«Гібридна війна» як перманентне явище в українській історії

Майдан. Розстріл Небесної сотні невідомими снайперами. «Хунта».

Крим. Загадкові зелені чоловічки. Анексія.

Донбас. Політичні туристи і завезені терористи. Гібридна війна…

Сучасні події в Україні все більше нагадують про те, що подібне з нами вже не раз траплялося в минулому. Так що новітнє поняття «гібридна війна», яке увійшло в нашу суспільну свідомість разом з розстрілом Майдану, анексією Криму і російською агресією на Донбасі, цілком об’єктивно можна вживати й у більш широкому історичному контексті. Принаймні сукупність методів, відпрацьованих російською імперською системою протягом кількох сторіч колонізації України, власне й є по суті арсеналом «гібридної війни», яка триває на українських теренах. Причому ця війна не припиняється ніколи – ні зі зміною правителів,  політичного клімату, ні навіть політичних систем.

Тому історію України, яку за виразом одного з видатних політичних діячів неможливо читати без брому, є всі підстави вважати історією перманентної «гібридної війн»и або «хронічного геноциду». Принаймні те, що відбувається на українських теренах упродовж кількох сторіч гібридного співіснування українців з народом або поліетнічною спільнотою, яка нині намагається сховатися за досить сумнівним визначенням «русский мир», якраз і має ознаки вищеназваних явищ.

Отже…

17 сторіччя

Українська національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького. Переяславська угода 1654 року про так зване возз’єднання України з Московією. Наслідок – повзуча московська окупація України.

Початок 18 сторіччя

Гетьманщина. Повстання і поразка гетьмана Івана Мазепи. Московська каральна операція і трагедія Батурина. Проголошення Московського царства Російською державою. Наслідок – посилення російської феодально-кріпосницької системи в Україні.

Друга половина 18 сторіччя

Запорозька Січ. Повзуча російська експансія і поетапне знищення вільної козацької республіки як автономії у складі поневоленої України – її своєрідного військово-політичного центру й оберегу. Наслідок – колонізація земель Війська запорозького низового (Новоросія) та остаточне покріпачення й закабалення України.

Початок 20 сторіччя 

Виникнення УНР на хвилі революційних подій у колишній Російській імперії та Українська визвольна війна проти більшовицької Росії. Проголошення українськими більшовиками радянської влади і створення маріонеткового більшовицького уряду. Наслідок – російська окупація України під виглядом надання «братньої» військової допомоги та упокорення українців масовим терором, репресіями, голодом 1921-1923 і Голодомором 1932-1933 років…

Упокорення голодом: 1921-1923 рр.

Наймасштабніший опір російському червоному нашестю чинило українське село, яке відповіло на більшовицьке свавілля та мародерство небувалим розмахом повстанського руху, що власне й був по суті справжньою селянською національно-визвольною війною. Після збройної агресії, червоного терору і масових репресій упокорення голодом стало останнім аргументом російських більшовицьких окупантів, які принесли в Україну так звану радянську владу.

Тотальне вилучення хліба в українських селян стало основною причиною масового голоду, який лютував на селі в 1921-1923 рр. Створюючи механізми постійної викачки з України хліба і продовольства шляхом примусових реквізицій, продрозкладок, вилучення продподатку, здачі зерна для потреб Червоної армії, в різноманітні фонди продовольчої допомоги, керівництво більшовицької Росії фактично робило українське село своїм заручником, прирікаючи його на роль постійного донора хронічного вампіра – озброєного рушницею і диктатурою пролетаріату російського державного монстра.   

За даними дослідників, у період масового голоду з 08.1921 по 01.1923 р. з України було вивезено до РСФРР 34 835 вагонів або 31 209 484 пудів зернопродукції. За повідомленнями української преси в Канаді під час голоду 1921-1923 рр. померло до 20 відсотків населення України. Згідно з  оцінками вітчизняних дослідників, голод забрав від 1,5 до 3 млн. життів українців.

1932 – 1933 рр.

Як виявилося, страшний масовий голод 1921-1923 рр. був лише репетицією жахливого Голодомору 1932-1933 рр.

Внаслідок повного вилучення хліба українські селяни відчули холодний подих голоду вже наприкінці 1931 року, а взимку та навесні 1932-го голод прийшов майже в усі українські села. Разом з тим хлібозаготівлі супроводжувались і репресіями, які значно посилились після прийняття сумнозвісної постанови «Про заходи до підсилення хлібозаготівель». Найбільшого розмаху репресії по відношенню до селян досягли в листопаді-грудні 1932-го та січні-травні 1933 року. Причому значну частку репресованих (майже третину) складали рядові колгоспники і більше третини – керівники господарств і члени правлінь колгоспів. Напередодні нового 1933 року засуджених за «саботаж» і «розкрадання хліба» почали масово вивозити з залізничних станцій на Північ. Переповнені арештантські камери треба було звільняти для нових в’язнів.

У такій камері опинився й агроном Софіївського району Дніпропетровської області Степан Повод, який наприкінці 1932 року був засуджений до розстрілу. Після камери смертників у сталінській в’язниці йому судилося пройти в подальшому ще й камеру смертників у нацистській тюрмі SD, чотири нацистські концтабори смерті і знову сталінську в’язницю й дивом залишитись живим. У своїх спогадах колишній агроном і багаторічний в‘язень двох найжорстокіших світових імперій описав зокрема й масові арешти та швидкі судилища 1932 року на виїзних засіданнях обласного суду над колгоспниками, бригадирами, агрономами, керівниками колгоспів, директорами МТС і свої перші враження від перебування в битком заповненому арештантському підвалі. (Повод С.І. Усі кола пекла // Криворожские ведомости. – 1991. – №4. – квітень).     

Втративши своїх захисників-героїв у повстанській визвольній війні, фактично не маючи своєї української держави, пограбовані, залякані й остаточно спустошені непомірними поборами, плановими та понадплановими завданнями, селяни знову були приречені на вимирання. Коли смертність від голоду на селі стала масовою, сіяти й збирати збіжжя фактично було нікому.

Унікальні свідчення про тодішній гнітючий стан українського села залишив у своїх щоденникових записах провідний науковий співробітник Київського сільськогосподарського інституту Андрій Радченко, якому довелося чимало поїздити в той час у відрядження по українських колгоспах. Професійний погляд на проблеми села цього визначного фахівця і самовідданого українця, який став, до речі, першим в Україні доктором економічних наук у галузі сільського господарства, заслуговує на увагу і високу довіру.

З щоденникового запису від 16 червня 1933 року, Київ:

«Жорстокі злидні, масова безпритульність, вимирання, здичавіння й виродження селянства в Україні набрало жахливих форм і розмірів. …У селі Очеретяному Плисківського району за один день померло 70 чоловік. У Буцькому районі в одному селі з 250-ти дворів залишилося тільки шість. У Києві валяються люди, особливо діти, як валялися колись цуценята (так говорила одна жінка іншій, ідучи вулицею). Колись я йшов уночі додому і бачив скрізь попід парканами, під будинками, біля парадних, у парадних і будь-де – силу людей: чорних, висхлих і страшних. Вони конали з голоду. І все це українські селяни. А дітки такі страшні, що я дивитися не можу. Страшно, моторошно. Вони квилять слабенькими, благальними голосами – чогось благають. Горе, горе!

Робітники заводів хитають докірливо головами, не можуть із тим примиритися. До чого ми дожилися?!

У Києві 12 червня відкривали стадіон «Динамо». Він коштує чотири мільйони карбованців! Газети пишуть про збуджений, бадьорий Київ. А в Москві паради фізкультурників проходять. Триває величезне будівництво. Будівництво соціалізму – на трупах українських селян!».

(Подано за виданням: Радченко А.Я. Свідчення ровесника віку. – Кривий Ріг: Видавничий дім, 1999)

Виступаючи на січневому пленумі ЦК ВКП(б) 1933 року, один з головних творців Голодомору, який забрав за різними оцінками від 4 до 7 млн. життів українських селян, Йосип Сталін не без задоволення констатував, що вдалося вибити «цілком останні рештки ворожих класів з їх виробничих позицій», розгромити куркулів і підготувати ґрунт для їх остаточного знищення. А його соратник Мендель Хатаєвич був іще більш відвертим. «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба, – заявляв більшовицький кат. – Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну!» (Орест Субтельний, «Україна. Історія», Київ, 1993 р.).  

Світ іще має шанс залишитися справжнім

Так, вони виграли не одну війну проти взятого в заручники українського народу. Червоний терор, масовий голод, репресії, голодомор, масові репресії, виселення до Сибіру сотень тисяч мешканців приєднаної 1939 року Західної України, масштабні бойові дії на її теренах проти УПА, повоєнний голод, репресії і знову виселення українців у віддалені райони Півночі… Намагаючись осягнути глибину трагедії, якої зазнала Україна у протистоянні з колишньою Російською імперією і більшовицькою імперією зла, мимоволі задаєшся запитанням: чому все ж таки світ не помічав і надалі не хоче помічати істинних масштабів справжнього геноциду, який роками, десятиріччями, сторіччями чинив і продовжує чинити агресивний російський сусіда на українських теренах?

Так, європейська преса писала свого часу і про жахи Батурина, і про червоний терор, і про різанину в Києві, вчинену червоногвардійцями Муравйова, і про страшні жертви масового голоду 1921-1923 та 1932-1933 років.

Про покарання українців голодом писали й говорили західні дипломати і представники закордонних місій, які в 1922 -1923 роках надавали продовольчу допомогу голодуючим українським селянам, інформуючи західну пресу про справжні масштаби голодної трагедії в Україні. Зокрема це голова АRА (Американська адміністрація допомоги) Герберт Гувер і представник АRА Карло Е. Флет, який заявляв, до речі, закордонним журналістам про гучне життя партноменклатури Москви і Петрограда, коли в голодуючих районах України вже нікому було навіть закопувати померлих дітей. Це представник допоміжної місії Фрітьйофа Нансена капітан Відкун Квіслінг, який наполягав на негайній організації додаткової допомоги голодуючим українським селянам, без якої, за його підрахунками, до жнив могло не дожити від 6-ти до 8 млн. людей. Зрештою, коли б не допомога голодуючим, яку в 1922-1923 рр. надавали західні місії та благодійні організації, втрати від голоду в Україні могли бути набагато більшими.

Важко переоцінити видатну роль у донесенні правди про трагедію великого голоду 1932-1933 рр. в Україні британського журналіста Гарета Джоунса, який першим на Заході описав жахіття, які переживали в той час голодуючі українські селяни. Мужній британець докладав неабияких зусиль для розвінчування брехливих інсинуацій комуністичної пропаганди і західних лівих стосовно голодомору в Україні та ситуації в колишньому Радянському Союзі, за що власне й поплатився своїм життям. Неоціненне значення в донесенні правди про Голодомор 1932-1933 років мають фундаментальні роботи багатьох західних дослідників і найперше таких подвижників у цій справі, як британець Роберт Конквест, американець Джеймс Мейс. Тоді, коли в Радянському Союзі на темі Голодомору стояло жорстоке табу, будь-які свідчення про цю трагедію у вільному світі мали надзвичайну вагу.

Згадувати про Голодомор в Україні було завжди небезпечно. Навіть в роки незалежності свідки тих страшних подій розповідають про пережите з побоюванням. А що вже говорити власне про сам період цієї трагедії, коли злочинці не допускали будь-якого розголосу про скоєний ними страшний злочин і навіть згадка про це могла коштувати людині кількох років заслання. Скажімо, за вірш «Забирали останню зернину» поет Михайло Пронченко, який працював на Криворіжжі й чи не єдиний в українській літературі саме в 1933 році торкнувся теми Голодомору, отримав п’ять років заслання і п‘ять років поразки в правах. До речі, в роки німецької окупації поет був заарештований гестапо як учасник криворізького націоналістичного підпілля й розстріляний у лютому 1942 року разом з соратниками Сергієм Шерстюком, Іваном Потапенком і Ганкою Максимець. Трагічна доля поета, як і доля його земляка – агронома Степана Повода, що потрапили під жорна двох світових імперій, ніби символізують долю самої України, якій також судилося опинитися у геополітичних жорнах – між Заходом і Сходом.   

Проте в 30-ті роки і довоєнний період справжнього інформаційного прориву щодо Голодомору, його істинних причин і наслідків на Заході, на жаль, не сталося. Ми знаємо про те, як під впливом більшовицької пропаганди та інших дієвих чинників припускалися фатальних помилок і вдавалися до відвертого спотворення подій як європейські політичні діячі лівацького ґатунку, так і захоплені лівими ідеями західні інтелектуали типу Герберта Веллса і Бернарда Шоу, що мали неабиякий вплив на суспільну думку тогочасної Європи і світу. А згодом прийшла велика війна.

Так само й сьогодні світ нібито прекрасно поінформований і про обставини, пов’язані з виникненням чергового українського Майдану, і про анексію Криму та гібридну війну на Донбасі, але в західному суспільстві також немає єдності щодо реалістичної оцінки ситуації в Україні. Але на відміну від минулих часів світ перебуває у досить чіткій системі координат сформованих у повоєнний період принципів міжнародної безпеки, тому світова спільнота таки намагається зупинити приховану агресію Москви хоча б економічними санкціями та різноманітними політичними засобами впливу. Хоча маніпуляції навколо подій в Україні, особливо в лівому таборі європейського політикуму, мають місце й сьогодні. Тож до конфлікту між Україною та Росією, яка брутально порушує норми міжнародного права, фактично руйнуючи основи існуючої системи міжнародної безпеки, світова спільнота ставиться доволі неоднозначно – як до суперечливого, зумовленого різноманітними гібридними стосунками, інтересами, методами й діями. І ця гібридність, якою вже просякнуте практично все наше життя, так завуальовує справжні масштаби трагедії, що пояснити пересічному європейцю чи то американцю, що ж відбувається насправді, особливо в умовах інформаційної війни та підкилимних геополітичних ігор, досить непросто. І тут, як і в минулі часи, скажімо, в період масового голоду 1921-1923 років або Голодомору 1932-1933 років, абсолютно непересічну роль в донесенні правди про події в Україні до західного суспільства можуть відіграти чесні політики, чесні дослідники і чесні журналісти, як це свого часу робили американець Герберт Гувер, норвежці Фрітьйоф Нансен і Відкун Квіслінг, британці Гарет Джоунс і Роберт Конквест, американець Джеймс Мейс і багато інших.

Світ має нарешті усвідомити суть гібридної небезпеки. Інакше вони знову скажуть: «Ми виграли цю війну». І тоді вже навряд чи треба буде пояснювати свої помилки та прорахунки впливом російської пропаганди, наявністю потужного російського лобі, сформованого в багатьох країнах Євросоюзу, або традиційної для Європи значної кількості симпатиків Росії як певної противаги США. У гібридному світі все це вже не матиме жодного сенсу.

І все ж таки світ іще має шанс залишитися справжнім – йому лише треба побороти «хронічний геноцид» у центрі Європи.