Кордони розділення

Президент Росії Володимир Путін не раз заявляв, що держави, які утворилися після розпаду Радянського Союзу, «забрали» російські території і взагалі вони не входили до складу СРСР у таких кордонах, які мають зараз. Подібні сентенції можна почути з уст й інших представників правлячої російської верхівки. Тим самим вони намагаються виправдати свої агресивні дії на пострадянському просторі, зокрема щодо України.

Але чи це так? І чи не забрала нинішня Росія собі землі, заселені українцями? Та й чи не було так, що за часів Радянського Союзу тодішнє керівництво роздавало українські терени іншим союзним республікам?.. І що ці терени зазнали значної русифікації.

Є автори за межами України, які пишуть про українське життя в Росії, Білорусі, Молдові, загалом на пострадянському просторі. Справді, й за часів царської Росії, й за часів Радянського Союзу чимало українців опинилися поза межами своїх давніх земель. Вони навіть і Москву, і Петербург розбудовували. Не дивно, що в цих російських столицях існувала й існує велика українська діаспора.

Але не будемо про діаспору. Поговоримо про землі на пострадянському просторі, на яких проживали й проживають українці, які опинилися за межами нинішньої Української держави.

КОЗАЦЬКА СТАРОДУБЩИНА

Попри те, що до Росії відійшло чимало українських етнічних територій, одна з них має особливе значення для нас. Це — Стародубщина, яка нині є частиною Брянської області Росії та займає в її складі 12 районів із 27. Це — Гордіївський, Злинківський, Климівський, Клинцівський, Красногорський, Мглинський, Новозибківський, Погарський, Почіпський, Стародубський, Суразький та Унецький. Їхня загальна площа становить 14 762 квадратні кілометри (понад 40 відсотків від загальної території області).

Не будемо звертатися до давньої історії краю. Стародубщина була у складі Русі, існувала і як удільне князівство, підпорядковувалася золотоординським ханам, входила до Великого князівства Литовського й Московії. У 1618 році за умовами Деулінського перемир’я з Москвою ця земля стала частиною Речі Посполитої. Стародуб у 1620 році отримав Магдебурзьке право. Під час повстання під проводом Богдана Хмельницького українські козаки зайняли Стародубщину. Із 1663 року тут існував Стародубський козачий полк.

Потрапивши після Переяславської ради до складу Московії, а потім Російської імперії, Стародубщина залишалася одним із значних осередків українського життя.

Саме на Стародубщині зародилося й розвинулося українське козацьке літописання, яке відіграло чималу роль у становленні новочасної української національної свідомості. Один із перших літописів, де знайшла відображення ідеологія козацької старшини, був Літопис Самовидця.

Про автора цього твору можемо сказати таке: аналіз тексту дає підстави стверджувати, що він під час повстання Богдана Хмельницького опинився на боці козаків, був наближений до гетьманського уряду, став свідком різноманітних подій другої половини XVII століття, пов’язаних із діяльністю козацьких гетьманів.

У 1676 — 1702 роках Самовидець опиняється на Лівобережжі й починає описувати події, які відбувалися в цьому регіоні. Схоже, тоді він жив у Стародубі, оскільки часто говорить про події в цьому місті, в тому числі про такі, що мали суто місцевий характер. Можна припустити: саме в Стародубі й була написана основна частина Літопису Самовидця.

В українській історіографії набула поширення думка, що автором зазначеного твору був виходець із дрібношляхетської родини Роман Ракушка-Романовський. Таку версію запропонували Микола Петровський та Михайло Грушевський. Потім вона знайшла помітну підтримку.

Про самого Ракушку-Романовського відомо, що він належав до освічених людей, займав високі посади в гетьманському уряді, а в 1676 році став духовною особою і оселився в Стародубі, де, ймовірно, завершив Літопис Самовидця. Тут він отримав парафію, завів господарство і прожив аж до смерті в 1703 році. Показово, що в Літописі Самовидця є звернення до церковних питань, особливо в другій частині.

Літопис обіймає опис подій від часів повстання під проводом Богдана Хмельницького до 1702 року. Його справедливо вважають одним із найкращих творів українського козацького літописання, який став своєрідним бестселером для пізніших козацьких літописців, українських істориків та письменників. Він, поширюваний у численних списках, був важливим джерелом для літописів Григорія Грабянки й Самійла Величка, «Короткого опису Малоросії», на основі якого були укладені компілятивні праці з історії України Якова Лизогуба, Василя Рубана й Олександра Рігельмана.

У 1846 році Літопис Самовидця опублікували, і він набув ще більшої популярності. Широко використовували його українські історики ХІХ — ХХ століть — Михайло Костомаров, Орест Левицький, Дмитро Яворницький, Дмитро Багалій, Іван Крип’якевич та інші. Велику увагу цій пам’ятці приділив Пантелеймон Куліш — її він використовував не лише в історичних працях, а й у художньо-літературних творах. Зверталися до Літопису Самовидця Тарас Шевченко, Іван Нечуй-Левицький, Михайло Старицький, Зінаїда Тулуб, Олександр Довженко, Василь Стус та інші.

Відомою поетичною пам’яткою, яка була створена на основі козацького літописання, стала поема Семена Дівовича (Дзівовича) «Розмова Великоросії із Малоросією 1762 року». Її автор походив із давнього козацького роду, який осів на Стародубщині. Отримав добру освіту — навчався спочатку в Києво-Могилянській академії, а потім у Петербурзі. Працював перекладачем у Генеральній військовій канцелярії у Глухові та архіваріусом Малоросійського генерального архіву за часів гетьманування Кирила Розумовського.

Згаданий твір поданий як поетичний діалог між Великоросією й Малоросією, власне Україною: переважно Великоросія ставить питання. Вона не дуже обізнана з історією Малоросії. Малоросія, навпаки, багато говорить, намагається проінформувати свою співбесідницю.

Семен Дівович переважно акцентує увагу на героїчних сторінках минулого Малоросії, котра постає як автономна земля, що сама собі вибирає покровителя. І хоча Мала Росія піддалася російському цареві, але це підданство трактується не як вияв безсилля. Мовляв, Мала Росія вчинила таке, бо російський цар є християнським монархом. У поемі говориться про самостійність Малої Росії, про те, що вона може обходитися без інших, зокрема й без Великоросії. Із твору випливає, що Велика й Мала Росія — дві автономні частини однієї держави, якою править християнський монарх.

Поема «Розмова Великоросії із Малоросією 1762 року» була одним із перших творів, де утверджувалася ідея українського автономізму, що набула  поширення серед нащадків козацької старшини в  кінці XVIII — на початку XIX століть. «Біблією» цього автономізму став твір «Історія русів».

Перша згадка про нього припадає на 1828 рік, коли був знайдений рукопис твору в Стародубському повіті Чернігівської губернії. Спочатку «Історія русів» поширювалася в рукописних копіях. А в 1846 році її опублікували в Москві тогочасною російською мовою. У першодруці був зазначений автор твору — покійний тоді єпископ Георгій Кониський. Зроблено це було для того, щоб надати авторитетності твору. Проте дуже швидко з’явилися сумніви щодо авторства цієї особи.

До сьогоднішнього дня питання авторства «Історії русів» не є вирішеним. Називалися різні імена її ймовірних творців. На основі аналізу твору можемо констатувати наступне: його автор жив у другій половині ХVІІІ — на початку ХІХ століть; мав непогану освіту; служив у російській армії, воював з турками, добре знав південь України; жив на Стародубщині. Принаймні в творі часто говориться про події в цьому краї. І не даремно саме тут були знайдені перші його списки! Принаймні можемо не сумніватися, що остаточна редакція «Історії русів» з’явилася на Стародубщині.

Цей твір, спираючись на традиції козацького літописання, подавав історію України як окремої землі зі своїми політичними традиціями, відмінними від російських. Автор «Історії русів», попри лояльність до російської імперської влади, все ж негативно оцінює Московію. Він дає тонку характеристику менталітету правлячої еліти цієї держави. Вказує на її жадібність, владолюбство та пиху. Говорить про непостійне правління царське і знищення самих царів. Ця непостійність, на думку автора, обумовлюється відсутністю сталої релігії та добрих звичаїв. Все це врешті-решт веде до того, що війни з Московією є неминучими й безкінечними для всіх народів. Зрештою, у творі можна зустріти чимало інших антиросійських моментів. Принаймні в ньому росіяни-московити нерідко постають ворогами русів-українців.

«Історія русів» справила великий вплив на Тараса Шевченка. Деякі твори Кобзаря є своєрідною переінтерпретацією її сюжетів. Під впливом «Історії русів» перебували також Микола Костомаров і Пантелеймон Куліш. Використовували її й інші українські автори ХІХ століття, зверталися до неї Микола Гоголь і навіть Олександр Пушкін, окремі російські письменники та історики.

За часів радянської влади про «Історію русів» фактично «забули». Зате в 1956 році вона вийшла в Нью-Йорку в перекладі українською мовою. Також український переклад Івана Драча цієї книжки з’явився в 1991 році. Твір українські інтелектуали розглядали як важливу пам’ятку, що сприяла розвитку української національної свідомості. Зате в російській літературі «Історія русів» трактувалася як «небезпечний» витвір українського націоналізму.

Варто також відзначити, що на Стародубщині народилися або були пов’язані з нею чимало діячів української культури, українського громадського й політичного життя. Наприклад, родинні корені гетьмана Павла Скоропадського зі Стародубщини, а сам він навчався в Стародубській гімназії.

«Стародубське походження» має Леся Українка — у цьому краї, в місті Мглин, народився її батько Петро Косач.

Зі стародубського козацького роду були й предки відомого дослідника та мандрівника Миколи Миклухи-Маклая, про що він сам говорив.

Можна назвати ще низку інших українських культурних діячів, пов’язаних із цим краєм.

У 1918 році Стародубщина перебувала у складі українських державних утворень. За умовами Брестського миру 1918 року вона ввійшла до Української Народної Республіки.

А згодом Стародубщина була у складі Української Держави гетьмана Павла Скоропадського.

Однак наприкінці 1918 року цей край зайняли більшовики, де розпочали терор проти українців. За згодою маріонеткового українського «робітничого-селянського» уряду Стародубщина перейшла до Росії. Відповідно до рішення російського більшовицького уряду від 25 травня 1919 року, цей край увійшов до складу Гомельської губернії, яка, своєю чергою, стала частиною Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки.

Початок. Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Історія і Я»