Ніхто не хотів воювати?

Кажуть, що ХХ століття почалося не 1901 року, а 1914-го. До початку світового конфлікту ніхто й подумати не міг, що мільйони людей практично на всіх континентах будуть чотири роки вбивати один одного. У Франції, Німеччині та Британії немає ні міста, ні села, де не було б монумента тим, хто не повернувся з Великої війни. Загинули мільйони, а ті, що залишилися живими, пізніше були названі «втраченим поколінням».

Франко-прусська війна 1870—1871 рр. започаткувала майбутнє протистояння. Було зрозуміло, що французький народ ніколи не погодиться із втратою національної території, ідеї реваншу за принизливу поразку знаходили дедалі більше прибічників.

1905 року вибухнув Танжерська криза через контроль над Марокко. Германію на Альхесірасській конференції в Іспанії підтримала лише Австро-Угорщина, і Берліну довелося відступити. Навесні 1911 року Німеччина спробувала відігратися. У відповідь на окупацію французькими військами марокканського міста Фес у порту Агадір на атлантичному узбережжі країни було послано німецький канонерський човен «Пантера». Це занепокоїло Лондон. Британський прем’єр-міністр Ллойд Джордж хоч і витіювато, але висловив підтримку Франції. Німеччина була змушена відійти від політики Kraftprobe — проби сил і «гарматної дипломатії» та укласти 30 березня 1912 року Феський договір. Протиріччя між провідними європейськими державами дедалі більше загострювалися й охоплювали як Європу, Африку, так і Далекий Схід.

ТУРЕЦЬКА СПАДЩИНА

Ослаблена імперія Османів перетворилася, як висловився Бісмарк, на «хвору людину Європи». Вона стала об’єктом експансії європейських держав. Першою виступила Італія, яка внаслідок Лівійської війни (у Туреччині її називають Тріполітанською) 1911—1912 рр. захопила територію сучасної Лівії, та Додеканеські острови в Егейському морі. Хоч особливої доблесті італійська армія в Лівійській війні не виявила, слабкість турецької армії була очевидною для всіх.

Росія, яка протистояла Австро-Угорщині на Балканському півострові, виступила ініціатором воєнного союзу між Сербією та Болгарією. У березні 1912 року між ними було підписано договір. До нього приєдналися Греція та Чорногорія. На півострові сформувався потужний союз. У Петербурзі вважали, що він спрямований проти Австро-Угорщини, але держави Балканського союзу почали підготовку до війни з імперією Османів. Греки прагнули Великої Греції, болгари — Великій Болгарії, серби — своєї території від Дунаю до Адріатичного моря з включенням у Велику Сербію інших південнослов’янських народів. Але у «великих» територіальні претензії перетиналися. Болгарія і Греція претендували на Фракію, Сербія і Болгарія — на Македонію, Чорногорія і Сербія — на адріатичні порти.

У ході першої балканської війни Туреччина зазнала поразки, але Лондонський мирний договір не задовольнив учорашніх союзників. Сербія і Румунія виступили проти Болгарії, до них приєдналася також щойно розгромлена Туреччина. Швидкоплинна друга балканська війна (з 29 червня до 29 липня 1913 року) закінчилася поразкою Болгарії. Завойовані нею території були поділені між країнами-переможницями.

Переможниця двох балканських конфліктів Сербія переживала сильне національне піднесення. Її територія і населення збільшилися більш ніж удвічі. Хоч вихід до моря отримати не вдалося, у Белграді сподівалися виправити це в найближчому майбутньому. На перший план виступили відносини з Австро-Угорщиною. Активна політика молодого турецького уряду на Балканах стурбувала Відень, і там вирішили окупувати Боснію та Герцеговину. Петербург ще не отямився після російсько-японської війни і змушений був погодитися. Лондон і Париж направили ноти протесту австрійському уряду, але не робили жодних рішучих дій. Австрії вдалося ізолювати Сербію та Чорногорію, і 5 жовтня 1908 року анексія виявилася доконаним фактом.

СЛОВ’ЯНСЬКЕ ПИТАННЯ

Зовнішньополітичні проблеми Австро-Угорщини були продовженням внутрішніх протиріч. Німецькомовні австрійці та німці складали лише 40% населення імперії, угорців на угорських теренах було близько половини. Слов’янські народи — чехи, поляки, українці, серби, хорвати, словенці, словаки, боснійці — дедалі більше проявляли бажання збільшити свою роль у Дунайській імперії.

У Відні, в принципі, не заперечували, але права визнавалися лише за так званими історичними народами, які мали в минулому власні держави. Наприклад, за поляками і чехами. «Неісторичні народи», як українці, словаки, словенці, хорвати, боснійці, виявлялися поза цим процесом. Задовольнити всіх було надзвичайне складно. Якщо приймалися рішення на користь чехів, були невдоволені німці; якщо на користь українців — заперечували поляки тощо.

Сильна у військовому відношенні Сербія становила велику загрозу Австро-Угорщині. Від сербського кордону до Будапешта і Відня було набагато ближче, ніж від російського. Австрійський генеральний штаб цілковито усвідомлював стратегічну загрозу, і у Відні були готові рішуче протистояти сербським, а з ними — і російським намірам на Балканах. Перебіг Першої світової війни показав, що загроза з боку Белграда виявилася не такою значною.

Серед сербських військових дедалі більшало число радикалів. Були організовані таємні товариства «Народна Одбрана» (Народна оборона), «Молода Босна» (Молода Боснія), назву якої було запозичено в італійської революційної підпільної організації «Молода Італія», яку заснував видатний державний діяч, письменник і філософ Джузеппе Мадзіні. Лідером «Молодої Босни» був Володимир Гачинович. Але всіма ними керувала організація «Уjеди_е_е или смрт» (Чорна рука), створена екстремістськи налаштованими офіцерами. Для них радикального «сербізму» «Народної Одбрани» було не досить. На чолі організації, яка до літа 1914 року налічувала близько двох тисяч членів, стояв полковник Драгутін Дмитрович (Апіс). Він керував розвідкою сербського генерального штабу в 1913—1915 рр. Зловісну назву «Чорна рука» отримала за своєю символікою: на печатці організації зображена м’язиста рука чорного кольору, що тримає прапор. У центрі прапора — череп зі схрещеними кістками, по краях — ніж, бомба і пляшечка з отрутою.

ПОСТРІЛ У САРАЄВО

Образ ерцгерцога Франца Фердинанда в нашій країні сформований чеським письменником Ярославом Гашеком, автором безсмертного роману «Пригоди бравого солдата Швейка». Такий собі тупий слов’янофоб. Насправді спадкоємець австрійського престолу був зовсім іншим. Людина розумна, сильної вдачі, далекоглядна й цілеспрямована. Нащадок однієї зі старих правлячих династій Європи закохався в чеську графиню Софію Хотек, доньку дипломата, який обіймав незначну посаду. Попри те, що вінценосний дядько й чути не хотів про мезальянс, Франц Фердинанд все ж домігся свого та одружився з коханою жінкою. До речі, дітей ерцгерцога 1938 року після аншлюсу Австрії фашисти заточили в концтабір.

Всупереч написаному в радянських підручниках і в романах відомого російського письменника Валентина Пікуля, Франц Фердинанд не виношував планів війни проти Сербії та Росії. Він прагнув зберегти в цілості імперію, яку йому належало очолити в недалекому майбутньому, імператорові Францу Йосифу 1914 році було вже 84 роки. Спадкоємець хотів вирішити національне питання. При цьому державотворчими націями він вважав австрійців і німців. Але ерцгерцог розумів, що необхідно надати всім народам, які населяли монархію, рівноправ’я та участь у політичному житті. Він виступав за перетворення дуалістичної Австро-Угорщини на федерацію Великої Австрії — триєдину монархію. Не у великому захваті Франц Фердинанд був від дуже тісного союзу з Німеччиною, тому німецькі націоналісти, пангерманісти, не користувалися його підтримкою.

Утім, про який тріалізм могло йтися? Крок назустріч вимогам південних слов’ян означав, що доведеться мати справу з аналогічними претензіями інших народів, насамперед чехів, які пропонували своє бачення тріалізму: Австро-Угро-Чехія. А польське питання? Підвищення політичної ролі Кракова до рівня Будапешта або Праги неминуче відбилося б на польському населенні не лише Росії, а й Німеччини. А це абсолютно не влаштовувало Берлін. І таких проблем виникало так багато, що ідея загалом більше скидалася на утопію.

Плани майбутніх реформ в Австро-Угорщині, ймовірна зміна зовнішньополітичного курсу тривожно сприймалися в Берліні й Будапешті. Німецький імператор Вільгельм II міг утратити союзника, без якого про здійснення його гегемоністських задумів годі було й думати. Правлячі кола Угорщини категорично відкидали можливий рівний статус із Хорватією, Словаччиною, Чехією, Польщею в майбутній федеральній державі. Франц Фердинанд планував урівняти права галицьких українців з іншими народами. Але цим були дуже незадоволені польські лідери в Германії та Австрії.

Те, що сталося в Сараєво 28 червня 1914 року, дуже схоже на ретельно сплановану змову, в якій молоді Недєлько Габринович, Гаврило Принцип і Трифко Грабеж були бойовиками-смертниками. Не даремно, крім бомб і револьверів, їх забезпечили отрутою, аби вони відразу отруїлися після замаху, оскільки їхній відхід ніхто не планував.

День 28 червня — «Видов даном», дата трагічної для Сербії битви з турками на Косовому полі 1389 року. Прибуття ерцгерцога на маневри, призначені на цю воістину чорну для всіх сербів дату, було сприйняте як провокація. Сербський уряд закрив кордони з Боснією та Герцеговиною, але офіцери, члени «Чорної руки», переправили терористів через прикордонні річки.

Відразу після прибуття в Сараєво ерцгерцог в автомобілі, у кортежі інших машин поїхав до міської ратуші. При цьому — вельми підозрілий факт — агенти охорони, які приїхали разом з ним, залишилася на вокзалі, та й їх було всього троє.

Під час руху шофер Франца Фердинанда побачив, як одягнений у чорне молодик метнув в їхній бік якийсь предмет. Водій різко збільшив швидкість, а предмет, що виявився бомбою, скотився з згорнутого даху автомобіля на мостову. Бомба спрацювала під колесами наступної машини. Ні ерцгерцог, ні його дружина не постраждали. Терориста було схоплено. Ним виявився Недєлько Габринович.

Після того як бургомістр Сараєво виголосив вітальну промову, Франц Фердинанд іронічно запитав: «Як ви думаєте, чи буде сьогодні ще один замах на мене?» Але запевнення щодо того, що всі небезпеки позаду, він таки, мабуть, отримав, бо інакше, вирушаючи після урочистого прийому в ратуші до госпіталю, куди відвезли поранених від вибуху бомби, не став би брати з собою кохану дружину. Дружина імператора Карла I, який зайняв престол 1916 року, Зіта згадувала одну загадкову подію. Напередодні свого весілля 1911 р. вона — тоді ще принцеса де Бурбон-Парма — була разом із матір’ю на аудієнції у Папи Римського Пія Х. Глава католицької церкви, кажучи про нареченого Зіти, назвав його «наступним імператором». Наречена спробувала поправити римського первосвященика, нагадавши про Франца Фердинанда, але Пій Х заявив, що саме Карл буде наступником Франца Йосифа.

Кортеж із високими гостями знову мчить вулицями Сараєво з карколомною швидкістю. Раптом на розі вулиці Франца Йосифа головна машина, в якій їхав бургомістр, звертає праворуч — згодом її шофер скаже, що не зрозумів маршруту. Шофер Франца Фердинанда розгубився, натиснув на гальмо і зупинився. У декількох кроках від автомобіля молодик у темному одязі вийняв з кишені револьвер і почав стріляти. Вбивцю затримали на місці. Ним виявився Гаврило Принцип. Якась зла доля переслідувала ерцгерцога. Після невдачі Недєлько Габриновича Гаврило Принцип взагалі намагався сховатися. На вулицю, якою рухався кортеж, він потрапив випадково...

IS FECIT CUI PRODEST. ЗРОБИВ ТОЙ, КОМУ ВИГІДНО

Причетність учасників замаху до радикальних сербських організацій не викликала жодних сумнівів. Тому австрійська і німецька преса звинуватила в усьому Сербію і Росію, що підтримує її. Радянський історик Михайло Покровський називав убивство в Сараєво провокацією російського генерального штабу.

Спочатку терористи заперечували, що вони мали спільників, але в процесі слідства з’ясувалися деякі обставини змови. У терористів було знайдено великі суми в сербських динарах; бомби виявилися ручними гранатами зі складу сербської армії. Доказів участі у змові сербських урядових кіл слідство не виявило. Малоймовірно, що сербська офіційна влада планувала в той момент таку вбивчу для країни провокацію.

Після двох балканських конфліктів внутрішнє становище Сербії було досить напруженим. Звісно, в Белграді було досить багато великосербських націонал-радикалів, готових піти на вбивство заради здійснення своєї мети. Але керівництво «Чорної руки» складалося з високопоставлених офіцерів. Серед них — начальник Генерального штабу воєвода Радомир Путник і дев’ять генералів. Хоч би якими радикальними націоналістами та екстремістами вони були, але цілком усвідомлювали: армія знесилена, запаси снарядів і патронів мінімальні. У листопаді 1914 р. на сто австрійських артилерійських пострілів сербська армія відповідала лише одним. Проти австрійської армії сербська не встоїть, а військова потужність Росії, підірвана війною з Японією, була ще не відновлена, і станеться це не раніше 1917 р. Найближчий союзник Російської імперії — Франція — лише торік здійснила серйозну реорганізацію своєї армії й навіть не встигла забезпечити її формою захисного кольору. За всього впливу організації «Чорна рука», яка часто діяла без узгодження з урядом, малоймовірно, що офіцери, які належали до її складу, вчинили настільки нерозважливо. Але був ще один чинник.

Вищі сербські офіцери вкрай негативно ставилися до прем’єр-міністра Николи Пашича. У липні 1914 р. начальник генштабу сербської армії Путник зажадав від короля відставки прем’єр-міністра, чий курс уже здавався екстремістам не досить «сербським». На засіданні Верховної управи «Чорної руки» напередодні замаху більшість її членів висловилися проти терористичного акту. Драгутин Димитрович відмовився скасувати виконання. Можливо, тому, що виконував чуже завдання. Знаючи про негативне ставлення прем’єра Пашича до подібних дій, Апіс міг, таким чином, стати йому на заваді й домогтися відставки. Амбіції грали, попри всю дріб’язковість, не останню роль.

Принц-регент Сербії Олександр Карагеоргієвич у грудні 1916 р., який спирався на офіцерську організацію «Біла рука» на чолі з полковником Петром Живковичем, заарештував Димитровича. У кінці травня — на початку червня 1917 р. військовий суд у Салоніках за звинуваченням у зв’язках з австро-угорською розвідкою засудив полковника Димитровича, майорів Вуловича і Малобабича до розстрілу. Набагато пізніше, 1953 року вже в комуністичній Югославії було проведено повторний судовий процес над «Чорною рукою». Він зняв із Драгутина Димитровича звинувачення в антидержавній діяльності, але ясності у справу про замах у Сараєво не вніс. Російський історик-славіст Писарев на основі сербських, російських та інших джерел переконливо довів відсутність прямого зв’язку «Чорної руки» з офіційним Белградом і Петербургом.

Свою версію висунув один із синів ерцгерцога — Максиміліан Гогенберг. В інтерв’ю французькій газеті Paris Soir Dimanche у липні 1937 р. він заявив, що до терористичної акції проти його батька причетні німецькі спецслужби, оскільки Франц Фердинанд заважав здійсненню великодержавних планів Вільгельма II.

Виконавців німецькі спецслужби могли знайти через російських революціонерів, з якими вони давно мали контакти. Показовою є постать Володимира Гачиновича, якому багато хто приписує головну роль в організації цього вбивства. Він був одночасно членом трьох організацій — боснійської «Свободи», «Народної Одбрани» та «Чорної руки». Саме через нього здійснювався зв’язок цих організацій із російськими революціонерами — Луначарським, Радеком, Троцьким. Останній був кореспондентом австрійських газет у Белграді під час першої балканської війни, а потім кілька разів приїжджав до Сербії. Ймовірно Троцький, Зинов’єв, а можливо, і Ленін знали про підготовку змови та її організаторів. Радек хотів розкрити цю таємницю на московському процесі 1937 року, але йому не дали говорити. Є дані про те, що вбивство в Сараєво мало стати одним з декількох. Македонські революціонери спільно з «Чорною рукою» готували вбивство болгарського царя Фердинанда. У будь-якому разі, саме російські більшовики найбільше виграли від пострілу в Сараєво.

НЕ ВІДАЛИ, ЩО ЧИНЯТЬ

Не можна сказати, що небезпеку війни не усвідомлювали дипломати і політики. У Лондоні була надія домовитися з німцями. До Берліна на початку 1912 р. направили військового міністра Голдейна — єдиного в британському кабінеті, який розмовляв німецькою і закінчив університет у Геттінгені. Він захоплювався німецькою філософією та вважався пронімецьки налаштованим. У військовому міністерстві про Голдейна говорили як про «Шопенгауера серед генералів». У бесіді з канцлером Бетман-Гольвегом Голдейн наголосив на тому, що Лондон не може допустити другого краху Франції. Доповідь Голдейна на засіданні кабінету показала навіть найзавзятішим германофілам на Британських островах, що час переговорів минув безповоротно.

У Німеччині були переконані, що Росія та Франція до війни не готові, воювати не хочуть і не будуть, тому слід займати жорсткішу позицію. Париж і Петербург відступили під час боснійської кризи 1908 р., Берлін і Відень вважали, що й після вбивства ерцгерцога буде так само. У Лондоні вважали за краще не перебільшувати подію на Балканах, вважаючи це черговою кризою, подібною до танжерської чи агадирської.

Але ситуація до літа 1914 р. принципово змінилася. Німеччина йшла на ризик війни, аби не втратити свого австрійського союзника. Росія готова була цього разу підтримати Сербію. Генрі Кіссінджер у своїй книжці «Дипломатія» писав: «І ось дві великі континентальні держави (Росія та Німеччина. — Авт.) розпочали гру, що іменується на американському сленгу «ціп-ціп», коли двоє водіїв їдуть своїми машинами один одному в лоб, сподіваючись, що інший зверне в останній момент, і розраховуючи на міцність власних нервів... У цю гру в довоєнній Європі вже грали кілька разів. І щоразу, коли відверталося зіткнення, загальна впевненість у щонайповнішій безпеці подібної гри лише посилювалася, примушуючи всіх забути, що одна-єдина невдача може спричинити невиправну катастрофу». Саме так і сталося.

Перша світова війна викликала в сучасників шок. Крім завзятих шовіністів, політичних авантюристів, революціонерів, що прагнули влади, — за великим рахунком воювати ніхто не хотів. Але політики старанно розгойдували ситуацію, часто керуючись своїми доволі дріб’язковими міркуваннями. Вбивство в Сараєво задумали і здійснили люди недалекі, які не відали, що чинять. Головне, про наслідки не задумувалися державні мужі в провідних європейських столицях, насамперед у Берліні й Відні, які з незвичайною легкістю, навіть безвідповідальністю, зіштовхнули континент у прірву війни. Як сказав Альберт Ейнштейн, «у серпні 1914 р. Європі ампутували головний мозок».

Формальним приводом для Першої світової війни виявився замах у Сараєво. Вислів «Сараєвський постріл» став прозивним. Як сказав американський президент Вудро Вільсон, «усі шукають і не знаходять причини, з якої розпочалася війна. Їхні пошуки марні, цю причину вони не знайдуть. Війна почалася не з якоїсь однієї причини, війна почалася з усіх причин відразу».