Народ Дракона

Вісім — зазначимо, не «всього», а «вже» вісім — революційних місяців, до краю заповнених трагічними подіями, минуло з дня перемоги Майдану, з дня втечі лідерів старої влади, кримінальних «вождів» і злодійкуватої депутатсько-прокурорської обслуги режиму Януковича. Пройшли президентські і парламентські вибори, оцінені офіційними політологами як безумовний успіх демократичних, проєвропейських сил. Але чомусь не полишає відчуття гострої до болю тривоги: битва за незалежну Україну в жодному разі ще не закінчена, вона тільки почалася! І результат її значною мірою залежатиме від того, чи усвідомлюємо ми, хто наш ворог, з ким ми, власне кажучи, воюємо.

Як з ким, запитає читач? З агресивним авторитарним кремлівським режимом і його персональним втіленням — В.В. Путіним, з його найманцями, його регулярною армією на Донбасі і спущеними ним з ланцюга сепаратистами, це очевидно. Так, це правда. Але не вся. Авторові цих рядків довелося днями ще раз подивитися відомий з часів перебудови фільм Марка Захарова «Вбити Дракона» (1988 р.) з Олегом Янковським у ролі Головного Чудовиська — і він був уражений раптово відкритою схожістю (і зовнішньою, і ще більше внутрішньою) мертвих, скляних очей «проклятої ящірки», в образі якої виступав покійний Янковський (кажуть, акторові довелося тоді пройти процес особливого гримування), з одного боку, і холодно-жорстоко, закритого, невблаганно-злого погляду Путіна, з іншого. Я уважно перечитав ще раз знамениту «казку в трьох діях» — «Дракон» Шварца, за мотивами якої поставлений фільм. Вашому покірному слузі вже доводилося розповідати на сторінках «Дня» про цю страшну казку-притчу (для відважних і мудрих дорослих людей), але політичні, соціальні і духовні катаклізми 2014 року змушують повернутися до цієї теми знову. Бо треба прагнути осмислити їх по-новому, не лише фактологічно, з використанням інструментарію істориків і політологів, але й глибинно-філософськи, аби проступила прихована від поверхневого погляду «міжчасова» суть того, що відбувається. Бо тиранія, «драконство», насильство й агресія у всі часи мають схожі риси. І, вдумавшись у це, розумієш: казка-притча Шварца, створена 1943 року в розпал Другої світової війни, одразу ж заборонена, так і не поставлена жодного разу на театральній сцені на адекватному їй філософському рівні — актуальна і цінна сьогодні тим, що дозволяє точно побачити ворога в обличчя. Вловити його мертвий погляд і хід його думок (і тут притча допомагає краще, ніж політологічний аналіз). І, що ще важливіше, зрозуміти, хто ж нам протистоїть.

А протистоїть нам, власне кажучи, не стільки Дракон Путін. Його можна і потрібно перемогти, знищити, нехай ціною надлюдських, надмірних зусиль — що й робить у п’єсі Шварца лицар Ланцелот. Нам протистоїть народ Дракона, народ, «вихований» тираном на своїх «цінностях». І не даремно чудовисько з гордістю говорить: «Мої люди дуже страшні. Таких більше ніде не знайдеш. Моя робота. Я їх кроїв... Я ж їх, люб’язний мій, особисто покалічив. Як треба, так і покалічив. Людські душі, люб’язний, дуже живучі. Розрубаєш тіло навпіл — людина околіє. А душу розірвеш — стане слухнянішою, і тільки. Ні, ні, таких душ ніде не підбереш, тільки в моєму місті».

ВОЛОДИМИР ПУТІН І ОЛЕГ ЯНКОВСЬКИЙ (ДРАКОН У ФІЛЬМІ МАРКА ЗАХАРОВА) — РЕАЛЬНИЙ «ГОСПОДАР» КРЕМЛЯ І СТРАШНИЙ ЛІТЕРАТУРНИЙ ПЕРСОНАЖ ШВАРЦЯ. ЗДАВАЛОСЯ Б, ЩО МОЖЕ БУТИ СПІЛЬНОГО МІЖ НИМИ? АЛЕ НЕ КВАПИТИМЕМОСЯ З ВИСНОВКАМИ... / ІЛЮСТРАЦІЯ З САЙТА KINOPOISK.RU

Підстави для гордості є і в Путіна. Він разом із пропагандистськими інформаційними холопами, телеведучими, політологами, журналістами, акторами,  дійсно «скроїв» зі значної частини росіян (не з усіх) народ Дракона. Народ одночасно тихий, покірний, заляканий і злісно-підозрілий, чванливий, бо такого Дракона, як «у нас», немає більше ні в кого (у Шварца — точна формула: «Єдиний спосіб позбавитися Дракона — це завести власного!»), і водночас забито-тупий (у Шварца: «Найтрагічніше у всьому цьому те, що вони всі посміхаються!»). Цей народ плазує перед своїм мучителем, що «з’їдає» кращих з них, грабує і об’їдає своїх рабів (у Шварца: городянин Міллер «цілував хвіст Драконові при зустрічі», інший «громадянин», Фрідріхсен, подарував Драконові люльку з трьома мундштуками і написом «твій навіки», а Анна-Марія-Фредеріка Вебер говорила, що «закохана в Дракона», і носила на грудях шматочки Драконівського кігтя в оксамитовому мішечку... І головне не в німецьких іменах і прізвищах, що легко пояснити — казка створювалася 1943 року, а в словах Дракона про свій народ: «Ми спрадавна навчилися розуміти один одного». Це правда). І найстрашніше — не в тому, що Дракон щороку відводить до себе в печеру юну прекрасну дівчину, а там вона вмирає від огиди. Ще страшніше — слова Садівника, майстра своєї справи і начебто «чесної» людини. Він, Садівник, недавно показав Драконові колекцію виведених ним дуже красивих різноколірних троянд; «Його Превосходительству» (Дракона називають і так) троянди дуже сподобалися, і він обіцяв дати Садівникові гроші на подальші досліди. Тепер же війна, революція, Ланцелот викликає Дракона на бій, до троянд нікому немає жодної справи, і Садівник у відчаї: якщо Дракон загине в поєдинку, то зруйнуються всі його плани! А один із чиновників міста теж вельми занепокоєний: пан Дракон щойно почав занурюватися у справи міського самоврядування (хоча править він уже 400 років), а тут раптом таке...

Дракон — дійсно «фахівець із спілкування з людьми» (так сам охарактеризував себе свого часу В.В. Путини). Він у Шварца дуже добре відпрацював безвідмовний «потрійний рецепт» впливу на своїх рабів: по-перше, в разі відмови підкорятися постраждають рідні й близькі «неслухняного» (Чудовисько говорить прямо: «будуть перебиті!»); по-друге, «всяке вагання буде покарано як непослух»; по-третє, і це дуже важливо, «Пан Дракон уміє нагороджувати вірних слуг». Ось це і є триєдина формула міцності Драконової влади: страх, покарання навіть за найменші коливання і підкуп. Історія як нацистського, так і сталінського тоталітаризму (та й попередники Сталіна в царській і імперській історії Росії «вирізнилися»! А зараз «блищать» спадкоємці) чудово це підтверджує.

Змістовний «нерв» п’єси Шварца — це дослідження природи «мертвої душі» народу і проблеми історичної пам’яті. Дракон «тримає в руках народ ось уже 400 років (це підкреслюється в шварцівській притчі неодноразово; читач має підстави побачити в образі тирана не лише персональну історичну конкретику, але й узагальнену символічність: влада Дракона — це і незмінний рабський уклад думки і вчинків — «у нас дуже тихе місто, тут ніколи нічого не відбувається», і неодмінна ненависть до ворога (у Шварца ворог це — цигани, що відповідало реаліям нацистської Німеччини. Цигани небезпечні тим, що «вони проникають усюди» — але сьогодні для Кремля вороги — це Україна, Грузія, Америка, чимала частина натовських країн Європи; список досить «гнучкий»), і холопська готовність стояти у стійці «смирно» перед «своїми» людоїдами на троні (бо «доки у нас є свій Дракон — жоден чужий не посміє нас чіпати». Ось у чому вся справа!).

Віддаючи данину казковій міфології, Шварц у своїй антитоталітарній притчі наділяє Дракона гіперболізованими страшними рисами: чудовисько триголове (і кожна голова відростає легко і швидко, майже миттєво, зазначимо це!), має чотири лапи, на кожній лапі по п’ять кігтів величиною з оленячий ріг (кігті гострі, як ножі), видихає полум’я, від якого «ліси горять», увесь покритий лускою, яку «алмаз не бере». А на зріст «з церкву». Дракон сильний, всі вважають його «непереможними» — схожі думки вселяють «електорату» сучасної Росії прокремлівські ЗМІ: наш Президент «всемогутній», він є гарантом «потужності Росії» тощо. Але звернімо увагу на інше: Дракон, як говорять багато героїв п’єси Шварца, «вже настільки давно живе разом із нами, що навчився перевтілюватися в людину» і навіть «може запросто, по-домашньому зайти в гості на чашку чаю». При цьому Дракон має три різні подоби, три обличчя. Приведемо їх так, як це є у Шварца (цікаво!). Отже, перша подоба: «літня, але міцна, моложава, білява людина з солдатською виправкою, широко посміхається; взагалі поводження його попри грубість не позбавлене деякої приємності» (цікавий портрет!); друга подоба: «серйозний, стриманий, високолобий, вузьколицій, сивіючий блондин»; нарешті третя: «крихітна мертвенно-бліда літня людина». Полишимо різного роду можливі аналогії та алюзії, зазначимо інше: за багато поколінь, за багато століть Чудовисько воістину «зріднилося» зі своїм народом, народом, який сприймає його вже не як Чудовисько, а як людину». І це справді страшно.

ЄВГЕН ШВАРЦ. ЦЕЙ «ДИТЯЧИЙ КАЗКАР» У СВОЇХ ПРИТЧАХ ПРОНИК У СУТНІСТЬ ТОТАЛІТАРИЗМУ ТА РАБСЬКОЇ СВІДОМОСТІ ГЛИБШЕ, НІЖ ДЕСЯТКИ ІСТОРИКІВ І ПОЛІТОЛОГІВ / ІЛЮСТРАЦІЯ З КНИЖКИ: Є. ШВАРЦ. ВИБРАНІ П’ЄСИ. КИШИНІВ, 1988 р.

Річ у тім, що жителі «драконівського» міста (і це точно показує Євген Шварц) не грають у «пристойність» й «ідеологічні ритуали», а слідують їм просто тому, що це — єдино можлива для них форма життя. У цьому — гарантія міцності тиранічної влади Ящера. Причому суть залишається незмінною і після того, як Ланцелот вбиває на поєдинку Дракона, але сам, важко, майже смертельно поранений, змушений залишити місто. Що ж відбувається далі? Це цікаво, про це варто поговорити окремо.

Дракон тепер іменується (благо він уже мертвий) не інакше як «окаянний», «антипатичний», «нечутливий», «осоружний», «сучий син дракон». Возносять гучну хвалу «переможцеві Дракона», «визволителеві міста». Але якщо читач вважає, що це — герой Ланцелот, то він дуже помиляється. «Переміг» Дракона, як оголошено жителям міста, Бургомістр — холоп, раб і дармоїд Ящера, поки той був при владі; той Бургомістр, який щодня рапортував Чудовиську: «Ваше превосходительство! У ввіреному мені міському самоврядуванні жодних пригод не сталося», —який дуже часто вислуховував від тирана коротку і гранично зрозумілу відповідь: «Пішов геть!». Тепер же це не бургомістр, а Президент вільного міста, і висока комісія (мабуть, навіть парламентська) офіційно встановила, що саме він, новий Президент, убив Дракона. Комісією встановлено наступне: «Покійний нахаба Ланцелот (насправді Ланцелот, на щастя, живий! — І. С.) тільки роздражнив покійне чудовисько, не дуже небезпечно поранивши його. Тоді колишній наш бургомістр, а нині Президент вільного міста, героїчно кинувся на Дракона й убив його вже остаточно, здійснивши різні чудеса хоробрості. (Оплески!) Чортополох мерзотного рабства був із коренем вирваний з ґрунту нашої суспільної ниви (Оплески!)».

Таким чином, «народ звільнено». Але це, нагадаємо, народ Дракона, якого Ящір «сам кроїв» відповідно до своїх цілей. Раби залишаються рабами — і ось вже чути славослів’я новому правителеві (хоч обслуга детально роз’яснює: «Адже ви знаєте переможця Дракона. Це проста до наївності людина. Він любить щирість, задушевність»). Що стосується самого новоспеченого президента, то він відмінно засвоїв «правила» мерзотної «гри» і чудово знає, як треба «розв’язувати питання». Ось фрагмент його діалогу з інтелігентнішим Шарлеманем, істориком і архіваріусом, батьком красуні Ельзи, яку Президент хоче зробити своєю дружиною, — а Шарлемань все заперечує:

«Бургомістр (тепер — Президент. — І. С.). Ельза щаслива?

Шарлемань. Ні.

Бургомістр. Ось іще... Звичайно, щаслива. А ви?

Шарлемань. Я у відчаї, пане Президенте.

Бургомістр. Яка невдячність! Я вбив Дракона...

Шарлемань. Даруйте мені, пане Президенте, але я не можу в це повірити.

Бургомістр. Можете, можете. Якщо навіть я вірю в це, то ви і поготів можете.

Шарлемань. Ні.

Генріх, син Президента. Він просто не хоче.

Бургомістр. Але чому?

Генріх. Набиває ціну.

Бургомістр. Гаразд. Пропоную вам посаду першого мого помічника.

Шарлемань. Я не хочу.

Бургомістр. Дурниці. Хочете. Не торгуйтеся, нам ніколи. Казенна квартира біля парку, недалеко від ринку, в сто п’ятдесят три кімнати, причому всі вікна виходять на південь. Казкова платня. І, крім того, щоразу, як ви йдете на службу, вам видаються підйомні, а коли йдете додому — відпускні. Зберетеся в гості — вам даються відрядження, а сидите вдома — вам платяться квартирні. Ви будете майже так само багаті, як я. Все. Ви згодні.

Шарлемань. Ні.

Бургомістр. Чого ж ви хочете?

Шарлемань. Ми одного хочемо — не чіпайте нас, пане Президенте».

Чому, власне кажучи, Бургомістр-президент такий упевнений в собі (хоча відверто признається синові у відповідь на його слова: «Чому ти потираєш руки, батьку?» — «Ах, синку! До рук мені сама собою впала влада!»)? А ось як він сам відповідає на це питання: «Слухайте ви, люб’язний! (це — Шарлеманю, після відмови останнього погодитися на весілля дочки з Президентом. — І. С.). Більше, ніж запропоновано, не отримаєте! Ви, вочевидь, хочете пай у наших підприємствах? Не вийде! Те, що нахабно забирав Дракон, тепер у руках кращих людей міста. Простіше кажучи, в моїх і частково — мого сина Генріха. Це абсолютно законно. Не дам із цих грошей ні копійки!». І далі — репліка Генріха, варта багатьох сторінок тексту (теж до Шарлеманя): «Який виснажливий спосіб торгуватися!».

Трагедія України в тому, що так і тільки так мислять егоїстичні, жадібні, самовдоволені Бургомістри, які дуже швидко повернули собі владу після Революції Гідності. Загроза для цієї Революції, для ідей Майдану  виходить від тих же Бургомістрів, які «розв’язують питання» політики, економіки, культури і, головне, оборони країни шляхом «невиснажливих» способів торгівлі: я тобі поступлюся в таких-то питаннях, а що ти мені даси натомість? Ті, хто відносить такий «стиль керівництва» до «цивілізованих компромісів», могли б замислитися: адже, по суті, це — стиль Дракона, адже й чудовисько далеко не завжди вдавалося до сили, а нерідко вважало за краще купувати (пригадаємо Садівника).

Головне ось у чому. У притчі Шварца остання, здихаюча голова Дракона шипить: «Дайте мені почати спочатку. Я вас усіх передавлю!». (Між іншим, виточуючи кігті перед боєм з Ланцелотом і змащуючи їх отрутою, Дракон говорить: «Коли я почну, не скажу. Справжня війна починається зненацька!». На ці слова варто звернути увагу). Той Дракон, що реально керує північною наддержавою, живий і сильний. Ланцелотом, який переможе його, може стати тільки увесь Український народ. Якщо прочитає такий рядок з казки Шварца: «Душі їхні розпрямляються. Навіщо, запитують вони, годували ми і пестили це чудовисько?».