Назустріч унікальній долі

Про долю української дівчини, котра пройшла шлях від наложниці до дружини турецького султана, всі знають з юних років завдяки роману Загребельного «Роксолана». Втім, ми маємо ще одну землячку, котра записала своє ім’я в історії далекої, екзотичної для нас країни — Королівства Таїланд і незаслужено загубилася в нашій історії. Волинянка Катерина Десницька була дружиною принца, частиною королівської родини й, відповідно, носила титул принцеси Сіаму протягом багатьох років. Тож розповідь про життя цієї жінки заслуговує якщо не на вивчення у школі, то принаймні на повернення з небуття. Для того щоб наші зимові відпустки в Таїланді стали цікавішими, дівчатам варто знати альтернативну казку про Попелюшку, і як тут не згадати слова класика про те, що сміливі завжди мають щастя.

Майбутня принцеса народилася 1888 року в сім’ї голови Луцького окружного суду — Івана Степановича Десницького. Союз її батьків був не першим у житті обох із них, так що Катя мала семеро однокровних братів та сестер і рідного брата Івана, який тепло любив і всіляко підтримував її упродовж усього життя. Катруся виростала в щасливій родині, бо ж Марія Іванівна змогла стати чудовою та ніжною матір’ю для всіх дітей, називала їх «твоїми, моїми і нашими», а батько всіляко їй допомагав. Але мати юної Катерини овдовіла вдруге і, бажаючи полишити сумні спогади в Луцьку, переїхала з дітьми до Києва, де мешкали її родичі та друзі. Катерині одразу ж припав до вподоби величезний Київ з його лісистими пагорбами, затишними вуличками та дніпровськими краєвидами. Пізніше, особливо під час перебування на Далекому Сході, вона з ностальгією згадуватиме в листах до брата київський період свого життя.

Освіту Катерина здобувала в першій жіночій гімназії в Києві — Фундуклеївській, в якій навчалися Анна Ахматова, Софія Русова, Наталя Полонська-Василенко та багато інших відомих жінок. Після закінчення навчання шістнадцятирічна Катя, разом з братом Іваном, поїхала шукати долі в Петербурзі, оскільки її мати померла від раку і тепер вона мусила розраховувати лише на себе. Тоді, 1904 року, дівчина, глибоко вражена смертю найріднішої людини, навіть не здогадувалася, що їде назустріч своїй долі.

Юнацький запал, почуття патріотизму і жага пригод не дали юній Катерині довго всидіти в Петербурзі. Вона зважилася на вельми сміливий крок — вивчилася на курсах медсестер і з початком російсько-японської війни вирушила до Сибіру. На диво, дівчина досягла великих успіхів у цій справі і протягом одного року здобула три ордени, в тому числі Георгіївський хрест за мужність. А тим часом у Петербурзі чекав на її повернення палко закоханий залицяльник, з яким вона зустрілася ще до від’їзду, але не надала знайомству особливого значення. Це був ніхто інший, як сіамський (таїландський) принц Чакрабонґсе Буванаф.

Улюблений син короля Сіаму — Чулалонґкорна Рами V уже понад п’ять років студіював військову справу в найпрестижнішому навчальному закладі Російської імперії — Пажеському корпусі. Наука, звані вечері, бали, верхова їзда, заняття музикою та малюванням були повсякденням для майбутнього монарха. До того ж, Чакрабонґсе доволі тісно спілкувався з імператором Миколою ІІ і часто відвідував офіційні церемонії та приватні родинні обіди царя.

Катя і Чакрабонґсе жили зовсім різним життям, тому складно уявити, за яких обставин їм довелося познайомитися. Незважаючи на існування декількох версій, їхня онука Наріса Чакрабонґсе вважає, що зустріч відбулася на одному з неформальних вечорів у пані Храповицької. Вона описує ці події у своїй книжці «Катя і принц Сіаму» так: «...він побачив, що господиня вітає пізню гостю — молоду дівчину з пишним рудим волоссям, що невпевнено стоїть на порозі... Виразність її сіро-голубих очей та стиль скромної гідності й сором’язливої впевненості вразили прямо в серце принца... Кожна нотка її юного голосу, кожен побіжний погляд її щирих очей і порух малих, проте вправних рук видавався неймовірно важливим для Чакрабонґсе. Його звичайна стриманість тріщала, обмеження строгої дисципліни, які супроводжували його юність, ламалися, і він почувався раптово вільним, як божевільний, бо те, що сталося тоді з Чакрабонґсе, можна назвати божевільною закоханістю».

Принц вирішив за будь-яку ціну домогтися прихильності української красуні. Він майже щодня приїздив до неї на розкішній імператорській кареті, шокуючи перехожих, і дарував коштовності. Скажімо, першим подарунком дівчині стала неймовірна блакитна сумочка з ініціалами К.Д., яку виготовив всесвітньо відомий ювелір Карл Фаберже. Чакрабонґсе буквально закидав листами Катрусю: «Моя найдорожча подруго серця Катю, невже ти не розумієш, що тобі не варто сумніватися у моїх почуттях? Мені не потрібно нічого, окрім тебе. Якщо ти погодишся жити зі мною, тоді усе буде чудесно, і ніщо не затінить нашої радості. Не може бути і мови про згасання моїх почуттів до тебе. Просто раніше я боявся просити стати моєю...»

І 1906 року принц Сіаму перестав боятися, бо Катя нарешті дала згоду. Очевидно, що його врода, міцний дух та гострий розум вразили дівчину давно, проте, здається, лише тепер вона повірила юнакові. Чакрабонґсе побоювався втручання королівської родини в його щастя й не збирався попереджати батьків про запланований шлюб. Тому про весілля в Петербурзі не могло бути і мови, тож Катя і Чакрабонґсе вирушили до Константинополя й там обвінчалися в грецькій церкві. Цікаво, але Десницька залишилася православною, хоч її чоловік сповідував буддизм. Після медового місяця в Єгипті Чакрабонґсе на деякий час залишив новоспечену дружину в Сінгапурі. Він поїхав до Бангкоку сам, аби владнати справи, поговорити з батьками і приготувати найкращий із можливих будинків для своєї дорогоцінної Катрусі.

На превеликий жаль для молодят, король та королева розгнівалися й абсолютно очікувано відмовилися визнавати цей шлюб. Рама V, суворо дорікаючи синові, нагадав йому, що принц був прямим спадкоємцем, другим у черзі на трон після свого старшого брата Вачіравуда. І через шлюб з іноземкою Чакрабонґсе назавжди втратив свій шанс стати королем.

Але, попри сімейні чвари, принц таки перевіз свою кохану до елегантного палацу Парускаван, де на неї чекало розкішне життя й дорогі розваги. Чакрабонґсе багато працював і часто не бував вдома, тож, аби не нудитися, Катя ретельно вчила сіамську й писала довгі листи своєму братові, в яких докладно описувала свій побут, місцевий етикет і традиції. Скажімо, Катерину дивувало багатоженство або те, що її слуги належать до знаті. Деякі сіамські звичаї дратували Катю, як-от мода жінок стригтися коротко, по-чоловічому. Свої ж довгі коси жінка так ніколи не відрізала.

Через королівську немилість Катерина фактично перебувала в повній ізоляції, від чого дуже страждала. Вона не мала друзів та близьких, майже весь час сиділа в палаці, а всі офіційні церемонії та свята Чакрабонґсе відвідував без неї. На думку Наріси, якби принц все ж попросив прощення у батька, то скоріше б за все ставлення короля змінилося, проте гордість заважала принцу визнати свою провину.

Щоправда, маленькі кроки до примирення таки відбулися, коли 1908 року молода дружина Чакрабонґсе народила маленького Чулу. Королева, котра вперше стала бабцею, проявляла величезний інтерес до онука й назвала його Ноу, тобто «миша». Вона через слуг передавала дитячі речі та іграшки, вимагала щоденних побачень з дитиною, а одного разу попросила показати їй портрет Катерини. Поглянувши на свою невістку, королева сказала: «Яка гарна в неї усмішка!»

Остаточне визнання прийшло до Каті після смерті короля Рами V, з яким вона так ніколи й не мала зустрічі. Його наступник, неодружений і бездітний Вачіравуд, зробив свого брата Чакрабонґсе першим спадкоємцем престолу, а Чулу — його Королівською Величністю. Катерина ж одержала титул принцеси Сіаму вищого рангу під іменем На Пхітсанулок — за назвою провінції, управителем якої був її чоловік. Тоді ж і розпочався найпрекрасніший період їхнього життя, сповнений кохання та подорожей. Під час однієї з їхніх подорожей Катя і Чакрабонґсе завітали до Києва, де жінка зустрілася з близькими і вони з принцом відвідали Володимирський собор.

Проте, на відміну від казки про Попелюшку, ця історія кохання залишилася без щасливого кінця. Після дванадцяти років подружнього життя Катерина і Чакрабонґсе розлучилися через закоханість принца у п’ятнадцятирічну тайську принцесу, котра доводилася йому родичкою. Катя, засліплена ревнощами, не змогла стерпіти суперницю й погодитися на ще одну жінку в домі. Вона назавжди покинула Сіам, залишивши там найбільший свій скарб — сина. Чакрабонґсе помер від застуди за декілька місяців після розлучення з українкою, а Катерина згодом вийшла заміж вдруге, але, звісно, вже не за принца. І хоча в багатьох джерелах пишуть, що Чула ніколи не пробачив своїй матері, — це неправда. На останніх сторінках книжки Наріси, доньки Чули та англійки Елізабет Гантер, можна знайти багато світлин усміхненої Каті поруч зі своїм уже дорослим сином. Він закінчив Кембридж, став істориком і досліджував свій родовід. А його мати, навіть втративши титул і статки, прожила довге й дуже цікаве життя, в якому було місце пригодам, новим країнам та сміливим вчинкам. І, щонайголовніше, Катерина Десницька завжди пам’ятала, що вона — принцеса Сіаму із Волині.