Fatum історії

Як постала українська державність? Як прийшла Україна до самостійности? Хто привів її до того: люди, діячі України, Центральна Рада, чи історичні обставини, хід життя, той fatum, який без містичного туману, але силою законів економічних, соціальних, психологічних керує долею окремих людей і народів?

Люди перебільшують силу ідей і силу волевих процесів в історії. Події, які одірвали Україну від Росії, про це свідчать найкраще.

Україна не встигла під час революції всеросійської дійсно спробувати свої сили в боротьбі з московським централізмом. Та боротьба, яка велася влітку і восени з петербурзьким урядом, ще не була дійсною боротьбою. У той час наш національний рух тільки зростав, стихійна сила його набирала ще тільки свого значення. І заборона військового з’їзду Керенським — це була на наш млин вода. Так само, коли одмовляло Временное Правительство на самі природні та мінімальні вимоги Центральної Ради, воно тільки допомогло українському народові краще відчути свої потреби. Заборона в ділянці національного війська — гуртувала вояків-українців, спроба взяти назад те, що було обіцяно в липні Церетелі і Терещенком, невдала інструкція 4 серпня — сприяли популяризації Центральної Ради та Генерального Секретаріату. Боротьба тільки розпочиналася, сили тільки мобілізувалися, а в цей час у Петрограді насувалася неминуча катастрофа, яка привела до більшовицького бунту і загибелі уряду, а з ним і всякого державного ладу в Росії.

Що мали робити в той час діячі України? Як повинна була реагувати на події в Петрограді Центральна Рада?! — Проголошення Української Народної Республіки було відповіддю на ці події. Це був послідовний крок, і крок цілком логічний. Залишити край без влади було б злочинством. Беручи на себе всю владу в Україні, необхідно було надати Україні певну юридичну, державну фізіономію. Про автономію було говорити запізно. Це не тільки не відповідало бажанням активних верств українського народу, а й потребам часу, реальним обставинам моменту. Влада України повинна була стати владою суверенною й Україна повинна була тим самим стати республікою-державою. А з цього з такою ж неминучістю виник і другий етап нашої історії — Україна стала самостійною. Третім Універсалом вона залишалася ще в федеративному зв’язку з Росією. Але цей зв’язок тільки мислився, до реалізації ж справа так і не дійшла. Після кількох нот українського уряду до всіх республік на території колишньої Російської імперії в справі утворення федерації, виявилося, що вони не досягли своєї мети, що федерація поривається, або краще сказати, не може бути реалізованою. Згідно з державним правом, коли федерація поривається, кожний штат робиться вільною і цілком незалежною державою. Тому Україна стала самостійною майже після Третього Універсалу. І самостійною не тільки de jure, вона стала самостійною і de facto.

З попередньою метрополією своєю вона вела війну. Правда, часом доводиться чути твердження, що та війна велася не з великоруським народом, а з більшовиками. Але державна позиція не допускає таких міркувань! Більшовики були в той час урядом Московщини. Іншого уряду там не було, і він репрезентував перед лицем Європи і всього світу московську державу. З цим урядом і, значить, з його державою вела Українська республіка війну. Вся влада законодавча, виконавча і судова мала своїм джерелом українські державні інституції: Центральну Раду і Генеральний Секретаріат. Україна, нарешті, встановила безпосередні дипломатичні зносини з Францією й Англією, а далі Україна, розпочавши в Бересті мирні переговори, увійшла в тісні дипломатичні зносини з центральними державами. Сам більшовицький уряд устами Троцького в Бересті визнав Українську державу. Четвертий Універсал, проголошуючи самостійність, тим тільки констатував те, що стало дійсністю.

Таким чином, український народ, який рік тому був абсолютно безправним, — досяг за рік революції повновладдя на своїй землі. Але досяг він його не шляхом упертої боротьби; влада сама повалилася на плечі Центральної Ради. Ще до Першого Універсалу, що в травні—червні 1917 року не тільки українці питали, коли ж Центральна Рада візьме владу в свої руки?! Це говорили люди, які бачили, що «власти» вже майже немає, є тільки інерція колишньої влади і державности: що вільна Російська Республіка, єдина і неподільна, є міст, який може існувати тільки в головах темних людей або засліплених ідеєю теоретиків. Людність України прагнула дійсної влади. І скоро майже всі почали розуміти, що єдиний порятунок — це дати ту владу могутньому своєю популярністю органові — Центральній Раді. І Центральна Рада мусила тільки скоритися перед фактом і на владу піти. Але фактична влада прийшла все ж не так скоро: хоч який безсилий був всеросійський уряд, він ділитися своєю власністю або навіть безвластям не хотів. Хоч як знесилена була війною Росія, уряд наполягав разом з усією інтелігенцією Росії на тому, що припинення війни — це злочинство. Анархія росла, війна тривала. І коли процес державного розпаду дійшов свого апогею, коли на півночі державність і сама тінь влади була знищена, тоді тільки Центральна Рада без перешкод мала керувати життям. Протягом вересня і першої половини жовтня, — це час, коли вже існував затверджений Петроградським урядом Генеральний Секретаріат, — Центральна Рада дійсної влади мати не могла, зустрічаючи на кожному кроці перешкоди і з боку центральної влади, і з боку місцевої військової, і з боку різних слухняних агентів Временного Правительства.

Всі визнали і скорилися перед Центральною Радою і Генеральним Секретаріатом тільки під час владарювання більшовиків. Всі кола людності, і передусім наш темний і несвідомий народ, почали чекати від нового уряду чудес... Чекали і державного ладу, чекали і широких соціальних законів.

А між тим, мало хто бачив, що цей молодий уряд, без давніх традицій, без адміністративних навичок стоїть над руїною всеросійського безладдя. Можна багато закинути тим людям, що стояли на чолі нашого уряду, можна констатувати чимало безперечних помилок, які часом були рівносильні злочинству, але треба звернути увагу і на другий бік справи: праця серед руїн, праця, коли всі голови збентежені. коли революційний чад народних мас досягнув свого апогею, — праця серед таких обставин вимагає, щоб коло неї стояли велетні, генії, а геніїв на світі мало...

Але треба взяти на увагу і те, що розрив з Росією тримався в одну мить, без жодної підготовки до того. Багато є людей, які гадають, що й Україна дуже виграла від більшовицького повстання: вона одержала своє державне право. Але це дуже сумнівно. Розвитком національного руху свого вона все одно те б здобула, але раптовість розриву з метрополією позбавила її змоги планомірно творити свою державність. Наслідком тої раптовости є надзвичайний хаос нашого життя і та невимовна трагедія, яку пережили ми в січні та лютому... Дійсно, злука України з Москвою зв’язала її тисячами ниток. Ми завжди розуміли, що цей зв’язок є штучним, але він все ж існував і без катастрофи розірвати його було неможливо. В результаті Україна опинилася і без грошей, і без законів в кігтях тої анархії, яка була створена і царським урядом, і війною, і розмахом «поглибленої» революції (...).

Захоплення більшовиками України і серця її Київа, «ісход» Центральної Ради до Житомира, безсилість військова Українського уряду та могутня допомога чужинців — все це такі факти, які залишають величезний слід не тільки в матеріальному добробуті молодої держави. Ці факти незмірно важким тягарем лягли на психіку кожного чулого українця... Ці факти надзвичайно вразили все громадянство України, а може, і всього культурного світу.

В Україну почали вже було вірити не тільки самі українці. Блискучий розвиток нашої державности, який на певний час зробив Україну «оазою» серед військового безладдя, — звернув на себе загальну увагу. До Київа стали над’їздити делегації від різних частин колишньої імперії царів і з захопленням дивилися на ту організаційну роботу, яка перейнята була всенародним ентузіязмом. Дивилися і потім робили спроби досягнути того ж у своїх країнах. І західні люди, офіційні, офіціозні та приватні представники різних народів і держав з повагою дивилися на Україну. Гнилий Петербург протиставляли здоровому Київу. Там, на гнилому болоті Неви, не бачили майже нічого, крім своєкорисного анархізму і розбишацтва, що цинічно прикривалося словами «інтернаціонал» і «соціалізм». Тут була «сила, здоров’я, молодість», як казав Винниченко.

Але події січня все змінили. Престиж України значно зменшився. віра в неї почала падати. Одні говорили, що Україна не здібна на національне будівництво, що наш народ нездатен нести в собі вогонь національного чуття. Другі (в Росії таких сила) говорили, що в цьому вони ще раз тільки побачили, яке шкідливе те національне чуття, на котре вони нікому не радять спиратися, бо то основа реакції і т. п. Треті, нарешті, докоряли українцям, що вони «зарвалися», дійшовши аж до самостійности. Щодо останніх, то вони просто не розуміють того історичного духу подій, за який ми говорили в першому розділі цієї статті. За перші два закиди — ще кілька слів...

Чи здатен наш народ на національно—державне будівництво? Чи мають принаймні найбільш активні верстви народу необхідне для того національне почуття, чи здібні вони відчути себе тим, чим вони в дійсности завжди були — українцями?

Одні враження в людей дуже легко витісняються іншими більш сильними, або новішими. Тепер неначе забули всю нашу історію протягом цілого року, неначе мона викреслити з пам’яти, з життя, з історії величні картини всенародного захоплення(...)

І все ж сталося те, що сталося, і народ у відповідну хвилину свого уряду не підтримав... Настрій майже раптово і круто змінився. Для спокійного, нормального часу такі зміни народньої психіки майже не можливі. Але вся біда в тому, що ми живемо під час революції. А революція це передусім явище психологічне. Це той момент у житті народу, коли психіка його, масова психіка, перебуває в стані хворобливому, коли вона піддається великій амплітуді коливань і може різко мінятися в різних напрямках. Ми бачили, чого народ чекав від свого уряду, ми бачили, що тих чудес уряд йому не дав і дати не міг. Народ розчарувався. Але це не знищує всього того, що було. Українська держава почала будуватись на народньому ентузіязмі, на національному чутті свого народу. Трагедія січня — це акт тимчасовий. Історія така скупа для України протягом віків, занадто щедро наділила її державними подарунками протягом місяців. Державність, самостійність, влада з усіма своїми труднощами і несподіванками не прийшла, а злетіла до нас. Серед безмірно тяжких обставин прийняли ми її, і з цим треба завжди рахуватись. Україні довелося вести своє державне будівництво серед нечуваних обставин, на руїнах знесиленої Росії, на руїнах світової війни. Звичайно, більш висока культура народу могла б йому допомогти в цей час... Але довгими заходами старого режиму наш народ був якраз кинутий у темноту безмірну (...)

А ті, хто застерігає нас від національного чуття, нехай заспокояться. Ми знаємо добре, що це чуття має свою небезпеку, небезпеку крайности, переходу до шовінізму, і з тим ми завжди боролись і будемо боротись. Але через це ми ніколи не відкинемо. як щось шкідливе, національне чуття. Воно — саме життя. життя теж не тільки одна радість, не тільки серія моральних вчинків. І все ж дужі та здрові люде жити не бояться. І ми повинні кликати наш народ до того, щоб він відчув самого себе, щоб він став глибоко національним. Цим не хочемо ми одрізати його від інших народів. Але ми розуміємо, що ставши твердо на грунт національний, він тим самим стане на грунт творчий, і тільки тоді він увійде у сім’ю культурних народів. як рівний з рівними... Наше завдання йти до того, наше завдання йти до будування нашої держави в тісному співробітництві та братському єднанні з усіма представниками інших народів на нашій землі сущих (...)

Ті всі події, які перейшли, не дадуть ніколи замерти нашому національному чуттю, і Україна... повинна жити державним життям. Тому сприяють обставини. До розвитку української державности, власне кличуть економічні інтереси країни, інтереси всіх зацікавлених у добробуті мешканців нашої землі без різниці національностей. У тому зацікавлені і центральні держави, і держави Ententte’y (Антанти. — Ред. ). Перед нами широке майбутнє утворення демократичної національної державности. Ця державність розпочалася силою обставин серед стихій величезної революції, яка значно прискорила хід подій і утруднила всю працю надзвичайно. Але труднощі нас не повинні лякати. Труднощі треба пережити і твердо піти по тому шляху, на який поставив нас неминучий хід подій — fatum історії.