«Людина, яка вся — боротьба»

За півроку до смерті він сказав про Пушкіна, якого обожнював і духовним спадкоємцем якого праг нув бути: «Пушкин умер и, безусловно, унес с собою в могилу некую тайну. И вот мы без него эту тайну разгадываем». З не меншою підставою можна застосувати ці слова до самого Фе дора Михайловича Достоєвського (1821—1881), одного з найвидатніших класиків світової літератури, чий життєвий шлях завершився в Петербурзі рівно 125 років тому, 9 лютого 1881 року (за новим стилем).

У роки перебудови твори Достоєвського (особливо роман «Біси») активно залучалися до «актуального публіцистичного обороту» і зіграли важливу роль у тому духовному переломі — зокрема, в середовищі інтелігенції — без якого була б неможливою гостра, нещадна, історично абсолютно необхідна критика тоталітарної свідомості, яка зіграла таку фатальну роль у вітчизняній та світовій історії ХIХ—ХХ століть. Образ переконаного фанатика-екстреміста (із записників до «Бісів»), одержимого нав’язливою ідеєю революційної ломки суспільства, який на простий, здавалося б, неспростовний аргумент опонента: «Народ это не поддержит!» спокійно відповідає: «Упразднить народ» — такий образ не забувається. Перед нами — яскраве свідчення того, що Достоєвський справді був геніальним письменником-пророком, який передчував і передбачив появу на сцені світової історії Гітлера, Сталіна та інших диктаторів-«професіоналів» геноциду (нагадаємо: «Біси» опубліковані у 1872 році!).

Але не даремно про Достоєвського говорили сучасники: «Ця людина — вся суперечність і вся боротьба». Абсолютно чітко заявляючи, що «недуги человечества значительно глубже, серьезнее и страшнее, чем представляют себе коммунистические лекари», цей унікальний письменник утім все життя був досить далеким від канонів «правовірного лібералізму». Чи не цим пояснюється той дивний факт, що відносна «мода» на Достоєвського на його батьківщині у Росії, судячи з усього, проходить (зазначимо, щоправда, що інтерес до творчості письменника помітно зріс на деякий час у 2003 році, після демонстрації телесеріалу за романом «Ідіот»)?

Достоєвський — один із тих художників, значення духовних відкриттів яких не вкладається у вузькі національні або тимчасові рамки; як геніальний людинознавець, він не може бути чужим і для нас, українців. Бо він довів, що розвиток суспільства (і кожної неповторної людської душі) не є однолінійний, механічний, чітко керований процес. Достоєвський і зараз з усією пристрасною силою свого пророчого дару демонструє нам застарілість і безглуздя «священних» догм — як старих, назавжди відкинутих історією (наприклад, про комуністичний рай на Землі), так і новомодних — наприклад, тієї догми, що матеріальний достаток є вища мета і межа соціального прогресу, або ж такої, освяченої високими авторитетами, догми, відповідно до якої виключно і тільки «середній клас» є єдиним гарантом демократії і свободи (тут можна вести довгу і змістовну дискусію, для початку запитаємо лише: а що це, власне, таке — «середній клас»? Які його критерії в Україні? На Заході, наприклад, часто було прийнято вважати, що це ті люди, які не займаються найманою працею...).

За останні 15 років ледве не загальноприйнятою і безперечною стала та позиція, згідно з якою двигуном суспільного прогресу повинен бути матеріальний (особистий) інтерес того чи іншого члена соціуму. Дуже цікаво, що подібне вчення аж ніяк не нове. Наприклад, у романі «Злочин і кара» у Достоєвського саме таку теорію проповідує удачливий і спритний адвокат Петро Петрович Лужин. Дослухаючись до його слів, ми знайдемо для себе багатий матеріал для роздумів про день сьогоднішній. Дамо слово Лужину: «Согласитесь сами, что у нас теперь есть преуспеяние, или, как говорят, прогресс хотя бы во имя науки и экономической правды... Одним словом, мы безвозвратно отрезали себя от прошедшего, а это, по-моему, уж дело-с. Если мне, например, до сих пор говорили: «возлюби», и я возлюблял, то что из того выходило? Выходило то, что я рвал кафтан пополам, делился с ближним, и оба мы оставались наполовину голы, по русской пословице: «Пойдешь за несколькими зайцами разом — и ни одного не достигнешь». Наука же говорит: возлюби, прежде всех, одного себя, ибо все на свете на личном интересе основано. Возлюбишь одного себя, то и дела свои обделаешь как следует, и кафтан твой останется цел. Экономическая же правда прибавляет, что чем более в обществе устроенных частных дел и, так сказать, целых кафтанов, тем более для него твердых оснований и тем более устраивается в нем и общее дело. Стало быть, приобретая единственно и исключительно себе, я именно тем самым приобретаю как бы и всем и веду к тому, чтобы ближний получил несколько более рваного кафтана, и уже не от частных, единичных щедрот, а вследствие всеобщего преуспеяния».

Досить цікавий підхід, чи не так? Але ось що відповідає Лужину (по суті, наклепнику, шахраю і негіднику) головний герой роману, Родіон Раскольников, — і є підстави думати, що з ним солідарний і Достоєвський: «А доведите до последствий, что вы проповедовали, и выйдет, что людей можна резать.» «Доводить все до последствий» і, головне, думати — ось заповіт Достоєвського.