Право на власну долю

Продуктивна праця (яка, між іншим, є немислимою без соціально-економічної свободи, без особистих, професійних, соціальних та економічних «вольностей», тобто невідчужуваних, невід’ємних прав) була й залишається найпершою, неодмінною умовою прогресу суспільства. Про це свідчить увесь досвід всесвітньої історії — від держав Стародавнього Сходу й до наших днів. Звісно, неможливо заперечувати вагу політичних свобод, проте все ж таки в цьому фундаментальному питанні варто правильно вибудовувати пріоритети. А саме: тоді, й лише тоді, коли людина (та сама «вільна особистість», котра, ясна річ, сповна наділена свободою слова, віросповідання, недоторканністю згідно із законом, правом на справедливий суд — все це дуже важливо) впевнена, що бодай почасти, хоча б якоюсь мірою вона працює не лише на «хазяїна», а й (в ідеалі — насамперед) на себе саму, на свою родину, — лише тоді держава, суспільство, нація розвивається, вдосконалюється, виборює собі майбутнє. А якщо цього немає — то, попри всі задекларовані особисті свободи, результат буде прямо протилежним (годі й казати про тоталітарні чи авторитарні суспільства). Цю, здавалося б, просту істину в нас останнім часом починають забувати. Принаймні складається таке враження... Олігархи маніпулюють громадською думкою?

Історичний досвід України є в цьому сенсі більш ніж повчальним. Прагнення наших далеких предків юридично зафіксувати, а якщо буде потрібно — реально захистити свої невід’ємні права («вольності» — аналогічне польське слово, яке доволі часто зустрічається у давніх джерелах, і польських, і українських, правильно буде перекладати саме як «права», такі, що їх, по суті, дає навіть не монарх або той чи інший феодальний володар, а сам Господь Бог!) — це їхнє бажання є воістину яскравою сторінкою нашої національної історії. В будь-якому разі, коли ми розглядаємо минуле Королівства Руського, Великого князівства Литовського та українців Речі Посполитої, то ніяк не обійтися без бодай короткої розповіді про Магдебурзьке право (знову слово «право», але вже дещо в іншому значенні) — унікальну європейську (німецьку) юридичну демократизовану інституцію, яка в поєднанні з нашим національним звичаєвим правом та нашими власними традиціями часів Київської Русі (на цьому слід особливо наголосити) благотворно вплинула на український соціум ХІV—ХІХ ст.

А тепер, для зручності шановних читачів, оформимо подальший виклад історії Магдебурзького права на українських теренах у вигляді запитань та відповідей, за можливості, стисло.

КОЛИ САМЕ Й ДЕ ВИНИКЛА ІНСТИТУЦІЯ МАГДЕБУРЗЬКОГО ПРАВА?

Магдебурзьке право — воно ж німецьке або тевтонське міське право (латиною iure magdeburgens) — одна з найпоширеніших систем міського самоврядування у Центральній та Східній Європі у середні віки. Класична форма сформувалась у німецькому місті Магдебурзі наприкінці ХІІ ст. (у нас — це доба славетного «Слова о полку Ігоревім»). До виникнення «Магдебургу» долучились також інші старовинні німецькі міста (Аугсбург, Нюрнберг, Любек, Гамбург тощо). Існувала ще така інституція, як самоврядне Нюрнберзьке право (його надавав король Угорщини своїм закарпатським містам у ХІV ст., зокрема мешканцям Мукачевого, Хуста, Тячева, Вишкового), багато в чому схожа з Магдебурзьким.

На формування засад Магдебурзького права помітний вплив мали норми відомого Саксонського дзеркала — німецького середньовічного збірника правових норм, укладеного близько 1230 р. Норми місцевого самоврядування були важливою складовою цього старовинного юридичного документа. Взагалі ж у різних регіонах Німеччини були чинними різні, часом доволі відмінні, системи місцевого самоврядування на основі норм традиційного судочинства та національного звичаєвого права.

ЯКИМ ЧИНОМ ОСНОВИ МАГДЕБУРЗЬКОГО ПРАВА ПОШИРЮВАЛИСЯ В УКРАЇНІ?

Початок цього процесу слід віднести до кінця ХІІІ — початку ХІV ст., коли королі руські й галицько-волинські князі стали надавати магдебурзьке право німецьким колоніям, які виникали у столичних містах Королівства Руського (Володимир-Волинський, Галич, Львів, Холм), — спочатку лише їм, а згодом, дещо пізніше, і цілим міським громадам без винятку. Очевидно, це розпочалося ще за часів могутнього короля Данила. Хоча, з іншого боку, історикам відома грамота князя Лева, сина Данила (близько 1300 р.), згідно з якою громаді Львова передавалася княжа церква. Громада ж мала самоврядні права на засадах «Магдебурга». Стрімкому поширенню Магдебурзького права, особливо у ХІV—ХV ст., за часів Польської корони та Великого князівства Литовського, сприяла посилена урбанізація українських земель. Для центральної влади (і ВКЛ, і Речі Посполитої) Магдебурзьке право слугувало поширенню соціальної бази монархічних урядів у Кракові та Вільні за рахунок ремісників, міщан, купців, городян середнього ступеня заможності, що дозволяло чинити ефективний тиск на феодальну аристократію, часто опозиційну, й було суттєвим чинником державного управління.

Хронологія проникнення засад «Магдебурга» в міста України (з санкції державної влади): 1287 рік — Магдебурзьке право затверджено для німецької громади Львова (повною мірою — 1356 року); 1324 рік — його здобуває Володимир-Волинський; 1287 — Луцьк; 1351— Галич; 1353 — Перемишль; 1382 — Холм; 1422 — Дрогобич; 1432 — Кам’янець-Подільський; 1430 — Київ (остаточно — 1494 року); 1438 — Кременець; 1444 — Житомир; 1488 — Чернівці; 1492 — Рівне; 1497 — Брацлав; 1507 — Дубно; 1518 — Ковель; 1523 — Золочів; 1528 — Острог; 1547 — Берестечко; 1582 — Прилуки; 1585 — Корсунь і Переяслав; 1588 — Біла Церква; 1591 — Пирятин та Чигирин; 1591 — Лубни; 1601 — Канів та Фастів; 1623 — Чернігів; 1625 — Ніжин...

Сучасні історики стверджують (і то цілком слушно), що кордони європейської України ХІV—ХVІІ ст. точно збігалися з кордонами дії Магдебурзького права, тобто з кордонами Великого князівства Литовського та Речі Посполитої, з одного боку, та Московії — з іншого боку. Тобто в нашому випадку йдеться про «вододіл» приблизно за лінією Ніжин — Чернігів — Лубни-Пирятин — Полтава. Східніше за цю лінію діяла зовсім інша, «євразійська» система цінностей, яку яскраво схарактеризував цар Олексій Михайлович (до речі, не найлютіший з-поміж московських володарів): «А в царстві нашому вільних людей немає, хіба що холопи, котрі втекли й котрих поки що не спіймано...»

ЩО ДАВАЛО МАГДЕБУРЗЬКЕ ПРАВО ЛЮДЯМ?

Передовсім давало певну автономію від держави та від її свавілля, створювало правову основу (хай недосконалу — бо «Магдебург» міг отримати тільки повнолітній, не молодший 24 років, законнонароджений християнин чоловічої статі, «пристойної поведінки», одружений, що володів нерухомістю в місті, це право було довічним, проте не спадковим), для захисту від великих феодалів, які вимагали від міста податків — дедалі більших! — і натуральних повинностей. Натомість норми «Магдебурга» забезпечували, або принаймні декларували: а) звільнення мешканців міст від суду місцевого феодала; б) право на самостійне врядування своїм господарством (майстернею, цехом, іншим дрібним виробництвом); в) виборність посади міського голови (війта-бургомістра), який раніше призначався власником конкретного поселення; г) право обирати на допомогу війту колегіальний орган-магістрат, куди міг бути обраним кожен із ремісників, міщан або купців. Магістрат розглядав суперечки в міських судах та складні юридичні апеляції. Зведення законів Магдебурзького права встановлювало загальний порядок виборів і функції органів місцевого самоврядування, суду, купецьких об’єднань, цехів, питання торгівлі, опіки, спадкування. Одночасно з набуттям Магдебурзького права місто здобувало право на власний герб.

ПАМ’ЯТНИК ЗАПРОВАДЖЕННЮ МАГДЕБУРЗЬКОГО ПРАВА У КИЄВІ. НЕ ЛИШЕ ДЛЯ ІСТОРІЇ НАШОЇ СТОЛИЦІ, А Й ДЛЯ ВІЛЬНОГО РОЗВИТКУ БІЛЬШОСТІ УКРАЇНСЬКИХ МІСТ ХІV—ХVІІ СТ. МАГДЕБУРЗЬКА ПРАВОВА СИСТЕМА ВІДІГРАЛА ДУЖЕ ВАЖЛИВУ РОЛЬ / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «ДЕНЬ»

Слід зазначити, що в кожній державі, конкретному місті форми місцевого устрою, за Магдебурзьким правом, мали особливості, які зазначались у відповідних привілеях на його надання. Тому слід досліджувати самоврядування кожного міста зокрема, і лише в цьому контексті — міське самоврядування загалом. Норми Магдебурзького права, проте, використовувалися за всіх офіційних і приватних модифікацій права в Україні аж до ХІХ ст. (!). Але зрозуміло, що російська імперська влада, для якої була ненависною ідея реального самоврядування людей, знищила цю інституцію. Зокрема, указом Миколи І (1831 р.) «Магдебург» було скасовано на території України (в Києві — з 1835 р.).

***

Ось така драматична історія. Але зараз, коли ми обстоюємо європейські цінності громадянського суспільства, нам тим більше необхідно знати, що дала Україні система, яка дозволяла людям виборювати право на власну долю. Тут є чого повчитися!