Князі Вишневецькі в літературі польській та українській,

Князі Вишневецькі посідають особливе місце як в історії України, так і в історії Польщі. Цей князівській рід дав кілька яскравих фігур, котрі й донині займають не останнє місце в символічному світі українців та поляків. Можна згадати Дмитра Байду-Вишневецького, якого багато хто з українців вважає засновником Запорізької Січі, й своєрідну «альтернативу» йому — Ярему Вишневецького, трактованого як «ворога українського народу». Натомість поляки дуже шанували й шанують Ярему. Його син, Міхал-Томаш Корибут-Вишневецький, навіть став королем Речі Посполитої. Фактично це був єдиний випадок в історії Польщі, коли на її престолі опинився представник руської (української) князівської династії. Інша річ, що Міхал Вишневецький не виправдав сподівань, котрі покладалися на нього, й був лише блідою тінню свого батька.

Вважається, що протопластом Вишневецьких стали литовські князі Ольгердовичі, зокрема Корибут-Дмитро (?— 1405). Цікавою фігурою був його син Зигмунт Корибутович (?— 1435), учасник Грюнвальдської битви та гуситських війн. Його навіть проголосили чеським королем.

Вишневецькі вважали себе Корибутовичами й пишалися тим, що їхній предок став королем чеським. Ця думка набула поширення в літературі. Наприклад, на початку 30-х рр. ХVII ст. з’явилося послання православного традиціоналіста Ісайї Копинського до Яреми Вишневецького з приводу конфесійного переходу останнього від православ’я до католицизму. Перераховуючи предків князя Яреми, І.Копинський спеціально виділяє Зигмунта Корибутовича як короля чеського.

Власне, Вишневецькі як окрема лінія Корибутовичів відомі з ХVI ст., а вигасання їхнього роду відбулося в середині ХVIІІ ст. Домоначальними землями цих князів стали терени Південної Волині, зокрема містечко Вишнівець, звідки й походить назва династії. Одним із перших знаних представників цього роду був князь Дмитро Вишневецький, якого в українській історичній літературі часто іменують ще Байдою — героєм української народної «Пісні про Байду». Князь Дмитро в різний час був на службі в польського, московського й турецького монархів. Судячи з усього, однією з головних його цілей стала організація відсічі татарам, які в той час постійно нападали на українські землі. Він заснував на дніпровському острові Хортиця замок, котрий мав стримувати татарську експансію. Через це деякі українські історики почали називати князя засновником Запорозької Січі. В кінці свого життя Дмитро Вишневецький зв’язався з воєводою серадзьким Ольбрахтом Лаським. Останній був неоднозначною фігурою, уславився своїми авантюрними діями. Однак йому присвячували поезії ренесансні поети Польщі, зокрема Я.Кохановський. Їх приваблювала вільність у поведінці цієї людини, те, що він постійно шукав різні можливості організації антитатарської й антитурецької коаліції. Ідеєю фікс для О. Ласького стало завоювання молдавського престолу, виведення Молдавії з орбіти турецького впливу. Власне, на цьому ґрунті й знайшли спільну мову два геніальні авантюристи ХVI ст. — Д.Вишневецький та О.Ласький. Перший мав завоювати молдавський престол, другий — допомогти йому.

Коли Дмитро Вишневецький у 1563 р. пішов воювати в Молдавію, в нього виникли непорозуміння з Ольбрахтом Лаським. Це стало однією з причин того, що він зазнав поразки, потрапив у полон і, зрештою, молдавани віддали його турецькому султану, який наказав стратити князя в Константинополі.

Смерть Дмитра Вишневецького обросла легендами, ставши підставою для різноманітних інтерпретацій як у польській, так і в українській літературі. Вже у 1560-х рр. князь став героєм жалібної пісні, внесеної в рукопис Матвія Пійонтки — професора Краківського університету. Розповіді про Дмитра Вишневецького поширюються в Чехії та інших слов’янських країнах. У певному сенсі князь Дмитро стає загальнослов’янським героєм. Його смерть, проінтерпретована в антимусульманському дусі, обросла легендами. Розповідалося, що князь три дні висів на гаку, глузуючи з мусульманської віри. Турки не витримали такої наруги й застрілили його з луків, а потім вирвали із грудей серце хороброго воїна й з’їли.

Очевидно, в той час на українських землях з’являється відома «Пісня про Байду», прототипом героя якої став Дмитро Вишневецький.

У цьому творі князь представлений в образі козака-гульвіси, який кпить із мусульманської віри й не боїться смерті. Його вішають за ребро на гаку. Однак не турки розстрілюють князя з луків, а він сам стріляє в них.

Більш реалістично поданий образ Дмитра Вишневецького в польськомовній поемі невідомого автора «Epicedion». Цей твір був написаний відразу після смерті князя Михайла Олександровича Вишневецького (?—1584) — родича й сучасника князя Дмитра. Писалася поема на теренах Кременеччини, очевидно, у володіннях Вишневецьких. Опублікована була у Кракові 1585 р.

Це типовий плач-поминання по високопоставленому й могутньому достойнику. Такі речі набули поширення в тогочасній польській літературі. Однак за змістом твір, радше, український, а не польський. І справа не лише в тому, що головним героєм поеми є український князь. В основному тут говориться про відсіч татарським нападникам, які пустошили українські землі. Власне, князем-войовником, який захищає Україну, постає герой твору.

Поряд із ним виділяються й інші князі Вишневецькі — а серед них особлива увага звертається на Дмитра. Про нього сказано, що він бився з бусурманами як звитяжець, що на Хортиці збудував замок, який штурмував «злий татарин». Мовляв, Дмитра Вишневецького знав і турчин, і цар московський, але зрадив «злий народ волоський».

Отже, образ князя Дмитра, поданий у цьому творі, загалом відповідав історичним реаліям. Однак для пізніших польських та українських авторів, особливо в період розгортання національних рухів, такий реалістичний образ виявився менш привабливим, ніж міфічний.

Відомий представник українського національного руху П.Куліш створив поему «Байда», де його герой постав як ідеальний представник українського лицарства. Поетичні твори Д.Вишневецькому присвятили Яків Щоголів та Григорій Чупринка, використавши згадувану «Пісню про Байду». Те саме можемо сказати й про образ Д.Вишневецького в оповіданні «Пан Сенюта» українського історика та письменника Ореста Левицького. За радянських часів була спроба переосмислити образ Байди-Вишневецького, представити його «класовим ворогом» українців. Зокрема, це бачимо в повісті Сави Божка «Над колискою Запоріжжя» (Харків, 1925). В історичних же працях радянських авторів Дмитра Вишневецького представляли як визискувача-феодала, котрий не мав відношення ні до заснування Запорозької Січі, ні до українського козацтва.

Виявляли інтерес до постаті Д.Вишневецького й польські автори. Так, Луціан Сємєнський створив поезію «Князь Дмитро Вишневецький». Герой цього твору карається в тюрмі разом зі своїм джурою. До нього приходить султан турецький і пропонує прийняти мусульманську віру. Дмитро відмовляється. Тоді султан наказує повісити його на гаку. Князь каже, що бачить трьох соколів і просить дати йому лука, щоб поцілити їх. Коли виконують його прохання, він стріляє та вбиває султана, його дружину та дочку. Розлючені турки пускають у князя стріли, а потім виривають із грудей серце й з’їдають його. Здавалося, цілком традиційна міфологічна інтерпретація образу Дмитра Вишневецького. Однак автор представляє свого героя як ляха (поляка). Тобто в цьому можна побачити впливи націоналістичної ідеології, бажання представити князя Дмитра в образі польського національного героя. Зрештою, це саме робили з ним деякі українські автори, подаючи його героєм українським. І зараз в українській історіографії та в українській свідомості Дмитро Вишневецький трактується переважно саме в такому дусі.

Ще одним представником родини Вишневецьких, діяльність якого породила чимало літератури (можливо, навіть не стільки історичної, як художньої), став князь Єремія (Ярема) Михайлович Корибут-Вишневецький (1612—1651). Свого часу його вважали рятівником Речі Посполитої від козацького повстання під проводом Богдана Хмельницького. Відповідно, діаметрально протилежні оцінки цього діяча маємо в польській та українській історіографіях. Якщо в польській він переважно трактується як герой, то в українській — як «зрадник», ворог козацтва й українців.

Про Ярему Вишневецького багато писали в польській літературі другої половини XVII ст. Високий авторитет князя серед шляхти дозволив його сину Міхалу стати королем Речі Посполитої. Однак у XVIIІ — першій половині ХІХ ст. про Ярему Вишневецького в польській літературі призабули. Інтерес до цієї постаті відродився завдяки роману Генріка Сенкевича «Вогнем і мечем» (1883—1884). Автор указаного твору, звертаючись до автентичних документів середини й другої половини XVII ст., спробував відтворити широкомасштабну картину часів Хмельниччини. І в цьому відтворенні фактично на перший план вийшла постать князя Яреми. Враховуючи помітний вплив творчості Г.Сенкевича на свідомість поляків ХХ ст., можна говорити, що завдяки цьому «сенкевичівський» образ Я.Вишневецького зайняв у ній помітне місце.

В українській же художній літературі образу Я.Вишневецького теж приділили чимало уваги. Зрозуміло, цей історичний персонаж поставав тут у негативному світлі. Були це переважно твори, присвячені Хмельниччині. Іван Нечуй-Левицький навіть написав про Ярему роман «Князь Єремія Вишневецький» (створений у 1896—1897 рр., вперше опублікований у 1932 р.). У цьому творі простежується намагання протиставити «правильного» Байду-Вишневецького «неправильному» князю Яремі. В кінці роману зустрічаємо таку характеристику героя: «...він не втратив мужності й завзяття в борні з козаками і коли тікав од козаків, то принаймні тікав не першим, а останнім. Шляхта й великі пани тоді так впали, так розм’якли од розкоші через панщину й неволю хлопів, що між ними князь Єремія був герой, бо ще вдержав прості українські давні норови. Польща оборонялась українською головою й завзяттям простого на вдачу українського князя, завзяттям давніх українських козаків. Чи таких тріумфів, чи такої слави сподівались палкі мрії князя Вишневецького?»

Однак все ж, на нашу думку, в польській та українській літературах була спроба (хай у завуальованій формі) створити прийнятний і для одного, й для другого народу образ Яреми Вишневецького. Мається на увазі пісня «Гей, соколи...», яка фактично стала народною і для українців, і особливо для поляків. Причому цей твір виявився живучим, отримавши новочасні інтерпретації.

Пісня існує у двох мовних варіантах — польському й українському. Для фольклорних творів це, радше, виняток, ніж правило. Водночас відомо, що в польській та українській літературах був письменник, який писав пісні паралельно цими мовами. Мається на увазі Тимко (Томаш) Падура (1801—1871). При цьому, пишучи українські пісні, він користувався латинською абеткою.

Народився Т.Падура в містечку Іллінці на Поділлі. 1825 р. закінчив Кременецький ліцей, де почав віршувати. У творах проводив ідею братання поляків та українців, орієнтуючи їх на спільну боротьбу проти російського царизму. Так, у 1825 р. Т.Падура написав «Рухавку (Пісню козацьку)», де закликав українців до повстання проти самодержавства. В цьому творі проводилася думка, що росіяни — «байстрючий плід могол», що вони насправді є ворогом слов’янських народів. У «Рухавці», апелюючи до козацької міфології, Т.Падура писав:

«Ternom szlach toj nё zaris,
Zwidky na Sicz poklon bih;
Dwyh sia Kremel z naszych spїs,
Czas szczob w netri pachom lih!»

Цікавими були історичні погляди цього автора. Він вважав, що поляки й українці мають спільний корінь, є нащадками літописних полян. Їхнє ж розділення відбулося внаслідок варязької експансії. Поляни загалом були народом спокійним та лагідним, а буйність і дикість їм прищепили нападники-коси, які приходили з Кавказу й від яких ведуть родовід козаки. Але й у козацькому середовищі домінують ідеї свободи й республіканства, що відрізняє українців від росіян і зближує їх із поляками. Тому війну під проводом Богдана Хмельницького поет вважав великим нещастям для України, а образ самого гетьмана трактував украй негативно.

Напередодні польського Листопадового повстання 1830 р. Т.Падура побував у Лівобережній Україні, зокрема на Лубенщині й Полтавщині. Він переодягнувся у простолюдина-лірника, спілкувався з селянами, прагнув підняти їх на повстання, використовуючи при цьому свої пісні. Можливо, перебування на Лубенщині, де знаходилися колись володіння князя Яреми й де ще жили козацькі традиції, надихнуло Т.Падуру написати «Гей, соколи...» Хоча пісня не увійшла в опубліковані збірники творів цього автора, однак стилістика, а також зміст твору вказують на авторство Т.Падури.

На нашу думку, Т.Падура, використовуючи фольклорний сюжет прощання козака й дівчини, відтворив фрагмент біографії Яреми Вишневецького часів Хмельниччини. Сюжетно пісня виглядає таким чином. Молодий козак прощається з милою дівчиною й Україною. Власне, в часи Т.Падури під Україною розумілися переважно теперішні центральноукраїнські землі. В пісні є такі слова: «...плаче молода дівчина, / а ще більше Україна». Можна говорити, що в «Гей, соколах...» простежується творення образу дівчини-України — символічної нареченої козака. При цьому, коли йде прощання козака з дівчиною-Україною, звучить: «Жаль, жаль за милою, / за рідною стороною, / жаль, жаль, серце плаче, / більше її не побачу».

Як відомо, Я.Вишневецький на початку Хмельниччини змушений був покинути розбудовану ним Лубенщину. Ця земля, яку він розвивав протягом півтора десятка років, перетворилася з пустки на загосподарений край, який давав чималі грошові надходження. У певному сенсі вона стала для князя «коханою дівчиною», на якій він «одружився». Після того, як Я. Вишневецький покинув Лубенщину, то сюди вже не повернувся й дійсно ніколи її не побачив. Як тут не заплакати серцю — адже князь утратив те, що творив протягом значної частини свого життя.

Звичайно, можна закинути: мовляв, некоректно зображувати князя козаком. Однак варто мати на увазі, що Вишневецькі постійно підтримували контакти з козацьким середовищем. Це стосується не лише Байди-Вишневецького, а й багатьох інших представників цього роду, в тому числі й Яреми. У надвірному війську останнього були козацькі частини, а князь сам не раз виступав із запорозькими козаками в похід. Незадовго перед Хмельниччиною Я.Вишневецький навіть здобув у короля Владислава привілей на острів Хортицю, де колись його предок вибудував «козацький» замок. Тобто при бажанні можна було побачити в образі князя Яреми «козака».

Показовим є приспів пісні:

Гей, гей, гей, соколи,
оминайте гори, ліси, доли.
Дзвін, дзвін, дзвін, дзвіночку,
степовий жайвороночку.

Після того, як Я.Вишневецький покинув Лубенщину, йому та його «воїнам-соколам» довелося пройти чималий шлях із Лівобережної України на Правобережну, оминаючи «гори, ліси, доли». Очевидно, для цих людей, які колись жили в степовій зоні, спів жайворонка ностальгійно нагадував покинуті краї.

Нарешті, дуже промовистим є останній куплет пісні:

Меду, вина наливайте,
як загину — поховайте
на далекій Україні
коло милої дівчини.

Офіційна версія смерті Я.Вишневецького виглядає так: 13 серпня 1651 р., невдовзі після Берестецької битви, князь зі своїм військом перебував на Київщині. Здавалося: перемога над Хмельницьким є близькою й князь скоро опиниться на милій Лубенщині. Ярема взяв участь у банкеті, порушивши вперше в житті одне зі своїх правил — не вживати алкоголю. Наступного дня поїв огірків, запивши медом. Наслідком цього став зіпсований шлунок і лихоманка. Спроби лікарів врятувати князя нічого не дали. Він згасав на очах. І близько одинадцятої години 20 серпня помер у Паволоцькому замку. Тобто було й вино, і мед, і після цього смерть «коло милої дівчини» — Лубенщини.

Звісно, це не більше, ніж гіпотеза щодо прототипу героя пісні «Гей, соколи...» Однак ця гіпотеза видається не менш правдоподібною, ніж думка щодо Дмитра Вишневецького як прототипу героя «Пісні про Байду». Певно, треба мати на увазі, що в популярних (народних) творах відбувається специфічне переосмислення в міфічному дусі історичних реалій.

Загалом, можемо зробити висновок, що ні один князівський рід України й Польщі не дав таких яскравих прототипів для літературних творів, як династія Вишневецьких.