Літописець пекельного сторіччя

Iстинний митець аналізує й відтворює трагедії та великі перемоги, зльоти і падіння долі людської і долі народної інакше, аніж це робить вчений-історик. Історик збирає, «концентрує», потім осмислює, критично освоює певну суму фактів, що належать до тієї чи іншої доби; у майстра слова завдання своє: розшифрувати духовний «генетичний код» доби, збагнути таємниці, висоти та глибини людських зльотів, подвигів, падінь і зрад. Видатний письменник починає там, де завершує свою копітку роботу над документом історик! І чим більший масштаб обдарування такого творця, тим ясніше й пронизливіше (назавжди!) осягаємо ми колосальну панораму драматичного, великого і страшного ХХ сторіччя...

Проза Василя Семеновича Гроссмана (1905—1964) являє для нас величезну, нескороминущу етичну цінність якраз тим, що цей великий російський письменник (таку заслужено високу оцінку, власне — констатацію очевидного факту, проте, затято і зараз спростовують люди, які не приймають світосприйняття Гроссмана, його аналізу радянської історії), син єврейського народу, який народився в Бердичеві на Житомирщині і все життя зі щирим, пронизливим болем серця говорив, думав і писав про долю народу українського, дав у своїй творчості невичерпний, багатий матеріал для гірких, але насущно необхідних усім поколінням пошуків відповіді на «вічні» питання буття. А саме: чому ж у ХХ сторіччі так катастрофічно знецінилося життя Людини, було розтоптано в концтабірній пилюці свободу Особистості? Чи мислиме взагалі життя без свободи? Чому так схожі в ненависті до свободи нацистська і сталінська ідеології? І нарешті: хіба міг би один лише Сталін ствердити на декілька десятиріч найжорстокішу тиранію в історії людства, якби не мільйони й мільйони добровільних (не лише «за страх», але й «за совість»!) партійних і позапартійних рабів, фанатиків, ідейних «бійців», донощиків найрізноманітнішого штибу та категорій (чому люди доносили 37-го року й набагато пізніше — цю проблему одним із перших досліджував саме Гроссман!) і просто покірних долі й Вождю? Ці «прокляті» запитання не давали спокою Василеві Семеновичу, людині, яка пройшла через Сталінградське пекло — від першого до останнього дня!, — який бачив непідкорену Гітлером Україну, який відкрив страхітливу таємницю Треблінки (одного з найстрашніших концтаборів на світі; Гроссман написав про це приголомшуючої сили нарис, він так і називається «Треблінське пекло»). Нам не обійтися без літопису ХХ сторіччя, створеного Гроссманом (його творчість, взята загалом, є саме літописом; автор, у класичних традиціях Чехова і Толстого, досягнув вищої об’єктивності). Бо якщо ми вважатимемо, що обпікаючі питання, які він ставив собі і нащадкам, не потрібні, застарілі й архаїчні, — питання ці, вигнані в двері, увірвуться до нас у вікно, в «модернізованій» формі, але, як і раніше, страшні за своєю сутністю.

1. КАЛІЧЕНЕ «Я» ЛЮДИНИ, ЧИ ЗВИЧАЙНИЙ СТАЛІНІЗМ

Повість Гроссмана «Все течет» (1955—1963, уперше надрукована в ФРН 1970 року) починається в той поворотний момент історії, коли, за дивно точними словами автора: «Сталін помер! У цій смерті був елемент вільної раптовості, нескінченно чужій природі сталінської держави... Сталін помер позапланово, без вказівок директивних органів. Сталін помер без особистої вказівки самого товариша Сталіна. У цій свободі, норовливості смерті було щось динамітне, що суперечить самій таємній сутності держави» (це й був саме «динаміт», і Гроссман виявився пророком! Що дивно, бо першу, початкову редакцію повісті було створено вже через два роки після смерті «вождя всіх народів»).

У першому ж розділі повісті ми знайомимося з пасажирами потяга Москва-Хабаровськ, який наближається до столиці радянської Імперії. В одному купе їдуть: молодий економіст, який швидко робить кар’єру («який працює в Держплані РРФСР»), обласний інструктор профспілок, виконроб-трудяга, який має в Москві «здати кошторис», і ще один чоловік лiтнього вiку (про нього та його долю поговоримо пізніше).

Цікаві міркування відкритого, щирого, грубуватого на вигляд виконроба. «А політична економія — це про те, як колгоспники їздять із села до міста хліб у робітників купувати?». І далі — про «прозу життя»: «Згідно із законом у нашій справі нічого не доб’єшся, а якщо хочеш дати план, потрібно працювати, як життя вимагає: «Я тобі дам, і ти мені дай». За царя це називалося — приватна ініціатива, а по- нашому: дай людині жити, вона жити хоче; ось це економіка! У мене арматурники цілий квартал, поки новий кредит прийшов, розписувалися замість няньок в яслах. Закон проти життя йде, а життя вимагає! Дав план — на тобі надбавку й премію, але, між іншим, і десять років можуть «припаяти». Закон проти життя, а життя проти закону» (хіба не є все це коротким конспектом історії радянської економіки?).

А ось як оцінюють слова виконроба «зростаючий» економіст із Держплану та профспілковий інструктор (Гроссман майстерно примушує всіх цих урядовців говорити вголос те, що думав, але про що майже ніколи публічно не заявляв Сталін. Таким чином він оголяє перед нами «побутові» атоми, цеглиночки, з яких складалися довготривалі, міцні конструкції повсякденного сталінізму). Економіст говорить про цього виконроба: «До таких також потрібно приглядатися. Ворог під маскою «братика». Безпринципний діляга». На це виконроб відповідає їм з презирством: «У мене на будівництві ув’язнені працюють, вони таких, як ви, придурками називають, а прийде час і почнуть розбиратися, хто комунізм побудував, виявиться, що це ви орали».

Якось у купе, розповідає Гроссман, зайшла мова про колгоспи, і молодий економіст став зарозуміло засуджувати «сільських ледарів» (нагадаємо, дія відбувається 1954 року, десятки мільйонів людей, цілі величезні регіони Радянського Союзу, як і раніше, фактично голодували...): «Я тепер пересвідчився своїми очима, зберуться (колгоспники. — І. С. ) біля правління й чухаються. Поки голова й бригадири поженуть на роботу, десятим потом обіллються. І це колгоспнички скаржаться, що їм на трудодень за Сталіна зовсім не платили і що тепер ледь-ледь отримують». Профспілковий інспектор також згодний із сусідом: «За що ж їм, друзі, платити, якщо вони поставок не виконують? Їх потрібно виховувати!». Підбадьорений підтримкою, економіст продовжував: «Тому й зло бере, адже російські ж люди! Не нацмени! (прекрасний штрих до портрета радянського «інтернаціоналізму» сталінського типу, що показує саме єство «дружби народів» — І. С. ). До мене один розігнався: «Липове листя п’ять років їли, з сорок сьомого року на трудодень не отримували». А працювати не люблять. Не хочуть зрозуміти — тепер все від народу залежить!»

Чи не здається вам, читачу, що перед нами — аж ніяк не легкий, «шкіц з натури», не малозначний «стоп-кадр», який не несе особливого смислового навантаження, а, навпаки, написаний рукою майстра безпощадно правдивий портрет середнього урядовця сталінської доби? А проте, чи лише сталінської? Дуже цікаво було б задати запитання: а як жив, почувався і керував цей безіменний «економіст Держплану» в роки застою, роки перебудови? А зараз — що робить і що думає в Росії і в нас цей соціальний тип у наші дні, з його пихою, хамством і цинізмом, прикритим отруйною демагогією: «тепер все від народу залежить!»? Одне можна сказати: описаний Гроссманом короткий діалог наводить на вельми глибокі роздуми...

2. ДВІ ДОЛІ

Але ми неначе забули про четвертого пасажира в купе (на відміну від трьох попередніх, про яких автор повідомляє нам лише їх посаду чи соціальний статус, у цієї людини — він і є головним героєм повісті «Все течет» — чітко позначене ім’я: Іван Григорович). Саме його доля, перетинаючись із долею двоюрідного брата його, Миколи Андрійовича, і утворює те «силове поле» повісті (і «силове поле» історії!), яке найжорстокішим чином вибудовує, ламає, перевіряє на міцність не лише життя цих двох конкретних людей. Перед нами — глибокий образ долі великого поневоленого народу; і кожна людина — частинка цього народу (адже «без мене народ неповний», як сказав Андрій Платонов) робить політичний, і, що набагато важливіше, моральний, етичний вибір.

Іван Григорович їде до Москви до брата, якого не бачив 30 років. Не бачив, бо провалля (передусім, моральне) розділило двох цих рідних по крові, але не за духом, людей. Іван зробив свій вибір, що визначив все його подальше життя, очевидно, в той день, коли молодим студентом (вчився він блискуче й легко) виступив публічно в аудиторії «проти диктатури — оголосив, що свобода є благо, яке дорівнює життю, і що обмеження свободи калічить душі людей подібно до ударів сокири, яка обрубує пальці, вуха, а знищення свободи рівносильне вбивству» (найдорожча, таємна думка Гроссмана!). «Після цієї промови його виключили з університету і вислали на три роки до Семипалатинської області. Відтоді пройшло близько 30 років, і за ці десятиріччя Іван, мабуть, не більше року був на свободі. В останній раз Микола Андрійович бачив брата 1936 року, незадовго до нового арешту, після якого він уже безперервно провів 19 років у таборах. Довго пам’ятали його товариші дитинства та студентських років, говорили: «Бути б Івану тепер академіком», «Так, був він все ж особливою людиною, але, звичайно, не поталанило йому». А дехто говорив: «Все ж таки він божевільний».

Аж ніяк не «божевільним», а, навпаки, до мозку кісток прагматиком був Микола Андрійович, не позбавлений по-своєму зрозумілих уявлень про «честь» і «порядність» (прямо ні на кого не доносив, у душі до кінця не вірив у винність «ворогів народу», міг навіть, зіткнувшись на вулиці з дружиною висланого товариша, не відвернутися, а потиснути їй руку, спитати про здоров’я дітей, відмовився одного разу давати органам компрометуючі відомості про арештованого товариша по службі, але, проте, десятки разів гнівно виступав на мітингах, таврував шпигунів і шкідників, закликав до пильності!). Ми зустрічаємося з Миколою Андрійовичем в момент його успіху «не відомчого, не міністерського, а справжнього, великого успіху». Його, вченого-біолога за професією, незабаром після смерті Сталіна затверджують директором академічного інституту (згадка про біологічний профіль діяльності нашого героя дуже багатозначна в контексті найжорстокіших репресій проти чесних лицарів цієї науки в 1948—1953 роках; до речі, Микола Андрійович зберігав теплі стосунки з Лисенком, хоч у душі зневажав його!). Але ось питання: яка ціна успіху?

Гроссман пише про те, що це була людина, все життя якої «складалося з великої слухняності, і не було в ній неслухняності. У схилянні, у великій слухняності пройшло його життя, в страху перед голодом, тортурами, сибірською каторгою. Але був і особливо підлий страх — замість зернистого кав’яру отримати кетовий! Так, нестерпно було брати на свою совість багаторічну покірну підлоту». Письменник дає й пояснення долі Миколи Андрійовича і таких, як він (а без таких сталінізм був би неможливий!): «Божественність, непогрішність безсмертної держави, виявляється, не лише придушували людину, вони й захищали її, втішали її немічнiсть, виправдовували нікчемність: держава перекладала на свої плечі весь вантаж відповідальності, звільняла людей від химери совісті» (відчуваєте страшну перекличку з іншою європейською країною, читачу?!)

Ось так, в особі двох братів, глянули один одному в очі, за словами Ганни Ахматової, «дві країни: та, яка сиділа, і та, яка саджала».

3. КЛАСИФІКАЦІЯ ЮД

Але моральне обличчя Миколи Андрійовича (він, принаймні, не доносив!) видається ще мало не янгольським у порівнянні з тими, хто, свідомо зробивши вибір, губив людей, посилаючи на них письмові й усні сигнали до репресивних органів. Саме такі особливо ревно, не менше, аніж Сталін, попрацювали 1937 року (та й раніше, і набагато пізніше). Саме на таких — особливе прокляття і «каїнова печатка».

Але дивно: Василь Семенович Гроссман, мало не вперше в літературі радянської доби взявшись за тяжку, страшну працю: проаналізувати різні типи й категорії донощиків сталінських часів, і, головне, розібратися в причинах і мотивах такого їх вибору — Гроссман щиро прагне не так засудити чи проклясти, як передусім зрозуміти(!). Саме це гостро відчуваєш, читаючи його унікальну класифікацію зрадників із «Все течет».

Ось Іуда-перший. «Він був звичайною людиною. Він пив час, їв яєчню, любив розмовляти з друзями про прочитані книги, ходив до МХАТу, іноді виявляв доброту. Був він, щоправда, дуже вразливим, нервовим, не було в ньому самовпевненості. А на людину сильно натиснули. На нього не лише кричали, його й били, і спати не давали, і пити не давали, а годували оселедчиком і лякали стратою. І все ж, що не кажи, він вчинив страшну річ — звів наклеп на невинного. Щоправда, той, оббреханий, посаджений не був, а той, кого змусили обмовляти, відбув безневинно 12 років табірної каторги, повернувся ледь живим, зломленим, убогим, доходягою... Не поспішатимемо, подумаймо всерйоз про цього донощика».

Істинно: не поспішатимемо! Але Гроссман іде далі, глибше в урвище. Ось перед нами Юда- другий. «Цей і дня не провів в ув’язненні. Він мав славу розумника й златоуста, і ось ледь живі люди, які повернулися з табору розповіли, що він сексот. Він сприяв загибелі багатьох людей. Він роками вів задушевні розмови зі своїми друзями, а потім складав письмові нотатки і здавав їх начальству. З нього тортурами свідчень не вибивали, він сам виявляв винахідливість, непомітно підводив співрозмовників до небезпечних тем. Двоє оббреханих ним не повернулося з табору, один був розстріляний за вироком військової колегії. Ті, хто повернувся, привезли список хвороб, за кожною з яких жорстокий ЛТЕК дає інвалідність першої групи...

Але не поспішатимемо, подумаймо, перш аніж ухвалити вирок. Він же з дитячих років без пам’яті злякався — батько його, багата людина, помер 1919 року в концтаборі від висипного тифу, тітка емігрувала з чоловіком до Парижа, старший брат воював на боці добровольців. З дитинства в ньому жив жах... Кожного дня і кожної хвилини він і його рідня відчували свою класову обмеженість і класову порочність. А тут його зачарувала сила нового світу, він, немовби пташка, вдивлявся славними своїми оченятами в сяючі очі всесвітної новини. Йому так хотілося долучитися, сподобитися. Ось новина і долучила його до себе... Грізному світові знадобилися розум його і притаманний йому шарм. Він усе приніс на вівтар вітчизни. І губив же таких само, як сам, — давніх своїх друзів, милих, потайних, розумних, боязких. Він один мав до них ключик. Він же все розумів — плакав, читаючи чеховського «Архієрея». І все ж почекаймо, подумаймо, не подумавши, не станемо страчувати його» — так завершує своє оповідання Гроссман.

Чому? Бо є ще Юда-третій, людина з уривчастим хрипким голосом, допитливим спокійним поглядом, наділений упевненістю «господаря життя», анкетні дані — «сніжної білизни, самі світяться» («рідня — верстатні робітники і найбідніше стовпове селянство»). 1937 року людина ця з льоту, з маху написала понад двісті доносів. Всі вони «складені на радянських людей, а не на колишніх, жертви його — члени партії, учасники громадянської війни, активісти. Він особливо спеціалізувався на партійцях фанатичного складу — жваво сік їх смертельною бритвою по очах». У його кривавому списку також — поет-пісенник, директор заводу, три редактори газет, викладач філософії... Мало хто повернувся живим. «А для нього 1937 рік став порою «вікторії». З тридцять сьомого року він і пішов круто вгору. У ньому й виявилася благодать, найдорогоцінніша сутність нового ладу».

Але — не відав і він, що творив. І тут потрібно розібратися, подумати, перш ніж вимовити вирок. «Старші наставники — пише Гроссман — ім’ям партії одного разу сказали йому: «Біда! Ми оточені ворогами! Вони прикидаються перевіреними партійцями, підпільниками, учасниками Громадянської війни, але вони вороги народу, резиденти розвідок, провокатори... Партія кричала на нього, тупала на нього сталінськими чобітьми: «Якщо ти виявиш нерішучість, то поставиш себе в один ряд із виродками, і я зітру тебе на порох. Пам’ятай, сучий сину, ту чорну хату, в якій ти народився, а я веду тебе до світла; шануй слухняність. Великий Сталін, наказує тобі: «Ату їх!». Ні, він не зводив особистих рахунків... Він, сільський комсомолець, не вірив у Бога. Але в ньому жила інша віра — в безпощадність караючої руки великого Сталіна».

А був ще й новий товариш — «Юда-четвертий», міщанин, жадібний до предметів, фанатичний «у добуванні канапи-ліжка, крупи гречки, серванта польського, дефіцитних будматеріалів, імпортної мануфактури — і цей фанатизм за своєю силою рівний фанатизму Джордано Бруно та Андрія Желябова». Він, пише Гроссман, «творець категоричного імперативу, протилежного кантівському — людина, людство завжди виступає для нього як засіб при його полюванні за предметами». Він доброволець, волонтер, «його не лякали, не примушували, він сам собою доносить, страхати його не потрібно». Окрім того: «він бачить у доносі свою пряму, ясну вигоду» — добути матеріальні блага або помститися за образу.

«Чому так боляче, так соромно за наше людське непотребство?» — питанням завершує цей страшний розділ автор.

4. «ГОЛОДНА СТРАТА ПРИЙШЛА»

Тема Великої Катастрофи — Голодомору 1932—1933 років не могла залишити Гроссмана байдужим. Загибель мільйонів селян на Україні, загибель мученицька, точно і холодно розрахована й підготована сталінським режимом, для нього була таким же людожерським, всесвітнім злочином людиноненависницької ідеології та практики, як і загибель мільйонів євреїв у нацистських «таборах смерті» (один із найбільш страхітливих і лютих таких таборів, Треблінку, Гроссман відкрив для світу й написав про нього нарис; там є такий термін: «конвеєрна плаха», він, власне, цілком пасує і для позначення сталінської стратегії, як у період Терору Голодом, так і пізніше!).

Голодомору присвячений окремий розділ у повісті «Все течет», — один із найсильніших. Розповідь про Апокаліпсис мільйонів автор вклав у вуста Ганни Сергіївни (з нею знайомиться після звільнення головний герой, вона стає його близьким другом), літньої вже жінки, в роки колективізації — відчайдушною колгоспною активісткою («куркулів за людей не вважала!»). Тепер, через майже 30 років після страшної трагедії, вона болісно прагне осмислити подію знову й знову...

«Думали ми тоді — оповідає Ганна Сергіївна — що немає гірше за куркульську долю. Помилилися! По сільських сокира вдарила, як вони стояли всі, від малого до старого. Голодна страта прийшла! Мене тоді, як активістку, послали на Україну для зміцнення колгоспу. У них, як пояснили, дух приватної власності сильніший, ніж у РРФСР... Послали мене недалеко, ми ж на кордоні з Україною — трьох годин їзди від нас до цього місця не було. А місце гарне. І стала я в правлінні їхньому рахівником. Я в усьому, мені здається, розібралася. Всю звітність я без паперу в голові тримала.

Як було? Після розкуркулення дуже площі «впали» і врожайність стала низькою. І ось дозрівав перший колгоспний урожай, дала Москва цифри заготівлі. Все як потрібно: центр — областям. Області — у райони. І нам дали в село заготівлю — і за десять років не виконати!» (Гроссман викладає справжні факти народної трагедії, начебто частково «ховаючись» за своєю героїнею, використовуючи її життєвий досвід, стиль і мову, але тут — страшна й велика правда. — І. С. ). «Видно — продовжує Ганна Сергіївна — Москва більше за все на Україну сподівалася. Потім на Україну й більше за все злоби було ( І. С. ).

«Звичайно, поставки не можна було виконати — площі впали, врожайність упала, звідки ж його взяти, море колгоспного зерна? Значить — сховали! (Зараз ми маємо документи, що переконливо показують, що Сталін був у головному обізнаний про реальне становище із зерном в Україні. І. С.). Недобиті куркулі, ледарі. Куркулів прибрали, а куркульський дух залишився.

Хто вбивство масове підписав? Я часто думаю — невже Сталін? Я гадаю, такого наказу, скільки Росія стоїть, не було жодного разу. Такого наказу не те щоб цар, але й татари, і німецькі окупанти не підписували!». (Вдумаємося — ці карбовані рядки були написані Гроссманом ще до ХХ з’їзду партії, 1955 року; така гострота сприймання і глибина розуміння трагедії ще й зараз далеко не для всіх доступні. — І. С. ). І далі: «А наказ — убити голодом селян на Україні на Дону, на Кубані, убити з малими дітьми... Шукали зерно, неначе не хліб це, а бомби, кулемети. Землю штрикали багнетами, шомполами, всі підвали перекопали, всі підлоги повиламували, у городах шукали. Вдень і вночі підводи скрипіли, пил над усією землею висів, а елеваторів не було, зсипали на землю, а навколо вартові ходять. Зерно до зими від дощу намокло, горіти стало — забракло в радянської влади брезенту мужицький хліб прикрити.

А коли ще з сіл везли зерно, навколо пил піднявся, все в диму: і село, і поле, і місяць уночі. Один із глузду з’їхав: горимо, небо горить, земля горить! Кричить! Ні, небо не горіло, це життя горіло».

І далі Ганна Сергіївна (читай — Гроссман!) ставить найважче, непідйомне питання (відповідь на нього й зараз дається нерідко, м’яко кажучи, розпливчаста): «Хто відбирав хліб?». Ось відповідь автора: «Відбирали в більшості свої ж, з РВК, з райкому, ну комсомол, свої ж хлопці. Звичайно, міліція, НКВС, подекуди навіть війська були, я одного мобілізованого московського бачила, але він не старався якось, все прагнув поїхати... І знову ж, як при розкуркуленні, люди всі якісь очманілі, озвірілі стали».

Ганна Сергіївна наводить і конкретний приклад озвіріння. Ці рядки приголомшують душу: «Грицько Саєнко, міліціонер (свій, землячок, аж ніяк не «окупант»! — І. С. ), він із місцевою, сільською був одружений, приїжджав гуляти на свята — веселий, і добре танцював танго й вальс, і співав українські пісні сільські. А тут до нього підійшов дідусь зовсім сивенький і почав говорити: «Грицю, ви нас усіх знищуєте (саме це українське слово вжив тут Гроссман, — І. С. ), це гірше за вбивство, чому робітничо-селянська влада таке проти селянства робить, чого цар не робив...». Грицько пхнув його, а потім пішов до колодязя руки мити. Сказав людям: «Як я буду ложку рукою брати, коли я цієї паразитської пики торкався»...

Існує досить поширений нині погляд, згідно з яким саме «окупанти» (іноді пишуть і так: «неукраїнці») задумали й організували Голодомор. Відповідно, провина в цьому випадку перекладається зі сталінського режиму з його канібальським, людиноненависницьким єством — на представників цілком певних національностей (можна піти іще далі, й підраховувати відсоток цих національностей, що вже в деяких випадках і робиться...). Але візьмемо, наприклад, вершинний твір Василя Семеновича Гроссмана — його великий роман «Життя і доля». Там ми знаходимо страшний образ — це редактор однієї з обласних газет УРСР Сагайдак (також — землячок!). Його «перу» належали такі рядки: «Голод у період суцільної колективізації стався тому, що куркулі на зло закопували зерно, на зло не їли хліба і від цього опухали, на зло державі вмирали цілими селами, з малими дітьми та старими людьми». Так ось. Виникає запитання: як же нам бути з цим самим Сагайдаком (адже образ цей не вигадано Гроссманом!), без якого також не міг би бути здійснений терор голодом (точно так само, як один лише Гітлер, без мільйонів донощиків, катів і підручних, не міг би створити мережу страшних концтаборів)? Зарахувати і його в «окупанти»? А як бути з Гетьмановим (також із «Життя і долі»), секретарем обкому партії однієї з областей України?

Гроссман пише про нього так: «33-го його мобілізували на роботу до органів безпеки, а незабаром він став охоронцем секретаря обкому... А незабаром після тридцять сьомого року він зробився секретарем обкому партії, як казали — господарем області... Партія довіряла йому! Часом суворі були жертви, які Гетьманов приносив у ім’я духу партійності. Тут уже немає ні земляків, ні вчителів, яким із юності зобов’язаний багато чим, тут уже не маєш зважати ні на кохання, ні на жалість. Тут не повинні турбувати такі слова, як «відвернувся», «не підтримав», «погубив», «зрадив». Але дух партійності виявляється в тому, що жертва якраз і не потрібна — не потрібна тому, що особисті почуття — кохання, дружба, земляцтво — природно не можуть зберігатися, якщо вони суперечать духу партійності. Сила партійного керівника не потребувала таланту вченого, обдарування письменника. Вона опинялася над талантом, над обдаруванням (! — І. С. ). Керівне, вирішальне слово Гетьманова жадібно слухали сотні людей, які володіють даром дослідження, співу, писання книг, хоч Гетьманов... не вмів зі смаком і глибиною розуміти твори науки, поезії, музики, малярства. Слово його могло вирішити долю завідувача університетською кафедрою, інженера, директора банку, голови профспілки, селянського колективного господарства, театральної постановки...».

Але повернімося до повісті «Все течет». 14-й її розділ, який майже повністю присвячено Голодомору, неможливо читати без здригання. Неможливо — якщо ти Людина — байдуже проглянути очима такі рядки: «Жах зробився. Матері дивляться на дітей і від страху кричати починають. Кричать, неначе змія в будинок вповзла. А ця змія — смерть, голод... Мені один із НКВС сказав: «Знаєш, як у області ваші села називають? Цвинтарі суворої школи!» Але я спершу не зрозуміла цих слів...

Пішов селами суцільний мор. Спершу діти, старики, потім середній вік... Із села повзе селянство. На вокзалах оточення, всі склади обшукують. На дорогах всюди застави — війська, НКВС, а все одно добираються до Києва — повзуть полем, цілиною, болотами, лісочками, тільки б залоги проминути на дорогах. На всій землі залоги не поставиш. Вони вже ходити не можуть, а лише повзуть. Народ поспішає в своїх справах, хто на роботу, хто в кіно, трамваї ходять, а голодні серед народу повзуть — діти, дядьки, дівчата... На карачках... І все одно їм порятунку немає — лежить голодний на землі, сичить, жебрає, а їсти він не може, доходить...

І немовби не жили. А багато чого було. І кохання, і дружини від чоловіків ішли, і дочок одружували, й билися п’яними, і гості приїжджали, і хліб пекли... А працювали як! І пісні співали. І діти до школи ходили... І кінопересувка приїжджала, найстаріші, й ті ходили картини дивитися.

І нічого не залишилося. А де ж це життя, де страшна мука? Невже нічого не залишилося? Невже ніхто не відповість за це все? Ось так і забудеться без сліду?! Травичка виросла...»

Очевидно, не варто що-небудь додавати до цих простих, страшних, народжених гнівом і вічним людським болем за Людину, рядкам великого гуманіста. Гроссман, будучи великим митцем слова ХХ сторіччя, розумів, як мало хто з його сучасників, вищу істину: несвобода тотожна смерті, вона вбиває (і духовно, і фізично), вбиває, трапляється, мільйони і мільйони людей! Саме тоталітарна несвобода — першопричина пекла Голодомору і пекла Треблінки (недаремно Гроссман постійно ставив злочини нацизму та сталінізму в один логічний ряд, до останньої миті своєї пам’ятаючи про єврейську жінку, що притискала до себе маленьку дитину в газовій камері Треблінки, і про жінку українську, яка благала страшного 1933-го року дитину, що вмирала від голоду: «Ну, не кричи, потерпи, де я візьму хліба?..») Василь Семенович, який пройшов Сталінград, сформулював — для нас! — найважливіший історичний урок: «Сталінградське торжество визначило результат війни, але мовчазна суперечка між народом, який переміг і державою, яка перемогла, тривала. Від цієї суперечки залежала (і залежить! — І.С. ) доля людини, її свобода».