«На вікнах — ґрати, на ідеях — ґрати»
Закінчення. Початок читайте в №148 (стор. 5)
ЯК ШУКАЛИ ТАЄМНИЦІ
Державну таємницю шукали всюди. Навіть у музеях. Так, наприкінці 1949 року Головліт здійснив перевірку експозиції музеїв у Києві, Харкові, Сталіно, Одесі, Львові, Запоріжжі, Дрогобичі, Полтаві, Дніпропетровську і Кіровограді. Ось як доповідав про результати цієї перевірки секретареві ЦК КП(б)У І.Назаренку заступник завідуючого відділом пропаганди і агітації ЦК КП(б)У Білозуб: «У ряді музеїв зазначених міст було виявлено у експозиції експонати, що розголошують державну таємницю.
Наприклад, у Харківському краєзнавчому музеї було експоновано плакат-діаграму про випуск продукції підприємствами Союзної промисловості у м. Харкові на кінець п’ятирічного плану, у абсолютних цифрах, тепловозів, тракторів, парових турбін.
У Одеському краєзнавчому музеї експонувались карти родовищ графітів, залізомарганцевих руд.
Відділ пропаганди та агітації ЦК КП(б)У запропонував завідуючим відділами пропаганди та агітації обкомів КП(б)У у відповідності до списку головліту терміново вилучити з експозиції музеїв експонати, що розголошують державну таємницю і надалі суворо слідкувати за тим, щоб музеї не були джерелом розголошення державної таємниці».
Часом цензура прагнула демонстративно підкреслити свою пильність партійному керівництву. Проілюструвати це можна, скажімо, на прикладі західних областей України, для яких у багатьох періодичних виданнях робились спеціальні вставки з метою посіяти ворожість до ОУН і УПА, яка діяла на цих теренах. 6 січня 1947 року начальник Головліту К.Полонник надіслав листа секретареві ЦК КП(б)У по пропаганді І.Назаренку, в якому писав: «Газети західних областей УРСР продовжують друкувати матеріали, що становлять великий інтерес для закордонних розвідок і бандерівського підпілля. В цих матеріалах повідомляється про провали окремих націоналістичних банд, про захоплення їхніх главарів із вказівкою прізвищ, псевдонімів тощо…
Крім відомостей про долю главарів націоналістичних банд, газети продовжують друкувати й інші матеріали, що цікавлять бандерівський центр, а саме: про діяльність банд, що збереглись, про організацію нами спеціальних винищувальних батальйонів тощо…
Доповідаючи Вам про це, прошу Вашої вказівки редакторам газет припинити публікування відомостей про терористичну діяльність українсько-німецьких націоналістів, оскільки такі відомості становлять цінність для бандерівського центру й завдають шкоди нашим державним інтересам».
Особливо цікаво простежити ініціативи цензури і реакцію на них партійних інстанцій. У зв’язку з цим звернімося до одного характерного прикладу. У квітні 1947 року Головліт УРСР, посилаючись на те, що є гостра потреба у вказівках, що могли б озброїти цензорів художньої літератури, на основі узагальнення власного досвіду склав проект «Вказівки цензору художньої літератури», який надійшов до ЦК КП(б)У на затвердження. Проект починався пафосно, вказівкою на те, що «найважливіші керівні вказівки для цензора закладені у творах класиків марксизму-ленінізму, у рішеннях партії з питань літератури та мистецтва». Однак далі сімнадцять (!) пунктів містили перелік тих орієнтирів, за якими той або інший твір мусив бути заборонений:
«1. Произведения, противоречащие нашей партийной программе, задачам коммунистического воспитания советского общества, произведения, носящие на себе следы буржуазной идеологии.
2. Произведения, выражающие, чуждые, враждебные советскому строю тенденции, политико-идеологически вредные, лишенные советского воспитательного значения, безыдейные, аполитичные.
3. Произведения, в которых автор, в угоду литературному вымыслу, искажает историческую правду, положения марксистской исторической науки.
4. Произведения, воспевающие буржуазно-националистические взгляды о преимуществах одной какой-либо нации (украинской, например), ее «особой» исторической роли и «особом» национальном характере.
5. Произведения, заключающие в себе взгляды, направленные против сталинской идеи дружбы и братства народов, противопоставляющие одну нацию другой, все и всяческие проявления национализма, шовинизма, расового антагонизма и национальной ограниченности.
6. Произведения, в которых умышленно идеализируется и искажается историческое прошлое Украины, затушевывается классовая борьба, классовые противоречия в дореволюционной Украине, восхваляется мораль эксплуататоров, проповедуются осужденные партией буржуазно-националистические взгляды Грушевского и его «школы», его «теория» единого потока, «теория» отрубности, исключительности украинского народа и его культуры, «теория» безбуржуазности украинской нации и т.п.
Контролируя эти произведения, цензор обязан установить, поможет ли данное произведение воспитанию советского патриотизма или автор скатывается на националистические позиции.
7. Произведения, идеализирующие старину, уход в далекое прошлое, вместо отображения современной советской жизни.
8. Произведения, в которых обобщаются отрицательные явления нашей действительности, носящие временный характер и не типичные для нашего общества (например, бюрократизм некоторых звеньев советского аппарата, взяточничество, «блат» и др.).
9. Произведения, нарочито извращающие, уродующие советскую действительность, показывающие советских людей глупыми, невежественными, отсталыми, пошлыми обывателями.
10. Произведения, концентрирующие внимание читателей на фактах предательства и измены Социалистической Родине, без противопоставления фактов героического и преданного служения советскому народу и стране, произведения, рисующие психологические переживания предателя и в какой-то степени оправдывающие факт измены и предательства.
11. Произведения, в какой-то степени порочащие советского воина, искажающие образ и моральный облик советского офицера и солдата (трусость, шкурничество, безынициативность, мародерство и т.п.).
12. Произведения, воспевающие чуждые советским людям чувства индивидуализма и эгоизма, выдвигающие на первое место личные корыстные интересы в ущерб общественным, социалистическим, прививающие читателю буржуазные взгляды на труд, пессимистическое отношение к жизни и т.д.
13. Произведения, которые по своей тематике безучастны к передовым идеям советского общества, отвлекают читателя от событий и задач нашего времени и уводят читателя в мир личных интересов и мещанского благополучия.
14. Произведения, искажающие взаимоотношения советских людей в труде, быту, в советской семье, пропагандирующие пошлое, легкомысленное отношение к женщине; произведения порнографические.
15. Произведения, тенденциозно-восхваляющие буржуазную литературу и искусство, выражающие преклонение перед отсталой, отживающей буржуазной культурой, вместо обличения буржуазной действительности.
16. Произведения, отражающие осужденные нашей партией реакционные литературные течения и теории прошлого (лозунг «искусство для искусства»), являющиеся открытой формой проповеди гнилого аполитизма и безыдейности, эстетико- формалистических тенденций, проявления натурализма, пошлости, мещанства, декаденства, обреченности, всяческие проявления мистики, идеализма и т.п.
17. Произведения низкого художественного качества, халтурные, антинаучные».
З’ясувавши, що увесь художній твір або значна його частина є хибною, цензор повинен був спочатку узгодити це все з начальником відповідного літу. Якщо начальник погоджувався, складалася рецензія, а висновки узгоджувалися із секретарем обкому партії по пропаганді та агітації або його заступником. Потім належало викликати директора видавництва або головного редактора, остаточно розв’язати питання щодо рукопису. Лише ці останні дві посадові особи повинні були знати про цензорське втручання і саме вони (без посилань на органи цензури) повинні були вести переговори з автором твору.
Тоді, у 1947 році, охоронний ентузіазм Головліту УРСР не був підтриманий. В Управлінні агітації та пропаганди ЦК КП(б)У після ознайомлення з проектом вирішили, що затверджувати його недоцільно, оскільки він «може ввести в оману цензорів, дає можливості широкого тлумачення даних вказівок і може потягнути за собою великі помилки у політичному контролі літератури, що видається». Однак документ подолав заборону, і чимало його постулатів успішно працювали фактично до краху системи комуністичної цензури, а «широке тлумачення» художньої та іншої літератури завжди залишалось її нездоланною зброєю.
ТЕХНОЛОГІЯ ЦЕНЗУРИ
Важливим для розуміння суті і технології роботи цензорів є аналіз «Текстовых сводок вычерков предварительной цензуры», а також доповідних записок про втручання органів цензури у книжково-журнальну продукцію, що надсилалися до ЦК КП(б)У. Або контроль за бібліотечною справою. Наприклад, станом на 1 листопада 1947 року органи цензури взяли в Україні на облік 10 675 бібліотек, перевіривши 8025. Внаслідок цього було вилучено 47 419 книг і списано в макулатуру 51 402 книги. Крім того, понад 10 тис. примірників було піддано виправленням (вирізки статей, заклейка цитат, закреслення посилань на «ворогів народу»). Вже це засвідчує величезні масштаби цензурної діяльності.
У травні 1947 року К.Полонник надіслав секретареві ЦК КП(б)У К.Литвину і заступникові Голови Ради Міністрів УРСР М.Бажану листа, в якому доповідав про суцільну перевірку книжкових фондів бібліотечної мережі України і підкреслював, що перевірка не дає належного ефекту, оскільки все ще залишаються величезні нерозібрані книжкові фонди, за рахунок яких поповнюються бібліотеки. Крім цього, в Україну постійно надходять неперевірені книжки з Держфонду РСФСР. У зв’язку з цим начальник Головліту вносив кілька пропозицій, серед яких була і така: «Дозволити Головліту Республіки видати «Зведений список літератури, що підлягає вилученню з бібліотек громадського користування», зобов’язавши зацікавлені відомства (Комітет культосвітзакладів, Уповноваженого ВЦРПС і Міністерство освіти) фінансувати це видання.
Доповідаю, що Головлітом вже здійснено підготовчу роботу по складанню цього «Зведеного списку»: «Список» охоплює до чотирьох тисяч назв книжок, що підлягають вилученню (за наказами цензури за 1933 — 1947 р.р.).
«Зведений список» видається на Україні вперше. ...Просимо дозволити Головліту видати у вказаному вище порядку «Список осіб, усі твори яких підлягають вилученню». Цей список нами складений, він містить 373 прізвища».
Невдовзі ЦК КП(б)У дав дозвіл на друкування такого проскрипційного списку. Згодом видання індексів заборонених книг і небажаних авторів стане традицією. Відомо кілька списків:
1. Зведений алфавітний список книжок, що увійшли до наказів Головліту Української РСР на вилучення та списання в макулатуру з бібліотек громадського користування за період з 1937 по 1 липня 1947 року включно (К., 1947). Містить понад 3000 назв.
2. Алфавітний список застарілих видань, що не підлягають використанню в бібліотеках громадського користування та книготорговельній сітці (К., 1948). Понад 2000 назв.
3. Зведений покажчик застарілих видань, що не підлягають використанню в бібліотеках громадського користування та книготорговельній сітці (Харків, 1954). Понад 8000 назв.
4. Список книжок, які залишені в «Зведеному покажчику застарілих видань, що не підлягають використанню в бібліотеках громадського користування та книготорговельній сітці» (К., 1954 — 1959). Частини 1 — 5.
5. Список книжок, які підлягають вилученню з бібліотек громадського користування та книготорговельної сітки (К., 1958).
6. Список післявоєнних видань, які необхідно вилучити з бібліотек громадського користування на підставі наказів та списків Головліту СРСР і Головліту УРСР (1945 р.-15.05.1960 р.) (К., 1960).
7. Зведений список книжок, які підлягають виключенню з бібліотек та книготорговельної сітки (Харків, 1961). Частина 1.
Це те, що стосується України. А всього, як повідомляв у записці від 22 січня 1960 року у ЦК КПРС начальник Головліту СРСР П.Романов, «у різний час Головлітом СРСР були складені і розіслані бібліотекам 44 списки на вилучення приблизно 30 тисяч назв такої літератури, виданої у нашій країні як у центрі, так і на місцях». У цій самій записці знаходимо інформацію про те, що на той момент чинними залишались 23 списки на 12 тисяч назв книжок. На цій підставі П.Романов просив згоди на видання «Списку видань, що знаходяться у спецфондах бібліотек, що підлягають списанню».
Одним із найважливіших напрямків діяльності цензури був контроль за букіністичними магазинами. Вся література, що закуповувалася книгарнями, перед надходженням до продажу підлягала цензорській перевірці.
Якими ж силами здійснювалась вся ця без перебільшення грандіозна робота? За 1946 — 1949 роки загальна чисельність працівників центрального апарату Головліту СРСР збільшилась з 219 до 311 осіб, у тому числі цензорів з 109 до 196 осіб; загальна кількість працівників місцевих органів цензури зросла з 2031 до 2101 особи, в тому числі цензорів з 1159 до 1630 осіб, з них з вищою освітою з 268 до 373. Як бачимо, якісний склад цензорів на місцях, тобто основної частини працівників Головліту СРСР, залишався досить низьким: лише чверть із них мала вищу освіту.
У 1953 році в органах цензури УРСР працювало 395 осіб, з них керівників і цензорів — 295 осіб. У центральному апараті налічувалося 50 працівників, з них керівників і цензорів — 35 осіб. Діяло чотири відділи: попередньої цензури, наступної цензури, іноземної цензури та контролю за творами мистецтва. Тодішній склад місцевих органів цензури включав 345 осіб, з них керівників і цензорів — 260 осіб. З обласних управлінь найбільшими були Сталінське (33 особи), Київське і Харківське (по 24 особи). Львівське та Дніпропетровське (по 18 осіб).
Саме на початку 50-х років, після смерті Сталіна, органи цензури ненадовго включили до системи міністерства внутрішніх справ. Однак у листопаді 1953 року Головліт повернувся «під крило» Ради Міністрів СРСР, що продублювали у тодішніх «союзних республіках». 11 серпня 1963 року було створено Державний комітет Ради Міністрів СРСР по пресі, на який було покладено керівництво видавничою справою і книжковою торгівлею, а також «контроль за виконанням рішень партії і уряду в області видавничої справи, поліграфії і охорони військових і державних таємниць у пресі».
ЛОГІЧНИЙ ФІНАЛ
Як ми побачили, рамки комуністичної цензури у досліджуваний період були значно ширшим, ніж це декларувалося офіційними документами. Така ситуація, здавалось, дозволяла утримувати широку громадську думку у певних параметрах, здійснювати комуністичну індоктринацію. З іншого боку, полювання за словом і думкою породжувало зворотний ефект — інтелектуальний спротив, стимулювало інакодумання, що зрештою пізніше знайшло наочний вияв у продукції «самвидаву».
Надзвичайно цікавим і практично недослідженим є останній період існування комуністичної цензури. Ще належить реконструювати і проаналізувати, як відбувався «відкат», відхід від тих норм ідеологічного контролю, що були чинними упродовж всього часу існування тоталітарного режиму. Предметом окремого дослідження може стати період «перебудови». Зокрема відомо, що 31 грудня 1988 року Ідеологічний відділ ЦК КПРС надіслав секретного листа з рекомендацією переглянути список книжок, що «підлягають вилученню з бібліотек та книготоргівельної мережі», і список осіб, «твори яких підлягають вилученню». Саме після цього доступними для читачів у СРСР стали твори багатьох літераторів, серед яких Олександр Солженіцин, Василь Аксьонов, Володимир Войнович, Георгій Владимов, Олександр Галич, Йосип Бродський та інші.
А 17 січня 1990 року з’явився поворотний в історії комуністичної цензури документ: «Повернути із спецфондів до загальних фондів бібліотек усі видання, які підлягали виключенню з бібліотек і книготорговельної мережі за списками і наказами Головліту УРСР.
Усі раніше видані списки і накази Головліту УРСР з цього питання вважати такими, що втратили чинність, в тому числі наказ № 5-дск від 11.10.1989 р.
Начальник Головного управління Л.Д.Солодовник.
Цей наказ можна вважати епітафією цензурі. Найцікавіше те, що її написав для себе сам Головліт УРСР. Що ж, епітафією належить завершувати. Не будемо порушувати традицію.
