Ассасіни — дітище «Старого з гір»
В епоху Хрестових походів (кінець XI-XIII ст.) Близький Схід став тим місцем, де найхимерніше переплелися абсолютно різні духовні та політичні традиції. Основними «фігурами» на шахівниці в партії під умовною назвою «Битва за Єрусалим» були, з одного боку, римські папи (організатори, натхненники походів за звільнення Гроба Господня) і провідники їхньої експансії чернечі ордени тамплієрів та госпітальєрів, світські феодали, в тому числі імператори, королі з країн Західної Європи, в лавах яких часто не було єдності; з іншого боку їм протистояли «воїни Ісламу»: суніти — халіфи Багдада, турки-сельджуки і шиїти Персії, що перебували у стані перманентної війни.
Окремо стояли послідовники ісмаїлізму, які залишилися вірними Ісмаїлу — старшому сину 6-го шиїтського імама Джафара Садика, який змінив Алі. Вони заснували в Тунісі халіфат, на честь вдови Алі названий Фатімідським, і поступово до середини Х століття підкорили своїй владі Єгипет, Сицилію, Ємен, Сирію, всю Північну Африку та святі місця мусульман — Мекку і Медину. Не можна забувати й ще одну «фігуру» цієї кривавої партії — православну Візантійську імперію, що слабшала, але ще претендувала на панування в цьому святому для багатьох релігій та сект регіоні. Можна сказати, що греки однаково побоювалися і латинян Західної Європи (пригадаємо розграбування хрестоносцями Константинополя в 1204 р.), і мусульман, насамперед турок-сельджуків.
З початком Хрестових походів дедалі більшу роль почали відігравати ісмаїліти; частина їх консолідувалася в таємну секту ассасінів. Заснував її Хасан аль-Сабах, який не знайшов підтримки в цитаделі ісмаїлітів Каїрі, і був змушений перебратися в північну Персію. Там, в горах на південному узбережжі Каспійського моря, Хасану впала в око неприступна фортеця Аламут. Справа була за малим — треба було захопити її, оскільки губернатор провінції Махді вперто не бажав «дарувати» Аламут непроханим гостям. Обманом, надзвичайно тонким за виконанням, Хасан змусив його забратися геть. Ось як про це розповідає англійський історик і мандрівник Аркон Дарол у книзі «Таємні товариства»: «Він (Хасан. — С.М. ) запропонував губернатору три тисячі золотих монет «за ділянку землі, яку накриє шкура бика». Коли Махді погодився на таку вигідну операцію, Хасан пред’явив бичачу шкуру, нарізану дуже тонкими смужками. Якщо витягнути їх в одну лінію, вони утворювали ланцюг по периметру замка Аламут...» Хасан оголосив про купівлю і жодний суд не міг захистити обдуреного Махді.
Що вимагав від своїх послідовників Хасан? Звичайно ж — покори. Адже завжди були і є люди, схильні коритися беззаперечно. І саме серед них глава ордену знаходить прихильників, готових виконати будь-який його наказ. Ось як славетний венеціанський мандрівник Марко Поло описував «рай ассасінів»: «тут і там були джерела, з яких текли вино, молоко, мед і чиста вода, що подавалися невидимими трубами. Кожного... зустрічали чарівні дівчата, навчені майстерно співати, танцювати, грати на музичних інструментах, а головне — їм не було рівних в кокетуванні і мистецтві зваблювання...» Хасан, як риб в ставок, «запускав» молодих людей в потаємний «рай» з гуріями і переконував їх, що після смерті на них чекає ще більше блаженство. Розкішні жінки, страви, вина і гашиш довершували справу. Приспані і «повернені» до звичайного, сумовитого і обтяжливого життя юнаки були готові тепер виконати будь- який наказ «Старого з гір». До речі, слово «assas» у арабів означає — опікун, захисник. Але й слово — «Haschischi» (в європейські мови це слово прийшло у дещо іншій транскрипції — ассасіни) означає — ті, хто смакує гашиш...
У 1090 році, усього лише за 6 років до доленосної події, коли папа Урбан II у французькому місті Клермон закликав християн відправитися у Хрестовий похід, Аламут став цитаделлю ассасінів. 34 роки, аж до 23 травня 1124 року, Хасан аль-Сабах правив своєю сектою, ані на день не залишаючи стін фортеці. Ніщо не могло зупинити терор, розв’язаний ассасінами проти сунітів, шиїтів і хрестоносців. Вони втиралися в довіру до халіфів, вельмож, чиновників; часто «міняли» віру і ставали наближеними світських і духовних феодалів із Західної Європи. Місяцями фанатики чекали свого часу заради одного «стрибка у вічність». Тим, щоб вижити після замаху, ассасіни не переймалися; тому вони й були ідеальними вбивцями. Хронікери Середньовіччя писали: «Зневажаючи втому, небезпеки і тортури, ассасіни з радістю віддавали своє життя, коли їх великий хазяїн вимагав від них захисту або виконання смертельно небезпечного завдання. Як тільки жертва вибрана, правовірний, одягнутий в білу туніку, підперезану червоним поясом — кольори невинності і крові — відправляється на завдання... Його кинджал майже завжди потрапляє у ціль».
Ассасіни стали неодмінними учасниками бойових дій під час Хрестових походів. Там вони зіткнулися з тамплієрами, членами такої ж закритої касти. Слід відзначити, що «мусульмани завжди з якоюсь особливою насолодою страчували полонених тамплієрів і госпітальєрів. Це свідчить про те, що у військовому плані горезвісне «братство по крові» особливою сердечністю не вирізнялося» (Л. Шарпантьє, «Таємниці тамплієрів»). Безумовно, тамплієри й ассасіни в якісь моменти укладали ситуативні договори проти спільних ворогів — наприклад, Салах-ад- Діна або халіфа Багдада. Так, нерідкі були приклади і «куртуазних» відносин у перервах між боями. Але все ж їх співпраця — це швидше тема для фантастичної повісті. Можна лише говорити про певні запозичення — тамплієри з їхньою ієрархією великих магістрів і великих пріорів, обрядом присвячення з кількох етапів, увібрали багато постулатів секти «Старого з гір».
На совісті ассасінів — вбивства і володаря Мосула мусульманського візира Аксункура, і Конрада де Монферрата, щойно обраного на престол в Єрусалимі християнськими князями. Персидський шах, а також славнозвісний полководець Салах-ад-Дін (він зумів таки витіснити «опікунів» з Єгипту), втомившись від відчуття невідворотності смерті, були змушені підписати мирні договори з ассасінами. В східній Персії, в Сирії, де їм належали десятки укріплених замків, послідовники «Старого з гір» були справжніми господарями.
Але «ничто не вечно под луной». Занепад ордена ассасінів співпав із появою на просторах Західної Азії монголів. Кочівники були запеклими противниками Ісламу, і звичайно ж знали про силу ассасінів. «У 1256 році останній правитель Аламута, Рукн-аль-Дін, сам привів монгольську армію до своєї фортеці і покірно спостерігав, як твердиню зрівнюють із землею». (М. Непомнящий. «Хто такі ассасіни»). Самого аль-Діна монголи розрубали на шматки; «від нього і його племені не залишилося більше й сліду», — повідомляє історик Джувейні. Звичайно ж, в це важко було повірити. Тим більше зараз. Послідовники ассасінів з’явилися вже у ХIII-XV століттях у найпотаємніших куточках Азії.
Після загибелі Рукн аль-Діна залишилася дитина. Сучасний імам ісмаїлітів Ага-хан IV — мільярдер, респектабельний промисловець і фінансист — прямий нащадок цього малюка. Але ж й нинішні ісламські фундаменталісти, що вершать своє правосуддя у Палестині, Лівані або Чечні — багато в чому прямі духовні нащадки ордена вбивць «Старого з гір». Десятки мільйонів ісмаїлітів (нізаріти та мусталіти) живуть в Ємені, Єгипті, Таджикістані, Індії, Пакистані, Південно-Східній Азії, Східній Африці. І сьогодні всі нізаріти зобов’язані платити данину Ага-Хану IV. Але кинджал ісмаїлітів — давно вже не їх суддя.
