Антоновичі: приклад жертовного служіння Україні та проекції на сьогодення
Не так давно «День» розповів про рід Алчевських, представники двох поколінь якого зробили визначний внесок у різні сфери вітчизняної економіки, культури та політики. Сьогодні йтиметься про інший рід, без якого вже півтора століття не можна собі уявити українське життя в самій Україні та в діаспорі. Цей рід самим фактом свого існування засвідчив спадкоємність інтелектуальних, моральних і фахових традицій в українській історії, яка пройшла крізь численні трагедії та злами. Загалом український суспільний краєвид упродовж останнього століття було стільки разів викошено і перекопано, що нормальна спадковість вважається мало не за виняток. Але такі винятки є. Серед них один із найунікальніших — родина Антоновичів, яка відігравала величезне місце і в українській науці, і ширше в українському суспільно-політичному і культурному ландшафті від середини ХІХ і до початку ХХІ століть і нові генерації якої, ймовірно, зроблять ще чимало для національної культури та дослідницької думки.
ЗАСНОВНИК
Говорячи про родину Антоновичів, зосередимося передусім на чільній для кількох поколінь цієї родини царині зацікавлень — на історичній науці, отже, на Антоновичах-істориках, тільки побіжно торкаючись інших їхніх сфер активності. Адже Україна не знає другої такої родини, як Антоновичі, яка впродовж кількох поколінь робила значний внесок у вітчизняну науку.
Отже, три покоління — Володимир Антонович, зачинатель діяльності родини Антоновичів в науці, його син Дмитро і два його онуки — Марко і Михайло. Володимир Антонович (1834—1908) — засновник історичного товариства Нестора Літописця при університеті Святого Володимира, співзасновник південно-західного відділення Російського географічного товариства, один з ініціаторів заснування журналу «Київська старовина», активний учасник діяльності Київської географічної комісії, яка видала велетенську низку томів на історичну тематику й архівних документів.
Володимир Антонович навчався на медичному й історико-філологічному факультетах Київського університету, де очолив рух «хлопоманів» — спольщених шляхтичів, які усвідомили своє українське походження. У середині 1860-х Антонович став одним із організаторів та головою Київської громади. Постала вона невдовзі після петербурзької, 1861 року. Її найвизначніші представники Володимир Антонович і Тадей Рильський обґрунтовували своє українство, яке намагалися звільнити від польських нашарувань, ведучи теоретичні дискусії з польськими інтелектуалами того часу про минуле і майбутнє України. Йшлося про головне — чи має Україна самостійну історію та культуру, чи йдеться про відгалуження, бодай і своєрідне, історії та культури польської.
Ставши професором Київського університету, Володимир Антонович створив власну школу історіографії та опублікував майже триста наукових праць з археології, археографії та етнографії. До самої смерті він обстоював українство, зокрема, був автором записки від імені Університету Святого Володимира царському урядові у справі скасування обмежень на українське друковане слово.
Збереглися цікаві документи, пов’язані з його діяльністю — зокрема, видана на гектографі (так називалася техніка тодішнього самвидаву) у кількох десятках відбитків «История малороссийского казачества» — издал студент Конопко, из библиотеки студента М.Залесского — 12 марта 1884 года». Це курс, який читав Володимир Антонович в Університеті Святого Володимира у Києві. Тут простежуються, нехай пунктирно, але все ж очевидно головні ідеї тієї схеми української історії, яку пізніше блискуче розвинув учень Антоновича Михайло Грушевський. Ідеться про ґрунтовану на величезній кількості фактів історичну концепцію, яка доводила окремішність українського народу і його тяглість упродовж століть історичного процесу.
НАСТУПНИКИ
Син Володимира Антоновича Дмитро (1877—1945) навчався у Київському і Харківському університетах. Він став співзасновником Революційної української партії, а пізніше — Української соціал-демократичної робітничої партії, редагував партійні видання «Гасло», «Селянин» та «Воля». Із початком Української революції Дмитра Антоновича було обрано до Центральної Ради, він став товаришем (тобто заступником) її голови. 1917 року він був призначений генеральним секретарем морських справ, розробив закон про державний флот УНР, згодом був міністром мистецтва, очолював посольство УНР в Італії. На еміграції Дмитро Антонович став співзасновником, ректором і деканом філософського факультету Українського Вільного Університету у Відні та Празі.
Старший син Дмитра Антоновича Михайло (1910—1954) захистив докторську дисертацію з історії, займався дослідженнями в Українському науковому інституті у Берліні та викладав у Вроцлавському і Віденському університетах, написав чотиритомну «Історію України».
Під час Другої світової війни Михайло Антонович був мобілізований до вермахту, а по її закінченню заарештований у Берліні радянськими агентами, вивезений до СРСР і ув’язнений у концентраційному таборі в Норильську, згодом у Магадані. Він загинув, за одними даними, на Колимі 1954 року, за іншими — поблизу Норильська 1955 року.
Молодший син Дмитра Антоновича Марко (1916—2005), з яким автору цієї статті пощастило бути особисто знайомим, у молодості був одним із лідерів українського студентського руху, пізніше належав до мельниківської гілки Організації Українських Націоналістів і редагував журнал «Розбудова держави». Від 1950 року Марко Антонович мешкав у Канаді. Він очолював Українську вільну академію наук, досліджував історію українського руху у ХІХ столітті, редагував журнал «Український історик».
А тепер — після коротких біографій — дещо детальніше про представників другого та третього поколінь істориків Антоновичів.
Усі вони займалися просвітництвом у найширшому розумінні цього поняття. Започаткував цю традицію Володимир Антонович, який читав напівлегальні лекції для всіх охочих, де він розповідав про історію українського козацтва, про розвиток української нації тощо на своїй квартирі чи на квартирах своїх учнів. Дмитро читав відкриті лекції з історії в празькому Українському Вільному Університеті, куди приходила вся українська громада. Він також читав лекції на різні українознавчі теми. Те ж саме робили Марко і Михайло з метою дати більше знання про історію, про етнологію, про мистецтво українського народу самим українцям. Усі Антоновичі вважали: для того, щоб перетворення в українському суспільстві були успішними, треба, щоб перетворення спершу відбулося всередині самої людини.
Варто зауважити при цьому, повертаючись до постаті Володимира Антоновича, що за всього його еволюціонізму він не оминав нагоди виступити з гострими публіцистичними працями. Скажімо, в «Київській старовині» він дуже ґрунтовно розібрав хиби проти історії у відомому романі «Вогнем і мечем» Генріха Сенкевича.
Тексти не лише Володимира, а і його сина Дмитра досі є настільною книжкою не лише для українських істориків, а і для українських студентів. Варто у цьому сенсі згадати курс «Історії української культури», бо ж Дмитро Антонович був насамперед істориком культури, мабуть, один з найкращих із тих, яких ми маємо.
НАЗАВЖДИ В НАУЦІ
А тепер — про суто наукову вагу праці трьох поколінь істориків Антоновичів. Першість тут належить Володимиру Антоновичу, який заснував знамениту Київську історичну школу. Із неї вийшло майже 40 докторів наук, зокрема, Михайло Грушевський, його молодший брат Олександр, академік Дмитро Багалій, один із президентів Української академії наук Орест Левицький, знаний історик Микола Дашкевич та інші. Тематика його наукових праць — козакознавство, вивчення історії козаччини, історія гайдамаччини, історія міст і міщан українських, історія селян, історія української церкви. Він заснував українську литуаністику, тобто науку, яка вивчає історію Великого Князівства Литовського і всі три народи, пов’язані з цією історією (литовців, українців, білорусів).
Дмитро Антонович серйозно науковою діяльністю зайнявся лише на еміграції. Він створює кілька знакових праць: «Українське мистецтво», «300 років українського театру» та «Шевченко, як маляр» (останню було опубліковано в одинадцятому томі творців Шевченка, що виходили на еміграції). Його підсумковою роботою, в якій він зібрав всі провідні наукові сили на еміграції, був курс «Українська культура», в якому взяла участь велика кількість інших авторів, а він був головним редактором цього курсу.
Михайло Антонович утілив в життя те, що не зміг (точніше, не встиг) зробити його дід — повний курс української історії. Його чотиритомник «Історія України» вийшов у Празі в 1941—1942 роках.
Марко Антонович, який займався єгиптологією, після виходу на пенсію почав дослідження українського національного відродження ХІХ—ХХ ст., з цього приводу опублікував чимало наукових праць.
Отже, вся родина Антоновичів спрямовувала свою діяльність на вивчення діяльності історії України, найголовніших напрямків цієї історії, написала чимало праць, які сприяли розвитку не тільки історичної науки та мистецтвознавства в Україні, а і зростанню кількох поколінь національно свідомих українських діячів, які читали ці праці, навчалися на них, використовували їхні ідеї.
А тепер елементарне запитання: чи пошановане належним чином унікальне явище династії Антоновичів-істориків і громадських діячів? Володимир Антонович мешкав у Києві по тодішній вулиці Кузнечній, 40, десь близько рогу з Жилянською. Ще 1994 року комісія з найменувань Київради вирішила назвати вулицю Горького, тодішню Кузнечну, вулицею Володимира Антоновича. Проте це рішення було втілене в життя лише торік, у рамках загальної декомунізації. Іншим достойникам з роду Антоновичів пощастило ще менше — вони залишаються не вшанованими ані на державному, ані на столичному рівнях.
