Чистий серцем

Понад сто років тому в одній із своїх численних шевченківських розвідок («Наші обов’язки до пам’яті великого поета») Василь Доманицький зазначав: «Культурність нації значною мірою виявляється в тому, як шанує нація своїх найкращих синів, апостолів правди і науки, діячів національного відродження. Коли прикласти цю міру до нас, то невелика честь та похвала на долю нам випаде». Далі він аргументував свою думку прикладами нашої національної інертності й байдужості, котрі чи не найвиразніше виявились у ставленні до пошанування «найбільшої слави нашої, всесвітнього поета Т. Г. Шевченка» (тоді минало сорок шість років від дня смерті Кобзаря). До цього означеного Доманицьким універсального морального (чи й національно-морального) імперативу, який у нас нерідко виявляється на рівні ментальності, учений звертається і в низці інших своїх праць... Нині ж можемо вкотре згадати процитовану вище його тезу щодо культурності нації, застосувавши її вже з приводу майже всезагального забуття самого Василя Миколайовича, якого з повним правом і без жодної умовності слід вважати одним з найкращих синів нації, жертовних діячів національного відродження.

Василя Доманицького в Україні справді належно не пошановано. Він мало знаний навіть у рідних краях. У цьому можна дуже легко пересвідчитись, запитавши навіть освічених — із наукового, інтелігентського середовища — людей. Через це невимовно прикро, особливо ж коли вдивишся і вчитаєшся в той сонм різнорідних і дуже цінних робіт, що його «горнув» поперед себе цей уражений смертельною хворобою зовсім молодий чоловік, коли вчитаєшся в рядки спогадів близьких Доманицькому людей, написаних теж майже століття тому: «Знаю тільки, — писав С. Єфремов, — що такі особи одиницями лічаться навіть серед багатших та визначних людей народів... І не тільки діяча шкода в особі Доманицького — шкода ще більше людини, чистої серцем і незламної духом, яка воістину «зерна неправди» не мала за собою й вічно горіла тим святим вогнем, що піднімає вибурних людей високо понад рівень буденщини...»

Потроху згладжуємо свою провину перед Василем Доманицьким, повертаємо його багату спадщину до активного наукового вжитку. Звісно, це не найшляхетніший чин — очікувати якоїсь дати, щоб принагідно (!) сказати цілком заслужене слово про людину чи її працю. На жаль, у нас частіше виходить саме так. Щоправда, кожну конкретну ситуацію слід аналізувати окремо. Чому, скажімо, про Доманицького за комуністичних часів не надто «розповсюджувались»? Яка причина (чи причини) цього? Звісно, вони є, і для практики українського життя вони в кожному разі начебто й конкретні, та водночас і універсальні. Бо поряд із Василем Доманицьким можна згадати й Сергія Єфремов, Федора Матушевського, Євгена Чикаленка, Тодося Осьмачку тощо, а загалом вони всі універсалізують картину на тему забуття чи «культурності нації».

Уже в незалежній Україні, незважаючи на безліч сьогочасних, поточних проблем, усе ж поступово воздається кожному за його труди незалежно від часової віддаленості тих трудів. Зі щирим неофітським здивуванням цілі покоління теперішніх українців дізнаються про багатьох достойників непростої української історії. Серед них і Василь Доманицький — історик, етнограф, літературознавець, фольклорист, археолог, текстолог, економіст, видавець, мовознавець, письменник... Власне, людина із широким колом обдарувань і з глибокими національними переконаннями, людина, яких завжди мало у світі і які «закривають» собою цілі галузі знань, а їхня вага і значення найповніше виявляються по їхньому відході. Знову ж найчастіше виходить саме так. Із Василем Доманицьким сталося дещо інакше. Його роль у справі українського національного відродження рубежу ХІХ — ХХ століть належно оцінювали ще за його життя. Може, тому що подібних йому подвижників було в тодішній Україні мало, а роботи «на рідному полі», як писав класик, — багато.

***

Оскільки про Доманицького останніми роками з’явилася низка публікацій із доволі детальним викладом біографічних відомостей про нього (В. Іскорко-Гнатенко, А. Болабольченка, М. Наєнка та ін.), тому тут означу життєпис ученого стисліше. Отже...

Василь Миколайович Доманицький народився 19 березня (н. ст.) 1877 року в селі Колодисте Звенигородського повіту Київської області (нині — Тальнівський р-н Черкаської обл.), в родині місцевого священика, отця Миколая, і його дружини Парасковії Опанасівни. Крім Василя, в родині Доманицьких було ще п’ятеро дітей: брати Платон, Михайло й Віктор (усі, до речі, стали видними людьми — у банківській справі, кооперативному русі, громадській діяльності й літературознавстві) і сестри Антоніна й Зінаїда (остання померла малолітньою). Варто зауважити, що родовідна лінія Доманицьких — лінія людей духовного, священицького середовища, своєрідним «гніздовищем» якої й був той закуток колишньої Київщини, названий згодом Шевченківським краєм. До речі, із цього ж таки закутка колишньої Київщини пішло у світ ще кілька «поповичів» — справжніх подвижників українства: брати Сергій і Петро Єфремови, Павло Филипович... Вони були близькими земляками Василя Доманицького, а Сергій Єфремов — щирим другом і соратником.

Практично немає відомостей про перші освітні кроки Василя Доманицького, хоч можна впевнено казати, що вони були зроблені в місцевій церковно-приходській школі, відкритій у Колодистому ще 1875 року. А ось наступні щаблі освіти — це вже певний відступ від усталених стереотипів: Василь, як і інші його брати, не підтримав родинної традиції, не став семінаристом-церковником, а вибрав шлях світської освіти. Можливо, і в цьому крилася зернинка конфлікту між Василем і його батьком-священиком — конфлікту, поглибленого імперативами світоглядного плану. Дійде до того, що хворий Василь Доманицький, маючи потребу в коштах на лікування, не прийматиме батькової допомоги. Але то буде згодом.

Продовжив навчання Доманицький у Київській гімназії. Безперечно, крім виняткової сумлінності у ставленні до навчання й праці, так органічно властивої Доманицькому, на його наукове, громадське й особистісне становлення вплинули такі визначні діячі, якими були Володимир Антонович, Олександр Кониський, Володимир Науменко, Микола Лисенко, Євген Чикаленко, інші київські «старогромадівці», а також і діячі, з якими Василь Миколайович активно співпрацював, — Іван Франко, Михайло Грушевський, Володимир Гнатюк, В’ячеслав Липинський, Сергій Єфремов...

Уже зі студентських років Василь Доманицький поринув у громадське й наукове життя, завжди й у всьому виявляючи дивовижну — до жертовності — працездатність, а ще — глибоку компетентність у всьому, за що брався. Є достатньо підстав називати Василя Доманицького вченим енциклопедичного складу передовсім у сфері гуманітаристики, хоча і в багатьох інших, «негуманітарних», сферах (банківська справа, скажімо, чи кооперативний рух тощо) Доманицький почувався упевнено. З-під його руки ледь не миттєво з’являлися десятки й десятки публікацій різної тематики, жанрової специфіки і спрямованості. Його ім’я і псевдоніми часто зринали на сторінках багатьох видань, зокрема «Киевской старины», «Записок НТШ», «Ради», «ЛНВ» та ін.

Найплідніший у науково-творчому сенсі час Василя Доманицького — останнє десятиліття його життя (1901—1910 роки). На це ж саме десятиліття припадає нерівний, але неймовірно мужній поєдинок молодого чоловіка з невиліковною тоді хворобою — сухотами. Те десятиліття стало для Доманицького часом вимушених мандрів. Борючись із хворобою, Василь Миколайович кожну осінньо-зимову пору вирушав у тепліші краї підлікуватися. Виняток — зима 1904—1905 років, коли він відмовився кудись їхати, зимував у рідному Колодистому й розгорнув тут такий успішний кооперативний рух, що налаштував проти себе місцеву й немісцеву влади, потрапив до «неблагонадійних», і надалі вже не тільки хвороба штовхала його до зміни місця проживання, а й загроза арешту й висилки на Вологодщину, напівлегальне становище. Останні кілька років він узагалі більше часу був за кордоном (Галичина, Польща, Франція), там, зрештою і скінчив свій подвижницький і жертовний земний шлях. Помер Василь Доманицький у французькому містечку Аркашон 11 вересня 1910 року. Восени того ж року побратими перевезли його прах в Україну й поховали в рідному Колодистому...

Невиліковна хвороба, звісно, була тяжким і темним тлом життєвого шляху Василя Доманицького, але на ньому ще рельєфнішою постає та величезна праця, яку він здійснив. Можливо, а скоріше — напевно, це десятилітнє балансування Доманицького між життям і смертю, цей нерівний поєдинок збагатили й без того світлу душу Василя Миколайовича високими моральними чеснотами, укріпили його віру в них і несхитне слідування тим чеснотам до кінця життя. Тут ідеться і про чесноти, сказати б, житейські, людські, християнські — дотримання їх у побуті й повсякденному житті, і про чесноти на полі науки, творчості, громадського руху. Щодо «житейських» чеснот і принципів Доманицького, то, мабуть, більше і краще, як сказали його друзі-побратими у збірці «Чистому серцем», щось сказати важко: варто прочитати цю невеличку, довго приховувану «в архівах і фондах» книжечку, яка недавно вийшла друком у Черкасах. Зазначити треба й інше: тих шляхетних моральних імперативів Доманицький послідовно дотримувався і в своїй науково-творчій діяльності. Свого часу Сергій Єфремов дав дуже влучну й образну характеристику Доманицькому, явивши в ній, як видається, саму сутність душі і вдачі побратима, органічну злитість у ній особистого й громадського, житейського й науково-творчого, загалом — шляхетного й високоморального: «Доманицький належав до того типу людей, повз яких не проходиш, не помітивши, яких не можна минути, не спробувавши зв’язатись з ними міцними узами щиро-дружніх стосунків. І що найдивніше — сам він не тільки не нав’язувався на такі стосунки, а, навпаки, часто тікав од них. Був натурою мімоза, що не терпить жодних різких рухів та доторкання й од них зараз згортає пелюстки своєї вразливої та ніжної душі. Сором’язливість у нього була просто дівоча, він і червонів, як дівчина, коли огортала його ніяковість, і якось несміло поглядав своїми тихими очима крізь пенсне, лагідно всміхаючись, і погляд був у його немов якийсь винуватий, і крізь його прозирала тоді чиста, хороша, промениста душа. І при всій своїй дівочій скромності була це втілена енергія, працьовитість невтомна й безупинна, рух і порив — одно слово, Вітер, як ми його прозивали. Він якось мало захоплювався політичними питаннями й справами, я сказав би, що він не мав сталих політичних поглядів і про це навіть не дбав. Був просто ворогом ворогів народу, і цього було з його досить без точніших кваліфікацій та самоозначення в партійному розумінні. Зате в справах національних укладав усього себе, жив ними й їм підпорядковував і свої наукові інтереси, і громадські змагання».

Якщо характеризувати Василя Доманицького як науковця, то передовсім варто вести мову про очевидну енциклопедичність його знань. Досить поглянути на бібліографію вченого, щоб у цьому переконатися. Аналіз же публікацій Доманицького так само виразно засвідчує інші риси його як науковця — глибоку компетентність у всіх темах, про які він вів мову, базовану передовсім на досконалому володінні джерельною базою (бібліографією) відповідної теми, а також підкреслений науковий об’єктивізм, зіпертий на ту ж таки фахову компетентність. Звісно, все це мовиться про становлення тієї чи іншої наукової проблеми на початок ХХ століття, на час, коли Доманицький жив і працював. Усі названі риси Доманицького-науковця значною мірою обумовлювалися й моральними імперативами молодого вченого. Передовсім, певно, слід сказати, що Доманицький-науковець (і не тільки!) був позбавлений марнославства, міг визнати свою дослідницьку неправоту в якомусь питанні (деінде в його працях це бачимо, хоч і зрідка), вмів віддати належне іншим ученим, про студії яких вів мову. Це легко спостерегти, читаючи його рецензії чи бібліографічні огляди. Дуже показові в цьому сенсі судження Доманицького про праці І. Франка, М. Грушевського, багатьох інших «почтенных» авторів. Водночас Доманицький міг принципово і критично поцінувати працю тих же «почтенных» колег (скажімо, він не погоджувався з І. Франком щодо деяких акцентів в оцінках творів Т. Шевченка чи з позицією С. Єфремова щодо творчості Марка Вовчка). У цій же площині варто розглядати і відстоювання Доманицьким першості З. Доленги-Ходаковського в українській фольклористиці й авторства Марка Вовчка — М. О. Вілінської — в «Народних оповіданнях» та відстоювання її доброго імені як людини й письменниці (лицарською назвав позицію Доманицького критикований ним С. Єфремов), і відведення натяків щодо нібито присвоєння М. Максимовичем частини спадщини З. Доленги-Ходаковського тощо.

Питомою рисою праць Доманицького була їх переконлива наукова аргументованість, котрої вчений досягав надзвичайно уважною текстологічною роботою, справжнім «буквоїдством» (показові праці про Климентія, «Авторство Марка Вовчка», «Недруковані твори Артемовського-Гулака» тощо), досконалим вивченням архівів (праці про З. Доленгу-Ходаковського, про Т. Шевченка — «Критичний розслід...» та ін., про Марка Вовчка...). Цей науковий «документалізм» студій Доманицького, безсумнівно, додавав їм ваги, а дослідникові — авторитету в наукових колах, а ще, певно, відбирав можливі бажання опонентів відповідати «фактом на факт».

Такою ж органічною рисою Доманицького-науковця була та, що він був українським ученим, переконано й послідовно українським. На всі теми й проблеми він дивився, всі їх оцінював поглядом українця. Кожен, хто читатиме праці Василя Доманицького, таку рису обов’язково відзначить. І в оцінках, скажімо, творів києворуського періоду, і в шевченкознавчих публікаціях, і в студіях про Марка Вовчка, і в етнографічних нарисах про Галичину, Буковину, Словаччину, Гуцульщину. У працях Доманицького про тодішній «закордон» виразно простежується екстраполяція побаченого там на українську («підросійську») дійсність. З цього ж семантичного джерела проростає і критика деяких власне російських публікацій, в яких Україна чи українці (в т.ч. українські письменники) подавалися викривлено, скупо чи й зовсім ігнорувались. Від цієї риси Доманицького досить легко «перекинути місток» до оцінки його історіософських позицій. Те, що Василь Миколайович із повною адекватністю сприймав антиімперські твори Т. Шевченка, одну з ключових його державницьких тез («В своїй хаті своя правда, і сила, і воля»), що в історико-етнографічних нарисах («Про Галичину...») писав про княжу назву «Русь» як про «наше наймення» й відповідно диференціював тогочасні племена, що в багатьох його працях дуже виразно відчутний антимосковський (і анти-«москвофільський») пафос, як, власне, й антипольський у соціально-політичному зрізі, можна з певністю говорити про навіть не автономістські, а про державницькі позиції Доманицького. Неодноразово в його працях окреслюється й геополітичний контур тогочасної України. У тому ж нарисі «Про Галичину» Доманицький пише, що «галичани й ми» — «один український народ, котрий розкинувся від Карпат аж до Дону і ще далі, до Уралу та Кавказьких гір». У значно ширших, як нині, вимірах пише Доманицький і про українську Слобожанщину. Є всі підстави говорити про Доманицького не тільки як про патріота, а й як про переконаного демократа й гуманіста, який щиро переймався долею не тільки свого, а й інших народів, для якого не прийнятні будь-які форми експлуатації, соціальної, національної, особистісної несправедливості в координатах загальнолюдських цінностей.

Нарешті, поглиблювало науковий рівень студій Доманицького те, що він володів кількома іноземними мовами, працював з іноземними науковими працями, архівами тощо.

Дуже важливо й те, що Василь Доманицький, будучи ерудитом-інтелектуалом, вправно володів різними стилями письма. Йому підвладні були і строга наукова стилістика, й публіцистична загостреність, і лірична тональність, іронія, гумор. Останні особливо прозирали з його численних листів, які він полюбляв писати. Не кажу вже про те, що Доманицький вправно володів і пером поета, перекладача.

Даровані Богом таланти, помножені на дивовижну працездатність, і дозволили Доманицькому за вкрай несприятливих умов досягти унікальних результатів. «Безмежна любов до рідної країни, до рідного народу, свідомість свого обов’язку працювати на їх користь, — писав про Доманицького його щирий друг Федір Матушевський, — робили те, що Василь кидався на всі боки в роботі. Він не шукав її, як, буває, инші шукають і не знаходять. Василь скрізь її бачив, одразу знаходив і ту ж мить, недовго думаючи, без вагання й одтягування брався за те, що перше було перед очима. Заходившись коло діла, хоч би яке воно було, велике чи мале, інтересне особисто для його чи ні, — Василь робив його швидко, совісно і запопадливо». Здається, для нього не існувало «неінтересної», нелюбої роботи, бо в кожній він знаходив те раціо, яке стане у добрій пригоді людям, громаді, рідному народові. Судячи з численних його студій, зокрема — численних рецензій та бібліографічних оглядів, Доманицький читав дуже багато різнорідної літератури, відстежував періодику, був добрим знавцем української та світової історії, літератури, наукових джерел передовсім у сфері гуманітаристики. Така науково-творча поліфункціональність, яку явив Доманицький, назагал була ознакою часу, рисою українського поступу другої половини ХІХ — поч. ХХ стст.

Варто вказати на жанрове розмаїття писань Василя Доманицького: його перу належать численні замітки, статті, бібліографічні огляди, рецензії, ґрунтовні й об’ємні наукові дослідження, епістолярні речі, в т.ч. публічні послання (цикл «Листи з-за границі»), тематичні огляди, текстологічні праці, словникова робота, некрологічні тексти, фольклористичні записи й розвідки, етнографічні й побутово-етнографічні, публіцистичні нариси, статистичні описи, спомини тощо. І все це — найрізноманітнішої тематики, з різною мірою описовості й аналітизму, інтонаційності й настроєвості. Додам, до речі, що за всього трагізму ситуації, зумовленої прогресуючою хворобою, великий життєлюб Доманицький був невиправним оптимістом. «Це був тридцятилітній чоловік із душею п’ятилітнього хлопця», — написав у спогадах про Доманицького Дмитро Донцов. Крім усього «глобального», Василя Миколайовича цікавили і проблеми релігійного життя, побуту служителів культу, тема щеплення віспи в якомусь регіоні чи бджільництво, музейна справа і громадська мораль, місія депутатів до Думи, географія, зоологія...

Безсумнівно, кожна з іпостасей науково-творчого та громадського самовияву Доманицького потребує нових і нових серйозних досліджень. Про його спадщину дещо й написано, але вибірково та фрагментарно. Важливо, що нині спадщина Василя Миколайовича Доманицького повертається до активнішого наукового вжитку, що, нарешті, цьому жертовному подвижникові починає віддаватись належна, заслужена шана. Як мовиться, краще пізно, ніж ніколи. Роботи ж над багатою спадщиною Доманицького — непочатий край.