боці СРСР. Ми зобов’язані наголошувати на цьому публічно. Не можна миритися з такою «грою» – вона надто затягнулась. Саме Україна має всі права на те, щоб бути центром, в якому відбуватимуться вшанування й дискусії щодо Другої світової війни. У радянські часи все українське замовчувалося – була лише спільна для всіх перемога. Але ж всередині, зокрема й в Червоній армії були українські характери! Треба синтезувати всі ці пласти. Така багатовимірність дасть нам можливість сказати і про український героїзм. На жаль, ці питання залишаються нині неосмисленим на належному рівні».

«Ніколи, не лише тепер Росія не мала права проводити парад перемоги, – стверджує публіцист, історик, лауреат Премії імені Джеймса Мейса й автор «Дня» Сергій ГРАБОВСЬКИЙ. – Адже «шлюзи» Другої світової війни відкрив саме підписаний нею пакт Молотова — Ріббентропа. Ми повинні відходити від чорно-білого бачення цієї війни, в якому нас раніше виховували. Звісно вона не була для України «вітчизняною». Про це свідчить хоча б той факт, що сьогодні ми не можемо назвати жодну українську радянську пісню часів війни, яка б стала масовою. Зате повстанських виникло тоді чимало. Слід пам’ятати, що українці – одна з унікальних націй, яка в складі різних армій перенесла на собі від першого до останнього дня всі шість років Другої світової. Ми повинні синтезувати сьогодні цю пам’ять. Приклад є – Індія, представники якої теж воювали тоді по різні боки. Але вони домоглися цілісного бачення своєї національної історії. В основі нашої концепції, яку ми можемо запропонувати світу має бути антитоталітаризм. Влітку 1943 року, коли результат війни ще не був очевидним, ОУН(р) здійснила демократичний поворот, вперше ухваливши національно-демократичну програму. Це був виступ проти всіх тоталітарних й імперіалістичних сил. Сьогодні той заклик залишається актуальним. Нині в нових умовах ми боремося за ті ж самі принципи й проти того самого ворога – адже ми можемо спостерігати зворушливе єднання путінської Росії й європейських комуністів, неосталіністів та неофашистів. Україна повинна довести світові необхідність боротьби з усіма неототалітарними силами як глобальним злом». 

«На мою думку, не має значення, як ми називаємо цю війну – Великою Вітчизняною чи радянсько-німецькою, – говорить директор Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України Мирослав ПОПОВИЧ. – Водночас, як людина, яка пережила її, можу сказати, що слово «вітчизняна» мені нічого не говорить. Пам’ятаю реакцію людей, коли вранці 9 травня оголосили про перемогу. Першим «спалахом» була радість, але вже наступна думка – про майбутні жертви на японському фронті. Давайте дивитися на цілі, які стояли перед учасниками цієї війни і на результат, який кожен з них досягнув. Мені здається, не варто асоціювати нинішні соціальні й політичні реалії з тими часами, уявляючи себе, наприклад, учасником бандерівського руху. Потрібно шукати нову платформу – сьогодні Україна передусім є захисником демократичних ідеалів».

 «Я не згоден з популярною в Росії думкою, озвученою Путіним, про те, що перемога у війні була б можливою і без українців, – говорить російський історик, літературний критик, кандидат історичних наук та автор «Дня» Борис СОКОЛОВ з Москви, який долучився до розмови через скайп-зв’язок. – Людські й економічні втрати України були одними з найбільших. Щодо УПА можу сказати, що попри всі неоднозначності – тоді це була єдина сторона, яка представляла власне український народ. Український колабораціонізм у Другій світовій в принципі не був можливим, оскільки жодна з існуючих тоді держав не представляла Україну. На жаль, нинішня російська влада продовжує діяти в стилі пакту Молотова — Ріббентропа. Правда «Ріббентропа» зараз немає, тому у своїй політиці щодо України Путін діє як Сталін і Гітлер в одній особі. Завдання України й світової спільноти сьогодні – зупинити його».

«Зараз приймаються нові закони, формується новий категоріальний апарат, але чи готове до цього суспільство, – запитує завідувач відділу історії України періоду Другої світової війни Інституту історії України НАНУ, доктор історичних наук Олександр ЛИСЕНКО. – Мені можуть відповісти: «Навіщо звертати увагу на суспільство – потрібно ставити нові маркери й підтягувати до них людей». Це правильно. Але, щоб розраховувати, що той чи інший закон буде, потрібно спершу зробити соціальний зріз. Опитування показали, що Днем Перемоги це свято вважають мешканці всіх регіонів України. Суспільство нині не готове до різких змін. Сьогодні День Перемоги нагадує свято Івана Купала – язичницьке свято, яке було перенесене в новий християнський формат. Але треба розділяти обряд і віру. Що стосується Дня Перемоги, то тут «обряд» – це церемоніальна частина, яку експлуатує політикум і держава, а «віра» – це те, що люди відчувають, коли звучать слова «друга світова» чи «велика вітчизняна», алюзії й асоціації, які виникають у їхній свідомості. Сьогодні Український інститут національної пам’яті закликає не визначати цей день як перемогу українського народу. Чи правильно це? Адже в українській історії не так багато перемог…»

«Ми говоримо дещо про інше, – заперечує науковий співробітник Українського інституту національної пам'яті, кандидат історичних наук Сергій ГРОМЕНКО. – У своїх рекомендаціях Інститут закликає відмовлятися від радянської традиції вшановувати один народ переможець. Натомість пропонується наголошувати на конкретних перемогах окремих людей. Ми не заперечуємо перемогу українського народу – лише закликаємо замість великої маси всіх людей вшановувати кожного окремо. Кожного, хто воював в радянській армії, в УПА і в усіх арміях західних союзників…»

Детальний виклад найцікавіших думок учасників круглого столу читайте в наступних випусках «Дня».