Мудрість дивака

Здається, стало загальновизнаним, що духовна спадщина Сковороди — геніального філософа, прекрасного поета, видатного педагога–новатора, нарешті, унікальної, внутрішньо вільної Людини, — є предметом нашої законної національної гордості. Кожна, хоча б мінімально освічена в гуманітарній сфері людина, щось чула про Григорія Савича, про дивовижне життя мандрівного Вчителя, про той знаменитий напис, що він попросив викарбувати на своїй могилі: «Світ ловив мене, але не спіймав».

Отже, Сковорода «визнаний» і «відомий»? І його духовний світ засвоєний нами вповні, тут немає загадок чи таємниць? Отже, ідеям Сковороди нарешті «пощастило» знайти розуміння в нащадків (і це при тому — звернімо увагу! — що, попри величезну повагу, якою були оточені в народі ім’я великого мислителя та його вчення, перший його друкований твір, трактат «Наркісс», був виданий лише після смерті автора, в 1798 році, перша книга вибраних творів — тільки у 1861 році (!) в Петербурзі, а перше наукове зібрання творів — лише 1894 року, до 100 річчя з дня смерті філософа, за редакцією професора Д.І.Багалія)? Спробуємо з’ясувати, якою мірою та чому одна з найважливіших складових філософської спадщини Вчителя — його етика — є актуальною в наші дні. При цьому матимемо, звичайно, на увазі, що образний вислів «духовний Всесвіт» стосовно Сковороди є абсолютно адекватним і точним, отож, ідеться про філософа невичерпної глибини та безмежної складності.

Щоб зрозуміти творчість великого мудреця, слід мати на увазі, що Сковорода був сином свого часу (безперечно, банальна, але правильна думка!), й тому його життя та спадщину необхідно розглядати в контексті трагічної історії України другої половини XVIII століття. А це була доба «хижої вовчиці» Катерини II, час, коли сотні й сотні тисяч вільних українських селян волею «просвещенной» імператриці та із залученням жорсткого державного механізму було перетворено на рабів, кріпаків. Що залишалося робити людині в цій ситуації, аби всупереч усьому зберегти свою внутрішню незалежність, гідність і честь? Сковорода дає несподівану, дивовижну відповідь (як і властиво кожному генію, він йшов неуторованими шляхами, бачив ціль, яку не бачив ніхто). А саме: кожній людині треба передовсім пізнати себе. Оце і є шлях до свободи.

І тоді людина (хоч би ким вона була: чи простим селянином, чи царем, чи жебраком, чи міністром) побачить пречудові, але, мабуть, найголовніші в житті речі. Побачить, що шлях до істинного щастя вказує нам «мати вічная натура», яка всім дає можливість, перебуваючи у згоді з собою і з волею Божею, знайти споріднену, єдино потрібну («сродную», як казав Сковорода) справу. Але для цього необхідно, напруживши «зір і розум летючий», подолати ще не одну сходинку на важкому шляху до істини. А саме: зрозуміти, що вищий світ, і панство, яке саме в ті роки переходило на службу імперії, зрадивши й честь Вітчизни, благо свого ж ближнього —українця, це — «порода шулік», «кубло обманів і злочинів», точний образ його — «розфарбована мавпа». Адже лишень презирства та жалю гідні ті, що «живуть на землі і ні про що не гадають, окрім збагатитися, наїстися, напитися, одягтись».

У байці «Олениця та Кабан» Сковорода в’їдливо та з неприхованою іронією (якось не збігається це з «благостным» образом доброго мудреця-миротворця не від світу цього!) малює колоритну постать такого собі Кабана, «розумної» та «скромної» істоти, котрий, почувши, що Олениця звернулась до нього без належної поваги, обурюється: «Пощо ти, негідна простачко, така непоштива! (Тут і далі текст Сковороди дається в перекладі на сучасну українську літературну мову, здійсненому В. Шевчуком і М Кошубою). Чому мене звеш Кабаном? Хіба не відаєш, що я вже почесно названий Бараном? На се маю патент, що рід мій за походженням із найшляхетніших бобрів, а замість опанчі я для характеру ношу в публіці здерту з вівці шкуру». «Ласкаво перепрошую, ваше благородіє, — сказала Олениця, — я не знала! Ми, прості, судимо не за одежею та словами, а за справами. Ви ж так само, як і раніше, риєте землю й ламаєте тини. Дай вам, Боже, бути й конем!» І далі — мораль (у Сковороди — «сила»): «Годі начудуватися з дурнів, що вельми зневажили й відкинули чистий та безцінний бісер добродійства лише для того, щоб продертися до чину, зовсім не спорідненого собі. Який змій їм нашептав на вухо, що ім’я та одежа змінить їхнє буття, а не чесне життя, гідне чинові?»

Основа етики Сковороди — це ясне й мужнє розуміння того, що у світі є одна фундаментальна річ, яка робить в певному сенсі рівними і царів, і простих людей. Це смерть. Бо «Байдуже смерті, мужик то чи цар, Все пожере, як солому пожар». І тут же філософ дає — ні, не рецепт, але підказану Божою мудрістю пораду, що, знову ж таки, і тоді, і зараз стосується всіх, від глав держав до «звичайних» людей: «Хто ж бо зневажить страшну її (смерті. — І.С. ) сталь? Той, чия совість, як чистий кришталь». Між іншим, не випадково, що пісня 10 та («Всякому місту звичай, права») «Саду божественних пісень» Сковороди, звідки взяті ці слова, здавна була знаною й шанованою серед простих українців; це зайвий раз доводить глибинне народне коріння світогляду митця. Бо люди, на відміну від можновладців, чудово розуміли одну істину, що її український філософ сформулював так:

«Нынъ — скипетр и булава,
Утро вставши — худа слава»

Маємо повне право стверджувати, що етика Сковороди є, як ніколи, суголосною тим (відверто кажучи, ще крихким) паросткам демократичного й духовного національного відродження, що народжуються зараз на наших очах, надто після переломних політичних подій листопада — грудня 2004 року. Адже ж політична свобода та громадянське суспільство — це лише заключна, остання частина дуже складного ланцюга, початкові ланки якого — висока духовність, а відтак — і внутрішня свобода людини, патріота, творця. Саме вивчення спадщини Григорія Савича якнайкраще дозволяє збагнути, що це означає для кожного з нас сьогодні. Наслідування величного прикладу Вчителя — то найкращий спосіб протистояння духовної пошесті конформізму («бути як усі»), то чудові ліки від жадоби влади та матеріальних благ світу цього. Бо Сковорода з унікальною щирістю зневажав оці ниці почуття, негідні звання Людини.

Філософія Сковороди вражає ще й тим, що його життя — це дивовижна єдність слова та справи. Він великий тим, що жив (щодня, щохвилини) за тими ж принципами, яких навчав людей. Теж нетлінний етичний — та й політичний також! — урок для всіх нас. «Не слід навчати яблуню, як родити яблука, вже сама Природа її навчила — тільки відженіть від неї свиней!» — говорив людям Сковорода (ця думка включена ним у філософський твір «Вдячний Еродій», 1787 рік). Думка образна й невичерпно глибока; серед безлічі інших тлумачень — вдумаємось, хіба перед нами не геніальна, стисла формула істинної демократії?

У цих коротких замітках ми прагнули розповісти про Сковороду- Людину, не заглиблюючись у таємниці його філософського вчення (дві «натури» — зовнішня та внутрішня, три світи: Всесвіт чи то «обительный мир», світ людини або мікрокосм та світ символів — Біблія). А про те, як звеличив український народ свого найбільшого Мудреця, прекрасно написав ще в 1861 році Микола Костомаров: «Небагато можна вказати таких народних осіб, як то був Сковорода та яких пам’ятає і поважає народ. На всьому обширі від Острогозька (на Воронежчині) до Києва, в багатьох будинках висять його портрети; всякий письменний українець знає про нього; по деяких місцях нащадки, від батьків і дідів, знають про місця, що він відвідував, де любив перебувати, й указують на них із пошаною; приязнь Сковороди до деяких його сучасників становить родинні гордощі онуків... Як проповідник правди і добра Сковорода став народним ідеалом мудреця».

Вчення Сковороди — наш коштовний духовний скарб. Але лежить той скарб глибоко, не кожному дається в руки. Адже, поклавши руку на серце, хто з наших сучасників, у відповідь на пропозицію «бути стовпом церкви» й «окрасою обителі» (Києво-Печерської; цей «епізод» стався в 1764 році), тобто зробити кар’єру, в даному разі духовну, промовив би з такою внутрішньою гідністю: «Ах, преподобні! Я стовпотворіння помножувати собою не хочу, досить і вас, стовпів неотесаних, у храмі Божому». Чи багато таких? Це — питання питань...