Шик, блиск, краса

Art Kyiv Contemporary, або просто «Арт-Київ», відбувається усьоме, і цього разу організатори запевняють, що формат події змінено: тепер це не ярмарок, а форум. У «Мистецькому Арсеналі» виставлено експозиції 20 галерей із шістьох країн: України, Австрії, Росії, Італії, Німеччини та Франції, при цьому галереї попросили підготувати не просто добірки робіт, а саме проекти.

Фоторепортаж

Зі свого боку, «Арсенал» так само презентував кілька спецпроектів. Секція «Виключно живопис. Новітній український фігуратив» має за куратора незмінно Олександра Соловйова і містить те, що наші актуальні художники здатні створити у фігуративній площині. Усі учасники проекту давно відомі і в «Арсеналі» виставлялися неодноразово: Василь Цаголов, Арсен Савадов, Олександр Ройтбурд, Максим Мамсіков, Ігор Гусєв, Віктор Сидоренко, Влада Ралко, Андрій Сагайдаковський, Артем Волокітін, Юрій Пікуль, Гамлет, Анатолій Ганкевич, Павло Керестей, Едуард Колодій, Микита Кравцов, Зоя Орлова, Сергій Попов, Ілля Пруненко, Дмитро Сидоренко, Маша Шубіна, Леся Хоменко.

«Імпортних» експозицій дві — «Х. Десять» (виставка 80-ти робіт модного московського дуету Олександра Виноградова та Володимира Дубосарського) і «Творчий доробок та міф Віктора Вазарелі».

Віктор Вазарелі — французький художник угорського походження, котрого вважають одним із засновників художнього напрямку поп-арт. Його розробки вплинули також на дизайн, архітектуру. Куратор виставки Тібор Чепеі товаришував із художником і зібрав величезну колекцію його робіт: в «Арсеналі» представлено 120 сериграфій (особливий різновид шовкографії — багаторазове накладання шарів фарби), 20 об’єктів (композиції зі скла або кераміки), маніфести й теоретичні студії художника.

Пам’ятаю, серед тотальної сірості СРСР 1970 — 1980-х Вазарелі був справжнім відкриттям. Його творчість, побудована на опуклих, аж ріже очі, оптичних ефектах, здавалася справжнім вікном у кращий світ. Наразі ж ці картини — в «Арсеналі» вони займають кілька залів — скоріше, факт історії мистецтва, спадок певної епохи. Сьогодні перенасичені контрастними кольорами, іграми з перспективою та лінією, геометрично вивірені композиції здаються ближчими до царини дизайну. Стає зрозумілим, що Вазарелі не так розробляв нову мову живопису, як намагався створити певне комфортне середовище, яке переживе свого автора, і це йому, зрештою, вдалося.

Загалом же складається враження, що сьомий «Арт-Київ» став — можливо, навіть мимоволі — оглядом насамперед таких доступних для масового глядача стилів, як поп-арт і постмодерн. Передусім це стосується «Новітнього українського фігуративу», який, власне, і сформований творами здебільшого вітчизняних постмодерністів, які прийшли у мистецтво ще наприкінці 1980-х і з тих часів принципово не змінилися. Молодші автори тримаються приблизно того ж річища. Ознаки незмінні у всіх: цитатність, іронія, котра за останні десять років відчутно втратила в легкості, загравання з образами кіно і мас-медіа.

Виноградов і Дубосарський (експозиція «Х. Десять» зібрана з чотирьох їхніх циклів «Danger! Museum» (2009), «На районі» (2010), «За відвагу» (2011), «Ретроспектива» (2012)), котрі так само належать до постмодерної матриці, мають дві важливих відмінності: вміють ефектно подати себе і завжди відчувають віяння часу. Коли були популярними різні герої та супермени, малювали Єльцина й Шварценеггера, коли у тренд увійшла соціальна тематика, випустили «На районі» — цикл полотен із життя звичайного московського передмістя, коли путінський режим почав роздмухувати культ перемоги у Другій світовій війні, зробили довжелезну картину «За відвагу» — колективний портрет ветеранів; формат полотна, котре у Виноградова і Дубосарського рідко буває меншим за людський зріст, теж має значення.

Вони вміють подобатися, бо працюють із чітко впізнаваними образами й темами, апелюють до безвідмовних рефлексів і рефлексій публіки: будь-який глядач бодай на секунду затримається біля картини з довгоногою красунею у міні-спідниці, надто ж якщо вона одягнена в міліцейську форму. Можна, звісно, багато розмірковувати на тему того, що це такий собі іронічний зріз сучасної російської реальності, як це роблять дружні до Виноградова й Дубосарського мистецтвознавці, однак будьмо відвертими: ці двоє — насамперед обдаровані кон’юнктурники, які завжди будуть у центрі уваги. І це — важливий момент, який не можна недооцінювати: саме своїм успіхом автори «На районі» діагностують суспільство.

Такими ж великими, яскравими композиціями, інсталяціями, скульптурами намагаються привабити авдиторію учасники «Італійської платформи». Найцікавіше, як на мене, відбувається в українській галерейній частині. Саме там помітно, що наше мистецтво різноманітне жанрово і стилістично. Запам’ятовується новий цикл робіт одного з найкращих українських живописців Матвія Вайсберга (галерея «Триптих») — потужна кольорова пластика просто заворожує. По-своєму цікава меланхолічна графіка харків’янина Гамлета (Зинківського). Визнані київські абстракціоністи Петро Бевза і Олександр Литвиненко дивують інсталяцією з металу «Неіснуюча трава». Подібні знахідки розкидані по всіх проектах — варто лише пошукати.

А переважно тут — шик, блиск, краса, майже як у напівзабутій пісеньці з радянського фільму. Актуальне мистецтво тому так і називається, бо віддзеркалює стан суспільства. А стан нині такий, що, незважаючи на всі політичні муки, градус буржуазності невпинно зростає, що тягне за собою відповідний запит на культуру. Добре це чи погано? Як подивитися.

Сьомий форум Art Kyiv Contemporary триватиме у столичному «Мистецькому Арсеналі» до 18 листопада.