Очікуючи на «російську епоху світової історії»

Закінчення. Початок читайте у «Дні» №№13-14, 18-19

ЄВРАЗІЙСЬКИЙ ФАНТОМ

Інший аспект учення Гумільова, який натомість безперечно задіяний у сьогоднішніх реаліях — це євразійство. Щоправда, це використання стосується не лише історії чи етнології, а більше політики та ідеології. Проте уточнимо, що ж це таке.

Євразійство — російська філософсько-історична й політологічна школа, що сформувалась у 1920—1930 роки в еміграційному середовищі. Основоположниками й головними теоретиками були М. Трубецькой, П. Савицький, М. Алексєєв, Л. Карсавін, Г. Вернадський, П. Сувчинський, В. Ільїн. Ця течія сформувалась у широкий інтелектуальний рух, який мав свої осередки у Празі, Софії, Варшаві, Белграді, Брюсселі, Харбіні. Соціально-політична програма руху була сформульована у брошурі «Євразійство. Досвід систематичного викладу» (1926). В чому ж суть євразійства? Євразійці піддавали критиці оцінку західної цивілізації як вершини еволюції людства, заперечували політичне і культурне домінування Заходу. Натомість вони пропагували прийняття тих цінностей, які були основою східних культур та заперечувалися Заходом, для побудови нової культури, що грунтувалася на усвідомленому синтезі «Європи» та «Азії». Визначивши територію Росії як Євразію, євразійці наполягали на природній географічній та культурній самобутності російської цивілізації. Деякі ідеї, які були розвинуті на цьому ѓрунті, видадуться нам небезпідставними, але висновки, що зроблені авторами, часом заводять скептичного читача у глухий кут.

Писалося, що створив «євразійський простір» Чингісхан, а успадкувала його спадщину Московська держава, яка й стала об’єднувати континент, ставши своєрідним культурним синтезом східних культур та деяких елементів західної. Ніколай Трубецькой писав:

«Московська держава виникла завдяки татарському ігу. Московські царі, далеко ще не закінчивши «збирання Руської землі», стали збирати землі західного улусу Великої монгольської монархії: Москва стала потужною державою лише після завоювання Казані, Астрахані й Сибіру. Російський цар явився спадкоємцем монгольського хана. «Позбавлення татарського іга» звелося до заміни татарського хана православним царем і перенесенням ханської ставки до Москви. [...] Російська державність в одному зі своїх витоків пішла від татарської, і навряд чи праві ті історики, які закривають очі на цю обставину або намагаються применшити її значення.»

Революція 1917 р. відбулася, на думку євразійців, через те, що російська імперська еліта стала «надто західною», втративши духовний зв’язок із російським народом. У муках мала народитися «нова Росія», коли більшовики відмовляться від західного марксизму і почнуть здійснювати політику в більш національному дусі, відновивши втрачену сутність російської держави й культури. Ідеалом євразійців було «ідеократичне суспільство», побудоване на засадах органічного та ідеологічного зв’язку правителів із народом. Можна здогадатися, що таке «ідеократичне суспільство» за своєю суттю є тоталітарним, і відносити євразійців до лібералів нам не випадає. Вони відкидали чимало засад Західної цивілізації: недоторканність власності, демократію, верховенство права. Таке ставлення до сутності суспільства, якщо не ставити одразу ярлик «тоталітаризму», дещо нагадує норми конфуціанства — панування ієрархії та виплеканої самодостатності, що тисячоліттями були властиві культурі Китаю. Ці норми, попри свою органічність та історичну обумовленість, критикували західні політичні та суспільні мислителі, які вбачали у західних цінностях універсальну панацею правильного життя.

Західне уявлення про комплекс невід’ємних природних прав індивіда дійсно було чужим для колективістських східних спільнот, а плідне поєднання елементів західних суспільних стандартів із власними культурними нормами вдалося небагатьом із них. Найпромовистіші приклади останнього — Японія, Південна Корея, Тайвань. Євразійці міжвоєння таких прикладів не знали, і виступали своєрідними пропагандистами більшовизму в сподіванні на те, що він врешті стане більш «російським» та «православним», повернувшись у звичну історичну колію. Хоч як це дивно, євразійці короткозоро недобачали того, що російський більшовизм після провалу «світової революції» на початку 1920-х (і переходу до «побудови соціалізму в одній окремо взятій країні») насправді й ставав таким собі ідеологічним покручем, близьким до їхніх прагнень, адже від класичного європейського марксизму залишалися лише риторика і пропагандистський «образ назовні», а сутність режиму та його історико-ідеологічна складова, бачення себе у світі й часі дуже нагадували колишнє Московське царство. Самодостатність, «вороже оточення», боротьба проти «підступного Заходу» і винищення «космополітів». Пантеон радянських історичних героїв залишався тим самим, що й за православних царів: Александр Невський, Іван Грозний, Петро І. Місія «третього Риму» замінялася на монопольне володіння рецептом вселюдського щастя комуністичного раю.

Якби євразійці дожили до 1980-х, демократизація й розвал СРСР стали б для них трагедією, катастрофою історичної місії російського народу. Але вже початок ХХІ століття їх би дещо втішив: путінська Росія цілеспрямовано почала втілювати в життя їхній проект. Євразійська імперія знову почала дихати й ворушити ще не зовсім атрофованими м’язами. Якщо для радянських комуністів ідеї євразійців були зіпсовані їхнім «білоемігрантським» походженням, то сьогодні це вже не є перешкодою.

Усвідомлення своєї «євразійськості» в новій Росії відбулося не одразу. Спочатку, після хаосу 1990-х, почала відбудовуватися жорстка владна вертикаль, коли певні правові «західні стандарти» де-факто (не де-юре) були заперечені. Потім розпочалися ідеологічні пошуки, які могли б легітимізувати новий авторитарний режим, спираючись на існуючі вітчизняні традиції. Почали з реанімації радянської ностальгії та апологетики комуністичної наддержави, а найлегшим шляхом виявилося постулювати «унікальність православної цивілізації», яка просто часом набувала різних форм — у т.ч. комуністичної. Інша справа — чіткіше визначити своє місце у глобалізованому та озахідненому світі. Оскільки завжди зручна доктрина «обложеної фортеці» передбачає наявність численних підступних ворогів, то образ «ворожого Заходу» було швидко реанімовано — нащо винаходити велосипед, коли покоління співгромадян уже мають цей образ викарбованим на рівні підсвідомості. Як новітня місія обирається опір глобальному пануванню США і Заходу, а гуртуватися довкола Москви мають потужні азійські держави — Китай, Індія, Іран, не кажучи вже про «дрібноту» на кшталт Білорусі та Таджикистану. Нова антизахідна спілка стає буквально євразійською, а в цьому товаристві Росія залишається безперечно «найєвропейськішою».

Цей фантом континентального євразійського єднання доктринально обѓрунтовується тою наукою, яка видалася б за часів СРСР єретичною, — геополітикою. Фундатор геополітики Карл Гаусгофер (1864—1946) виходив із цікавих ідей про необхідність для великих держав «життєвого простору», потребу знищення дрібних держав як джерела міжнародного хаосу і запрограмованість утворення євразійського «Континентального блоку» (тоді це була «вісь» Берлін — Москва — Токіо) всупереч «морському блоку» англосаксів (США — Британія). Історичний антураж дещо змінився, але суть доктрини цілком відповідає сьогоднішнім настроям Кремля. Дослідники справедливо називають теорію Гаусгофера своєрідною версією євразійства, побудованою, втім, не на спекуляціях навколо культур і цивілізацій, а на ѓрунті «політичної географії». Географія для адептів геополітики — наука природнича, «точна». Але «євразійська геополітика» є не лише прагматичним військово-політичним осмисленням географічних реалій (як в геополітиці західній), вона неможлива без апеляцій до ірраціональної доленосної місії євразійського простору та особливої історичної місії Росії.

Найвідомішим речником новітнього геополітичного євразійства є відомий російський «консервативний теоретик», популярний у навколокремлівських колах Александр Дугін. Він зазначає:

«Марксизм і лібералізм однаково закладають в основу економічний бік людського існування... Але на відміну від «економічних ідеологій», вона [геополітика] заснована на тезі: «географічний рельєф як доля». Географія й простір виступають у геополітиці в тій же функції, як гроші й виробничі відносини в марксизмі та лібералізмі, до них зводяться всі основні аспекти людського існування, вони служать базовим методом інтерпретації минулого, вони виступають як головні фактори людського буття, що організують навколо себе всі інші сторони існування».

Як бачимо, нашу долю визначаємо не ми самі, не суспільні чи економічні процеси, а «географія й простір». Не варто, звісно, скидати з терезів долі держав і країн географію, але покладати на неї всю відповідальність якось не хочеться, адже не залишається тут місця людині. Втім, доля індивіда ніколи не була для євразійців чи кремлівських ідеологів усіх часів чимось цікавим. А де серед цих ідей місце нашого героя — Льва Гумільова?

Згідно з небезпідставними твердженнями біографа і апологета Гумільова Валерія Дьоміна, той, хоч і познайомився з працями «класичних євразійців» лише у зрілому віці, «завжди вважав себе євразійцем «до мозга костей«». Із кінця 1950-х (коли новий табір перестав йому загрожувати) він листується з останнім із «класиків» — Петром Савицьким, який після радянських таборів повернувся жити до Праги. У 1966 р. вони познайомилися безпосередньо на празькому археологічному конгресі. Взаємна симпатія зміцніла, і вони разом почали міркувати про «наближення російської епохи світової історії».

Гумільов завжди наголошував на природності та органічності переплетіння російської та східних культур, що цілком виразно відчувається у його тлумаченні відносин Північно-Східної Русі та Орди як виключно взаємовигідних. Образ Александра Невського як пасіонарного захисника цієї сполуки перед лицем ворожого латинського Заходу у Гумільова гіперболізується до знакової, символічної фігури. Описуючи зв’язок Гумільова з євразійством, той же Валерій Дьомін впевнено констатує:

«Праці останнього (Гумільова) увінчують цей виключно важливий і плідний етап у розвитку російської історичної та філософської думки. Гумільову також належить та спрямована у майбутнє думка, яка цілком може служити опорою й для сучасних теоретичних пошуків та практичних дій: «Якщо Росія буде врятована, то лише через євразійство».

Можемо погодитися з тим, що справді може, — і вже служить опорою. Сучасне євразійство суперечливо доповнює інший, вже згаданий нами, російський постімперський комплекс: тезу про відставання Росії від Заходу через те, що вона завжди, жертвуючи собою, закривала Захід від нищівних навал зі Сходу. Ці дві тези співіснують, хоча в реальності ми розуміємо, що вони є несумісними: як, звалюючи причини всіх негараздів на Схід, можна при тому одночасно захоплюватися плідним культурно-цивілізаційним євразійським синтезом? Схід — він, врешті, є позитивним чи негативним чинником російської історії? Але це протиріччя залишається без відповіді, доволі наявно характеризуючи «фантомні болі» російської великодержавної свідомості.