Нові акценти макроекономічної політики

Що призвело до такого стану?

Причин тут багато. Визначальною з них, як це стає все більше очевидним, є відсутність глибоких реформ у фінансовій сфері, яка в поєднанні з системою грошових відносин детермінує макроекономічну ситуацію. З 1994 по 1996 р. вдалося суттєво знизити дефіцит зведеного бюджету. Він скоротився з 8,9% до 4,9% ВВП. Однак цей процес здійснювався не на основі структурного реформування державних фінансів, а механічно — шляхом штучного утиснення обсягів окремих видатків.

Не хотів би відносити це лише на рахунок уряду. Реформування бюджетної сфери можливе тільки на основі тісної конструктивної співпраці між виконавчою та законодавчою владами. Іншого тут просто не дано. Апогеєм протистоянь у цьому виявився минулий рік, коли через неузгодженість дій уряду та парламенту було заблоковано виключно значимий пакет законопроектів щодо реформування системи державних фінансів, а сам бюджет прийнято з запізненням на півроку. Усе це не могло не датися взнаки. Дефіцит бюджету знову підскочив до критичної величини — 6,7% від ВВП. Власне, різке загострення фінансової кризи, яка нині є набагато гострішою, ніж у 1995 та 1996 роках і набула системного характеру — охопила фінанси як держави, так і безпосередньо суб’єктів господарювання, пов’язане значною мірою з цією причиною.

Чим небезпечний для економіки дефіцит бюджету в розмірах 1997 р.? Чи не перебільшується його негативний вплив?

Щоб розібратися в цьому, необхідно звернути увагу перш за все на якісні зміни, що відбулися безпосередньо в механізмі обслуговування бюджетного дефіциту. До останніх років його обсяги повністю покривалися кредитною емісією Нацбанку, тобто шляхом безакцептного застосування інфляційного податку, основний тягар якого лягав перш за все на малозабезпечені верстви населення та людей з фіксованими доходами. У цьому відношенні обсяг бюджетного дефіциту був певною мірою формальною величиною. Його фінансування гарантувалося механізмом друкування інфляційних грошей. Так, 1992 року, коли бюджетний дефіцит становив 13,8%, за рахунок лише цього джерела було профінансовано 36,3% бюджетних видатків. Це 692,2 млрд. крб. Для порівняння зазначу, що доходи бюджету від інших податків, зокрема податку на додану вартість, становили 486,7 млрд.крб. а податку на прибуток підприємств — 279,1 млрд. крб.

Останніми роками фінансування дефіциту почало здійснюватися на іншій, більш цивілізованій основі — через механізми фондового ринку. У 1995 р. кредитами НБУ було покрито 81,4% дефіциту зведеного бюджету, 1996 р. — 33,9%. У 1997 р. таке фінансування було вперше повністю припинено. Однак сталося те, чого й слід було очікувати. Параметри фінансового ринку України виявилися недостатніми, щоб покрити сформований 1997 року бюджетний дефіцит у сумі, що перевищила 5,1 млрд. грн. Це позначилося на непомірно високій ставці бюджетних запозичень, яка, як відомо, формується на фондовому ринку шляхом співставлення попиту та пропозиції на відповідні фінансові ресурси.

Цю обставину не потрібно списувати на світову фінансову кризу. Ще до кризи у липні 1997 р. Мінфін здійснював запозичення на рівні 29%, тоді як у Росії відповідний відсоток становив 13%, Азербайджані — 12%, Литві — 3%. Фінансова криза в Азії лише загострила цю ситуацію. Впродовж останніх півроку ціна запозичень держави підскочила до 50%. Почав формуватися ефект класичної боргової піраміди. Якщо 1996 року було випущено ОВДП на суму 3,7 млрд. грн., то 1997 року — 11,3 млрд. Станом на 1 квітня цього року обсяг внутрішніх боргових зобов’язань держави (а це в своїй основі короткотермінові облігації) перевищив 13 млрд. грн. Як наслідок, державні запозичення на фондовому ринку з фактора пом’якшення фінансової кризи перетворилися в головний чинник її різкого загострення.

Непокоїть й інше: відбулося фактичне роздвоєння економічного простору на сферу обігу грошового капіталу, який обслуговує дефіцит бюджету й через механізми самозростання поглинає основні фінансові ресурси держави і позбавлений кредитних коштів реальний сектор. Якщо 1994 року за умов високої інфляції частка довготермінових кредитів комерційних банків становила 11,3%, то 1997 року вона не лише не зросла, а, навпаки, впала до 10,6%.

Фактично втратила, не зважаючи на поетапне зниження з 300% у жовтні 1994 р. до 17% — у листопаді 1997 р., свою регулюючу функцію облікова ставка НБУ. Відсоткові ставки за кредитами комерційних банків почали регулюватися ставкою запозичень держави на фондовому ринку.

Зазначені процеси не могли не позначитися на економічному стані підприємств. Якщо 1995 року збитковими було 12% промислових підприємств, 1996 — 30%, то 1997 року — майже 50%. Рентабельність господарств АПК становила: 1995 року — плюс 10%, 1996 — мінус 11%, 1997 року — мінус 24%. Збитковими стали не тільки окремі підприємства, а й цілі галузі. Більш як у півтора рази зросла 1997 року кредиторська заборгованість.

Висновок із цього очевидний: якщо не відбудуться радикальні зміни в фінансовій політиці, то стабілізаційні процеси у сфері виробництва, що визначилися поточного року, через нестачу кредитних ресурсів та низьку рентабельність можуть бути зірвані. Вже 1999 року економіка може ввійти в новий виток кризового падіння. Прогнозується, що 1998 року рівень ВВП становитиме плюс 0,5%, а 1999 року — мінус 2—3%.

Власне, звернення Президента України до народних обранців стосовно необхідності внесення невідкладних змін у бюджет вже поточного року — зменшити його дефіцит до 2,5% ВВП та до 1—1,5% наступного року продиктовано названими вище обставинами. Потрібно будь-що сформувати умови переорієнтації фінансових потоків у реальний сектор. Єдиний шлях до цього — взяти під жорсткий контроль нарощування державного боргу та припинити на цій основі сповзання економіки в ситуацію хронічної бюджетної (боргової) кризи, вихід з якої стане практично неможливим. Світова практика окремих країн доводить обгрунтованість такого висновку. Турбує те, що реальність такої загрози ще повною мірою не усвідомлена.

Усі добре знають, що, окрім усього, нинішній бюджет було прийнято з прихованим дефіцитом. У своїй сукупності він сягає понад 7% від ВВП. Такий дефіцит повністю знекровлена економіка витримати не зможе. Такий стан потрібно негайно виправити. Попередня Верховна Рада зробити це була неспроможна.

Розумію всю складність практичної реалізації цих завдань. Знаю також, що розв’язати їх в межах чинного законодавства, без глибокого коригування відповідних статей видатків та скасування чисельних бюджетних пільг, які за офіційними оцінками не діють у жодній з країн світу, неможливо. Саме з огляду на це Президент України звернувся до новообраної Верховної Ради з закликом до співпраці та спільного зацікавленого пошуку шляхів розв’язання перш за все накопичених впродовж останніх років бюджетних проблем. Врахуймо й те, що ця проблема постане перед будь-яким урядом незалежно від кольору прапорів.

Дехто ставить питання про використання помірної інфляції як мастильного матеріалу при розв’язанні бюджетних проблем. Переконаний у помилковості такого підходу. Єдиний вихід з нинішнього фінансового становища — подальше зміцнення національної грошової одиниці. Тому в Посланні Президента пропонується передбачити подальше зниження прогнозованого рівня інфляції до 8—7% 1999 року та до 5—6% — наступними роками. Це вельми значимо, з одного боку, з точки зору захисту доходів населення, з іншого — активізації інвестиційного процесу.

Водночас не можна й далі покладатися на стримування інфляції лише монетарними інструментами. Макроекономічна політика, що будувалася на цій основі, вже давно себе повністю вичерпала. Подальше зниження інфляції має випливати із структурних реформ, їх стабілізуючої дії на соціально-економічну, в тому числі фінансову, систему. Більше того, нагальним є питання істотного підвищення рівня монетизації економіки, який нині чи не найнижчий серед країн з перехідною економікою. Певні зрушення в цьому відзначено вже минулого року, коли рівень монетизації ВВП зріс з 11 до майже 14%. Однак цього недостатньо. Цей процес має бути істотно прискорений. Тут є великі резерви. Лише рівень бартеризації економічних зв’язків зріс 1997 року з 32 до 42,5%. Ці зв’язки потрібно наповнювати грошовим обігом. Це ж стосується заміни грошових сурогатів. Тож можливості відчутного зростання рівня монетизації економіки без інфляційного ефекту дуже широкі. Цим слід серйозно займатися. Це надзвичайно значима проблема.

Не може задовольняти і структура грошової маси, постійне підвищення її частки, що знаходиться в позабанківському обігу. Ми про це говоримо вже 4 роки, а справи весь час погіршуються. Реалізувати завдання політики економічного зростання за існуючого рівня монетизації валового внутрішнього продукту та за умов, коли майже кожна друга гривня минає банківські рахунки, неможливо.

Вимагає певних коректив і валютна політика. У 1996 та 1997 рр. індекс інфляції становив відповідно — 39,7% та 10,1%, сальдо поточного рахунку платіжного балансу України — мінус 2,8% та мінус 2,7% від ВВП, а валютний курс гривні, який в своїй основі відбиває названі параметри, лишився практично незмінним. За офіційними даними НБУ, 1998 року штучна ревальвація гривні становила 9,6%. Небезпечне для України падіння темпів експорту та зниження рентабельності відповідних галузей пов’язане з цим чинником.

З огляду на це обгрунтовано необхідність більш гнучкої валютної політики. Йдеться про здійснення в перспективі, починаючи з 1999 р., політики паритетного до темпів інфляції валютного курсу. Така політика, що збалансовуватиме інтереси експортерів та імпортерів і найбільшою мірою відповідатиме логіці економічного зростання, не ставить під сумнів подальшу стабільність національної валюти. З урахуванням низьких темпів інфляції, що намічаються, вона лишатиметься достатньо стійкою. Власне, процес кореляції інфляції та валютного курсу в межах визначеного на поточний рік валютного коридору відбувається вже тепер. Переконаний і в тому, що попередня декларація такої політики є не деструктивним елементом, як це дехто намагається стверджувати, а, навпаки, виявом поваги до суб’єктів ринку, механізмом формування їх раціональних очікувань, що завжди високо цінується.

Нарешті ще одна базова позиція макроекономічної політики визначена у Посланні Президента. Йдеться про двовекторність фінансової стабілізації, її здійснення не лише у напрямку реформування видаткової частини бюджету, а й шляхом істотного зниження податкового навантаження, стимулювання на цій основі виробничого процесу, легалізації економіки, розширення податкової бази. Однак вирішення й цього завдання повною мірою залежить від узгодженості дій уряду та парламенту. Переконаний, що питання реструктуризації видаткової частини бюджету та зниження податкового тиску потрібно вирішувати, як прийнято нині говорити, у пакеті, тобто — комплексно. Потрібно це зрозуміти. Запропонована Президентом програма рішучого зниження податкового тиску, невідкладної реалізації якої всі так очікують, не може бути втілена в економічну практику в автономному режимі. Мають бути зроблені відповідно узгоджені кроки. Ми всі очікуємо цього.