Геополітика з мечем у руках і дипломатією в голові

Цей визначний державний керманич був наприкінці ХІV — на початку XV століть одним із найвпливовіших володарів Європи. З його думкою рахувались високоповажні монархи; розміри й потуга очолюваного ним у 1392 — 1430 рр. Великого Князівства Литовського воістину вселяли повагу. Бо йшлося про найбільше державне утворення тогочасної Східної Європи, масштаби якого були цілком порівнянними з нашою давньоукраїнською імперією — Київською Руссю. А очільник його — Великий Князь Вітовт (близько 1350 — 1430 рр.) — став, висловлюючись сучасними термінами, — «фішкою», «брендом» вкрай суперечливої та, водночас, винятково цікавої історії литовського, українського та білоруського народів тієї доби (додамо, між іншим, що у межі його князівства входили також і смоленські, рязанські, тульські та інші землі, згодом приєднані до Московії).

Життя Вітовта (Вітаутаса) є цікавим у багатьох аспектах. Цей володар, племінник знаменитого Великого Князя Ольгерда (Альгірдаса, 1296 — 1377, при владі був у 1345 — 1377 рр.), з юних років мусив воювати, не випускаючи з рук меча (першим його боєм була битва при Рудау, коли майбутньому великому князеві було лише 20) — і так до кінця життя, дивовижно, як на ті часи, тривалого (80 років!). Промовистий факт: саме Вітовт, фактичний головнокомандувач об’єднаних польсько-українських-литовсько-білоруських військ у битві під Грюндвальдом (15 липня 1410 року), відіграв, по суті, визначальну роль у цій славетній перемозі над армією могутнього Тевтонського ордена, перемозі, яка дозволила захистити державну незалежність народів Східної Європи. Уже це свідчить про неабиякий слід в історії, залишений нашим героєм.

Але не менш цікавим є вплив Великого Князя Вітовта на політичний, ідеологічний, ба більше, цивілізаційний розвиток ввіреної йому держави. Будучи далекоглядним правителем, він прекрасно бачив, які серйозні суперечності (між православними українцями «русинами», «боярами руськими», з одного боку, потужним католицьким західним сусідом — Річчю Посполитою, який повільно, але невблаганно «нависав» над Імперією Вітовта, прагнучи поглинути її, з другого, етнічними литовцями, білорусами, які певною мірою ще не зовсім визначились зі своєю релігійною та політичною приналежністю, з третього) загрожували майбутньому його держави. До речі, не випадковим є те, що Вітовт тричі хрестився впродовж життя: 1382 року за католицьким обрядом, взявши ім’я Віганд; через два роки — вже за православним обрядом, під йменням Александр. Це дуже показовий факт. У величезній, багатоконфесійній (але тоді, за Вітовта, у більшості все ж православній) державі, з кордонами від Вільно до річки Оки (а загони Вітовта, бувало, доходили й до Волги, переслідуючи татарські війська!), від Балтійського моря до Чорного й до Дону, включаючи всі литовські, білоруські й переважну частину українських земель (крім Галичини), зокрема й Волинь з Луцьком, Поділля, Київ, Чернігів, Новгород-Сіверський — у такій колосальній державі неминучою умовою успішного управління ставала здатність лідера знаходити внутрішній «баланс», якщо необхідно, навіть «лавірувати», маневрувати поміж протилежними таборами. І Великий князь Вітовт це чудово розумів; не варто думати, що середньовічні керманичі лише воювали й орудували мечем — політична стратегія теж не була чужою для них.

 ФОТО З САЙТА WIKIMEDIA.ORG

Повертаючись конкретно до нашого героя, слід бодай коротко розглянути характер внутрішнього устрою самого Великого Князівства Литовського. Для українців, передовсім наддніпрянців, литовське панування (ще з часів Ольгерда, який підкорив собі Київ 1362 року) було прийнятнішим, аніж жорстоке іго Золотої Орди. Окрім цього, литовці, за браком людей для управління величезними обширами приєднаних земель (а українці, ще раз підкреслимо, складали вельми значну частину населення держави), дозволяли місцевій українській знаті обіймати найвищі адміністративні посади. Така політика сприяла тому, що ця знать активно приєднувалась до переможців. І, по-третє, на відміну від татар на литовців не дивилися як на цілковитих чужинців. Литовська верхівка, ще від часів Великого князя Гедиміна (Гедимінаса, 20-40-і роки ХІV століття), неухильно потрапляла під культурні впливи своїх слов’янських підданих. Багато князів з династії Гедимінасів прийняли християнство, причому зростала й частка православних християн. Руська (фактично староукраїнська) мова більшості населення князівства стала офіційною мовою уряду Великого князівства. Виявляючи незмінну повагу до місцевих звичаїв, литовці підкреслювали: «Ми старого не змінюємо, а нового не впроваджуємо».

Ба більше, Гедимін, Ольгерд й, особливо, Вітовт настільки вже пристосувалися до місцевих звичаїв України та Білорусі, що за 2—3 покоління за виглядом, мовою та поведінкою вже нагадували князів доби Київської Русі, тобто Рюриковичів. Вони (Вітовт, можливо, особливою мірою) розглядали свої завоювання не інакше як місію «збирання земель Русі» (!) й користувалися цим приводом ще за десятки років до того, як його запозичила Московія — майбутній суперник литовців у боротьбі за київську спадщину. Можливо, враховуючи саме цей момент, найбільший наш історик Михайло Грушевський стверджував (і не без підстав), що Велике князівство Литовське зберегло традиції Київської Русі значно більшою мірою, аніж Московія. І зараз стає дедалі зрозумілішим, що по суті Велике князівство стало відновленою руською державою, а не чужоземним формуванням, що поглинуло Україну.

Шлях до влади був для Вітовта тривалим й дуже важким. Довелося йти на болісні компроміси зі значно зміцнілою за часів Казимира Великого (1320 — 1370) Річчю Посполитою, що її, після династичної Кревської унії 1385 р., очолював двоюрідний брат Вітовта — Ягайло (Ягелло). Останній намагався, не дуже приховуючи цього, тиснути на Великого князя і там, де це можливо, — диктувати свою волю. Легко уявити, як це сприймав Вітовт — бо наш герой добре, занадто добре пам’ятав, що саме Ягайло віддав негласний наказ задушити його батька, Кейстута, у Кревському замку, в серпні 1382 року, обманом захопивши перед цим його в полон (запросивши до замку нібито «на переговори»). Але що вдієш: доводилось вести довгі, занадто довгі політичні торги з вбивцею батька, а тепер уже — королем Речі Посполитої про умови взаємодії двох держав, Польщі та Великого Князівства Литовського, про умови остаточного й офіційного визнання Ягайлом Вітовта як легітимного Великого князя. Ця подія відбулася лише 1392 року, коли герою нашої розповіді було вже за сорок...

 ФОТО З САЙТА WIKIMEDIA.ORG

Кілька разів після 1385 року, тобто після Кревської унії, яка встановила особистісно-династичні сімейні політичні зв’язки між Польщею та Великим князівством, Вітовт робив спроби розірвати зв’язки з Річчю Посполитою й навіть здобути собі королівський титул. Остання мета так і це була цілком досягнута Вітовтом (про це — нижче); слід, однак, відзначити, що за Вітовта Литва, безумовно, зберігала цілковиту державну незалежність (якби не поразка у битві під Ворсклою із татарами 1399 року, масштаби його держави, так само як її майбутня потужність, могли б бути ще незмірно більшими). З іншого боку, поступово набирав обертів системний процес переходу правлячої еліти Великого князівства у католицтво (спочатку порівняно невеликої частини оточення Вітовта, згодом — дедалі масовіше). У 1413 р. король Речі Посполитої Ягайло урочисто обіцяв (згідно з умовами так званої Городеньської унії) дарувати литовським боярам-католикам такі ж широкі права, що їх незадовго до цього здобула собі польська шляхта. Одразу після цього 47 польських шляхетних родин запропонували такому ж числу литовських боярських родів запозичити їхні герби. Але такий ідеолого-політичний поворот мав, безперечно, і зворотний бік: із зближенням польської та литовської знаті посилювався розрив між знаттю литовською та українською. Це призвело до вельми далекосяжних наслідків.

Велике князівство Литовське за часів Вітовта (як і певною мірою Київська Русь доби занепаду) являло собою ряд напівнезалежних князівств, яким правили члени династії Гедимінасів. Існувала, проте, суттєва відмінність, особливо помітна саме за князювання Вітовта (і саме це й дозволило Литві уникнути тієї роздробленості, якої зазнала Київська Русь): великі князі литовські були цілком однозначно верховними правителями, а не просто першими серед рівних у династії (тут певною мірою можна провести паралель між Вітовтом та Ярославом Мудрим). Вітовта навіть непокоїло, що багато князів з династії Гедимінасів українізувалися та пустили настільки глибоке та міцне коріння у своїх землях, що стали перейматися місцевими інтересами більше, аніж справами Великого князівства у цілому. Так недалеко, думав Вітовт, і до сепаратистських настроїв!

Прагнучи виправити ситуацію, Вітовт постійно переводив князів з одних володінь до інших, позбавляючи їх місцевої підтримки. Так, приміром, Федір Любартович, луцький володар, маєток за маєтком був позбавлений своїх багатих волинських земель. Як «компенсацію» йому запропонували відносно бідніше й віддалене Новгород-Сіверське князівство, що його він, зрозуміло, дуже не хотів приймати. Але, зрештою, мусив. Якщо ж князь «пручався» (так робив Федір Коріатович Подільський), Вітовт звинувачував його у непокорі, нападав на нього зі своїм військом і змушував тікати у вигнання. На місце напівнезалежних князів Вітовт призначав власних урядників, часто із числа не титулованих бояр, які володіли землями «з ласки Великого князя». Так українська знать відчула «принади» сильної централізованої влади, раніше невідомої їй. Ясна річ, така політика викликала, в тому числі, і хвилю невдоволення з боку цієї знаті.

Дуже активною була і зовнішня політика Вітовта. Лише один цікавий штрих: повстанці-послідовники легендарного Яна Гуса в Чехії свого часу (1422 р.) проголосили Великого князя «Королем гуситів» (у вдячність за політичну, матеріальну та моральну підтримку). Але вершиною дипломатичної діяльності володаря з Вільно, поза сумнівом, стала його активна участь у знаменитому Луцькому з’їзді монархів (січень 1429 р.). Без перебільшення, столиця Волині стала у ті дні всеєвропейським центром політики і дипломатії. Адже подивимось хоча б на список учасників заходу (окрім Вітовта). Це король Німеччини (Римський король), майбутній імператор Священної римської імперії Сигизмунд; король Речі Посполитої Ягайло; посол Римського папи; князі рязанські, новгородські, одоєвські, псковські (настане час, і всі ці тоді незалежні, схильні швидше до Литовської держави, «з’їсть» Московія), а також посланці московського князя Василія ІІ, тверського князя, посли Тевтонського ордена, Золотої Орди, князівства молдавського, датського короля, візантійського імператора (!), низки інших монархів. Що ж обговорювали ці впливові можновладці? Зустріч наочно продемонструвала піднесення ролі Великого князівства на чолі з патріархом Вітовтом у європейській політиці. Під час з’їзду король Сигизмунд порушив давнє (перезріле) питання про коронацію Вітовта. Ягайло погодився з коронацією, але верхівка шляхти, вкрай жорстко натиснувши на свого короля, примусила його відкликати свою згоду. Попри це, підготовка до коронації Вітовта тривала — в обхід Польщі.

Церемонія була запланована на вересень 1430 року, на Різдво Пресвятої Діви Марії, проте вона не відбулася, бо поляки не пропустили до Великого князя делегацію від короля Сигизмунда, котра везла виготовлені у Нюрнберзі корони Вітовта та його дружини Уляни. В жовтні у Вільно Ягайло, як свідчать деякі історичні джерела, запропонував компроміс, який допускав коронацію, але з умовою, що після смерті старого Вітовта корона короля литовського перейшла б до одного з синів Ягайла. Останні листи Вітовта свідчать про те, що він не виключав своєї згоди. Проте його прагнення коронуватися, піднести ранг своєї держави і свій особисто, забезпечивши цим суверенітет Великого князівства (хтозна, як надалі розвивалася б історія, якби Вітовт зміг зробити це?) — не здійснилося. 80-річний монарх раптово захворів і помер 27 жовтня 1430 року, в Троках (нині — Тракай, Литва), місце його поховання досі є дискусійним. Що ж до корони, то найбільш обґрунтованим є припущення, що її перехопили польські шляхтичі.

* * *

Ім’я та справи Вітаутаса-Вітовта є найкращим підтвердженням реальної (без лапок) спільної історії литовського та українського народів. Мартін Кромер, польський хроніст ХVI століття, зазначав, що, хоч прижиттєвих портретів Великого князя не збереглося (усі зображення створені вже після його смерті, через десятки років) — ім’я його ніколи не буде забуте. А сучасник Вітаутаса, автор (схоже, анонімний) «Похвального слова» монарху з Вільно, писав, що «був великий князь Вітовт сильний господар, і славний був по всіх землях, і багато царів і князів служили при дворі його». На думку ж Сигизмунда Герберштейна, австрійського та німецького мандрівника й дипломата початку ХVI століття (відвідав, зокрема, і Московію та залишив про цю подорож прецікаву книгу) — «То був муж, кращого за якого Литва не мала». Час підтвердив слушність такої оцінки.