Про вміння «жити» в історії

Читачі «Дня» пам’ятають, очевидно, тематичну підборку матеріалів, присвячених 150-річчю скасування кріпацтва в Російській імперії (див. номер за 11 березня ц. р.). Постійні автори нашої газети — філософи Ігор Чубайс (Москва) та Сергій Грабовський (Київ) спробували поглянути на події півторавікової давнини узагальнено, зачепивши далеко не абстрактно-теоретичне, а доволі актуальне й у наш час питання: чи була імперська Росія державою в певному сенсі «поза часом», чи була вона змушена повторювати знову й знову ті ж самі цикли історичного розвитку, чи мала вона, зрештою, вміння «жити» в історії? Полемічні міркування обох науковців ми пропонуємо читачам «Дня».

До 150-річчя скасування кріпосного права

Коли я розмірковував про селянську реформу, дійшов висновку, з якого й хочу почати: ми живемо в державі, що не визнає історії; в державі, що має колосальний історичний досвід; але вона постійно його ігнорує, час від часу акцентуючи увагу на окремих подіях минулого, переінтерпретовуючи другі події, заперечуючи й замовчуючи існування третіх подій. Радянсько-пострадянський режим не дозволяє вибудувати загальну й цілісну картину історії тому, що не здатен засвоїти з неї уроки. Тому що нинішня форма існування держави не сумісна й суперечить історії нашої Вітчизни. Дорадянська Росія була творцем і учасником світової історії. Радянсько-пострадянська квазі-держава існує поза історією.

На чому базується твердження, що після більшовицького перевороту ми перебуваємо поза часом? Спробую обгрунтувати цю тезу, представивши три сюжети. Звернімося до теми селянської реформи.

Сюжет перший. Як ми розуміємо кріпосне право.

Почну з невеликого, але істотного пояснення.

З огляду на низку обставин, моє освоєння історії відбувалося в порядку, зворотному загальноприйнятому. Російська історія, яку я вивчав у радянській школі, осіла в мене неглибоко й зводилася до «сухого залишку» про «убогу, забиту, неосвічену, личакову, дрімучу й так далі» Росію. Пам’ятаю, під час Перебудови виникло безліч неформальних рухів і об’єднань, був і Рух за відродження Росії. Тоді я ніяк не міг зрозуміти — що ж треба відроджувати з відсталої царської держави? Через рік після розпаду СРСР я відійшов від громадської активності — мені здавалося, що всі політичні питання вирішені, ми живемо у вільній країні — й повернувся до наукової роботи, вирішивши зайнятися розгадуванням таємниць і смислів російської цивілізації.

Я почав вивчати історію країни з чистого аркуша, й, дякувати Богові, першою книжкою, що трапилася мені, стали «Загальнодоступні читання про російську історію» С. Соловйова. Ця невелика праця мене перевернула. Я зрозумів, якою великою країною була історична Росія, як жахливо її образ спотворювався й фальсифікувався ленінським суспільствознавством. Відтоді я прочитав безліч текстів, написаних до й після фатального жовтня. Але все, що «написано після», для мене вторинне, воно пропускається через фільтр російської науки. Чимало нинішніх авторів, на жаль, перебувають у протилежному становищі — і вони, і їхні вчителі сприймають російську державність через ценз більшовицької ідеології, що фактично не усувалася із системи освіти (у пострадянській школі, на відміну від шкіл інших країн, люстрація не проводилася)...

А тепер повернуся до запитання: «Як ми розуміємо кріпосне право?». Виокремлю декілька типових помилок.

Чимало випускників шкіл упевнені, що частка підневільних 1861 року становила аж ніяк не менш ніж 90% населення. Насправді їх було трохи більше чверті, точніше — 28% усіх жителів країни. У тій чи іншій формі кріпацтво існувало й в інших європейських країнах, наприклад, у Австро-Угорщині, і Росія не була тут якимсь винятком.

Кріпосне право абсолютно некоректно ототожнювати з рабством, яке у нас не практикувалося. Кріпак мав свій будинок, присадибну ділянку, сім’ю. З часів Північної війни кріпаки мали сплачувати податок до держскарбниці (раби податків не сплачують!). Додам факт, який ніяк не хочуть запам’ятати огудники власної історії, — рабство в Америці було скасоване на два роки пізніше, ніж кріпацтво в Росії.

Важливо враховувати, що в економічному плані кріпосне право (на відміну від колгоспної системи) було цілком ефективним, воно годувало й могло й надалі годувати країну. Додам, що кріпосні селяни у нас, про це пишуть російські історики Вишнякова та Пічета, «були щасливішими», ніж вільні — на Заході. Бо вільні були безземельними й перетворювалися на безправних батраків. На відміну від них, наші кріпаки формально не мали землі у власності, але фактично сприймали щороку оброблювану ділянку як свою. Це схоже на квартири у СРСР: житло було державним, але на вулицю нікого не виселяли, й кожна сім’я сприймала отримані квадратні метри як свої власні.

Відзначу ще декілька особливостей, які відрізняють реальне кріпосне право від радянсько-пострадянської міфології. За чинними тоді нормами, поміщик у разі неврожаю або іншого форс-мажору зобов’язаний був годувати та утримувати селян, які належать йому. Висловлюючись марксовою мовою, нормою був рівень експлуатації одна/друга, тобто три дні на тиждень селянин працював на господаря, а решту три — на себе. У якому стані нинішнє «вільне» суспільство, можна зрозуміти з іншої пропорції — 2008 року задекларований Оленою Батуріною дохід дорівнював середньорічній зарплаті 50 000 російських учителів.

І ще кілька штрихів. Зі шкільної лави всі радянські діти заучували страшну розповідь про Салтичиху. Як і все інше в радянській історії, цей сюжет препарував і цензурував реальні події. Якщо представити картину повніше, з’ясовується, що випадок із молодою поміщицею був абсолютно не типовим. Дар’я страждала на нервовий розлад, який стався в неї після того, як вона спіймала на гарячому коханого чоловіка з дворовою дівчиною. Свавіллю Салтикової поклали край одразу після того, як два кріпака-селянина спромоглися добігти до поліцейської дільниці й розповісти про те, що відбувається. Після цього Дар’ю прив’язали до ганебного стовпа, а потім постригли й відправили до монастиря. Чи можна уявити, що сьогодні хтось примчить до міліції-поліції та схвильовано повідомить, що в нього на підприємстві, або у виші, або в садовому товаристві крадуть? Боюся, що результатом стане не порушення кримінальної справи проти корумпованої погані, а відправка дивного доброзичливця до психлікарні.

Обгрунтовуючи сюжет про радянську міфологізацію кріпосного права (сама ця фальшивка виявилася особливо потрібною за часів колективізації й так званої боротьби з куркульством), треба враховувати ще одну важливу обставину. Скасування кріпацтва — це не якась разова, епохально-унікальна подія. У Росії ще з кінця XVIII століття почався процес звільнення станів. Покріпаченими були самі поміщики, саме дворянство. Офіцерський корпус Російської армії складався із дворян, вони зобов’язані були служити, поки не отримували тяжке поранення або до того віку, коли вже фізично були не в змозі витримувати військове навантаження. Дещо іншими були обов’язки дворян — штатських чиновників, але й вони не могли відмовитися від служби за власним бажанням. Лише після Дарованої грамоти про вільність дворянства 1785 року, прийнятої Катериною Великою, ситуація радикально змінилася. Слідом за цим й інші стани російського суспільства, зокрема, міщани й купецтво, здобули нові права та свободи. (А козаки були вільними від початку). У результаті, в ті неспішні часи менш як за 80 років російське суспільство звільнилося.

Сюжет другий. Чому кріпосне право скасували. (Хто вчиться й хто не вчиться на уроках історії)

Поки хранителі радянської міфології міркують над своєю картиною реальності, я подам інший сюжет на тему: «Чи була історія тоді й чи є історія зараз?» Повернуся до запитання: чому, власне, кріпацтво було скасоване? Питання тим паче доречне, що трохи раніше я писав про його економічну ефективність. Так, стани розкріпачувалися, але чому селян звільнили 1861-го, а не 81-го або не 31-го року? Хронологічна прив’язка настільки важливого рішення стає зрозумілою, якщо бачити його реальний історичний контекст.

А контекст полягав у тому, що з початку XVIII століття, впродовж майже півтора століття, Російська армія залишалася найпотужнішою армією Європи. Але після перемоги 1709 року під Полтавою над Карлом ХІІ, слідом за перемогою над Наполеоном і парадом росіян у Парижі 1814 року, через 40 років країна зазнала несподіваної поразки в Кримській війні. Звісно, ця поразка й віддалено не була схожа на перемогу у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр., ворог не блокував Пітер, не дійшов до Москви й Волги, але англо-франко-турецький десант усе ж таки висадився в Криму й обстрілював Севастополь. Додам, що під час війни російська ескадра адмірала Нахімова (за іншими джерелами Нахімсона), потопила утричі більший турецький флот у Синопській затоці. Причому авторитет Нахімова був незаперечний не лише тому, що він завжди, коли це було потрібно, проявляв особисту мужність і геройство. Були й інші причини: молодші чини тоді не будували дачі старшим, навпаки, Нахімов майже всю свою платню роздавав матросам.

І все ж таки, незважаючи на всі ці деталі, поразка в Кримській війні була очевидною, 1856 року Росії довелося підписати невигідний для неї Паризький мир. А після смерті імператора, за рік до закінчення війни, в суспільстві почали поширюватися чутки нібито Микола І не помер, а отруївся, випросивши отруту у лейб-медика Мандта. Причому Микола завчасно розпорядився не розтинати й не бальзамувати його тіло. Тут важливо не те, що історики сумніваються в достовірності викладеної версії, важливо, що громадська думка ХІХ століття, отримуючи вісті про поразки, не могла допустити, що помазаник Божий на них не реагує.

А як насправді реагувала влада на серйозні прорахунки російської політики? Відповіддю й стала серія реформ Олександра ІІ. Не минуло й п’яти років після закінчення війни, як селяни отримали волю, була проведена військова реформа, правова реформа, університетська реформа. Словом, у Росії була історія, і не лише у вигляді книжок Карамзіна, Соловйова, а потім і Ключевського, які перевидаються півтора століття (жодний радянський підручник історії сьогодні не являє жодного інтересу), а й як реальна основа для ухвалення стратегічних, державних рішень. (Заразом хочу поховати ганебний пострадянський міф «про неуспішність усіх російських реформ» — починаючи з Івана ІІІ та Петра Великого до Сергія Вітте й Петра Столипіна, скільки їх було, великих соціальних перетворень! Коли ж ми позбавимося не лише радянської топонімії, а й радянської міфології?!)

А ось сьогодні відсутність історії є майже очевидною. 20 років не існує СРСР, на «хмару в штанях» перетворилося СНД, але на телеканалах торжествує агресивна кургінянівщина. Нам постійно доводять, що СРСР розпався через чиїсь невідомі підступи й мало не все прогресивне людство спить і мріє його відродити. Робити висновки з Великої Вітчизняної, на відміну від Кримської війни, відомий президентський указ узагалі не дозволяє!

І тому доводиться повторювати: звісно, ми перемогли в цій війні, але так і не зрозуміли, в якій саме.

— Так, Сталін переміг, причому не лише у Великій Вітчизняній, а й у війні громадянській, що відбувалася водночас. Уперше в одиннадцятистолітній історії Вітчизни під час війни один мільйон людей (а не якийсь самотній Власов) узяв зброю, щоб воювати з власною владою. До цієї третьої сили входили й росіяни, й представники всіх народів, що проживали на території СРСР. Партизанський опір більшовизму закінчився у нас не 1945-го, а на початку 50-х, причому відбувався він не лише в Балтії й на заході України, а й у споконвічно російських областях.

Великі й дуже великі перемоги були в історії Росії, але чи був звитяжним СРСР, якщо через 46 років після встановлення прапора над рейхстагом радянська держава зруйнувалася, світовий соціалістичний табір зник, світовий комуністичний рух припинив своє існування, й сама звитяжна радянсько-комуністична ідея померла?

Ні через п’ять, ні через 65 років після закінчення війни ми не отримали чесних і зрозумілих відповідей на ці запитання. Але коли ми їх усе ж таки отримаємо, Росії знадобляться трансформації глибші, ніж перетворення Олександра ІІ! 

 Вміння жити в історії — справа складна. Воно надходить із Античністю. Саме тоді протистояння Ойкумени варварам формує вміння жити в історії як у складній сув’язі якісних змін, де не все залежить від Фатуму, від богів, від царів та героїв, де людина і громадська людність самі обирають долю і самі її втілюють, чинячи відповідно до власних переконань. Історія існує там, де є громадяни, котрі її творять. Там, де функціонують негромадянські суспільства (часом дуже стабільні впродовж століть і навіть тисячоліть), плин історії наче завмирає або скручується у кільця довічного повернення.

Історія Росії наочно демонструє складність проблем, пов’язаних із реальною історичністю національного життя і з розумінням цієї історичності. Стаття Ігоря Чубайса — зайве підтвердження цього.

Можна тільки підтримати пафос її основних положень щодо російського сьогодення чи сталінської «великої перемоги». Але автор статті чомусь некритично протиставляє добі більшовизму та сучасній добі Російську імперію до 1917 року як загалом нормальну державу, здатну органічно відповідати на зовнішні та внутрішні виклики, націлену на успішні реформи, на розв’язання нагальних проблем, і серед них — основної для ХІХ століття проблеми кріпосного права. І тут виникають серйозні сумніви як стосовно аргументів, так і щодо висновків Ігоря Чубайса.

Почнімо, як то кажуть, ab ovo. Дорадянська Росія була учасником історії? Безумовно. Але якою мірою і в які періоди? Московія не була постійним учасником тодішніх європейських подій — ані як політична, ані як економічна потуга. Так, періодично спалахували її конфлікти із Річчю Посполитою, періодично вона намагалася закріпитися на берегах Балтики, але загалом це було щось загадкове, незрозуміле, на задвірках європейського життя, а то й поза ними; Оттоманська Порта і то була більше інтегрована до цього життя. Й не тільки вона. Сучасний французький мислитель Ален Безансон зауважує: «У той час, як у Кремлі розважалися спогляданням того, як ведмідь танцює на розпеченому листі заліза, в Бахчисараї при ханському дворі грали комедії Мольєра». Сині Води (1362), Грюнвальд (1410), Хотин (1621, 1673), Відень (1683) — усі ці та інші битви, що визначали на століття наперед політичний ландшафт Центрально-Східної Європи, відбувалися поза участю московітів.

Але практично всі ці події відбувалися за участю українців та білорусів, які ніколи не випадали з обширу європейської Ойкумени. У цьому, до речі, одна з головних проблем не тільки написання «спільних підручників з історії», а й формування спільного історичного бачення на побутовому рівні.

Тут дуже показова назва розчинної кави російського виробництва, яку продають в Україні, — «Петровская слобода». Мовляв, перша кава в Росії, символ її доручення до цивілізації... А тим часом ще Богдан Хмельницький частував московських послів кавою (від якої вони плювалися), а затим Юрій Кульчицький навчив віденців пити її. Ну, а Відень, у свою чергу, навчив Європу. Тож прийшла із Європи мода на каву до Московії через добрих півсотні років після того, як в Україні еліта вже споживала її, а тепер цю «Петровскую слободу» везуть до нас: дивіться, це ми вас цивілізували!

Власне, тільки з кінця XVII століття (ще до Петра І) починає — бодай на рівні вищої еліти — формуватися спільний інтелектуальний та соціокультурний простір Московії із Європою, який надає можливість першій сприйняти бодай частину європейських цивілізаційних досягнень не як «чужинську єресь», а як потрібні і практичні речі. Але — тільки частину, передусім техніко-технологічну, а не організаційно-суспільну. Не пройшовши школу Магдебурзького права, не маючи автономних університетів, міста Московії були чим завгодно, але не осердями свободи, де саме повітря робило людину вільною. В Московії для того, щоб стати вільним, чоловікові слід було тікати туди, де взагалі справжніх міст не було — на далекі околиці, до козаків. Так воно, власне, залишилося і надалі, коли варварська Російська імперія постала на Сході Європи, й Ігор Чубайс фактично визнає це, констатуючи несвободу у цій імперії не лише селян, а й дворян (додамо сюди й городян), тобто — несвободу знизу догори, чого в Європі («король — лише перший шляхтич») ніколи не існувало. А відтак історія там була результатом вільних (часом, звісно, аж надто вільних, інколи — просто божевільних) діянь суспільства.

Отож Жалувана грамота про вольність дворянства справді відкрила Росії нові обрії (чи міг вирости і ствердитися поет Пушкін в атмосфері казарми?). Але якою ціною? За два роки до цього кріпацтво в повному обсязі було поширене на губернії, що постали на місці ліквідованої Гетьманщини. Та і якою була та свобода для дворянства, якщо не існувало ані свободи слова і сумління, ані елементарних політичних свобод? «Бастардами Європи» звав визначний мислитель Чаадаєв своїх напіввільних друзів — і за «неправильні погляди» був офіційно оголошений божевільним. І тільки після 1861 року Російська імперія справді потихеньку стає на шлях реформ. Але не стає вільною, бо будь-які несанкціоновані владою форми громадянської активності (і передусім політичного життя) залишаються під забороною. Досить згадати трагічні долі тисяч молодих учасників «ходіння в народ» в середині 1870-х, на початках властиво просвітницького й мирного. Це влада змусила їх взятися за зброю і перетворитися на «міських партизанів» у намаганнях знищити імперію.

От тут ми й виходимо на принципову різницю між звільненням кріпаків у Російській імперії і звільненням негрів-рабів у США. В останньому випадку це було справді історичним дійством: запекла публічна політична боротьба, багаторічне обговорення проблеми у вільній пресі, зрештою, повстання Джона Брауна — а потім і громадянська війна. Росія ж могла відверто обговорювати цю проблему і шукати шляхи її розв’язання без публічності: або в масонських ложах на початку ХІХ століття, або у певних угрупованнях («гуртках») царедворців середини століття, або за офіцерською чаркою. А публічність забезпечував тільки вже під самі реформи політичний емігрант Герцен, його «Колокол» і «Полярная звезда». І розв’язок настав «згори», далеко не найкращий, за оцінками сучасників та нинішніх фахівців. «Реформа 1861 р. породила сильний голод на землю в селі. Він загострювався швидким демографічним ростом сільського населення. У результаті аграрне перенаселення стало однією із найхарактерніших ознак господарського стану українського села у пореформені десятиліття. 1914 р. із 9,5 млн. жителів українських сіл 6 млн були нащадками кріпаків. Вони жили на тих самих 4 млн. десятин землі, що у 1860-х роках належало вдвічі меншому числу їхніх предків. А 7 тис. російських і польських поміщиків жили на 7,5 млн. десятин землі», — констатує історик Ярослав Грицак. Таку «реформу» могли здійснювати, перепрошую, тільки несусвітні ідіоти — бо саме вона з неминучістю й породила, зрештою, селянську революцію 1917 року...

І, до речі, 28% кріпаків у населенні Російській імперії — це щось на кшталт «середньої температури по лікарні». На території України незадовго до звільнення, 1853 року, селяни-кріпаки становили трохи більше ніж половину населення у Київській, Волинській і Подільській губерніях і приблизно третину у Чернігівській, Полтавській і Катеринославській губерніях. Лише у Херсонській губернії їхнє число було незначним (6%). Отож проблема була пекуча, оскільки на значних територіях більшість населення перебувала фактично у рабському стані. Кілька дат. 1760 року поміщики отримали право засилати селян до Сибіру. 1765 року поміщики отримали право засилати селян не тільки до Сибіру, а й на каторжні роботи. 1767 року селянам було суворо заборонено подавати скарги (чолобитні) на своїх поміщиків. Остання дата дуже прикметна. 1762 року двом кріпакам, Савелію Мартинову та Єрмолаю Ільїну, дружин котрих убила згадана Ігорем Чубайсом як «нетиповий випадок» Салтичиха, дивом вдалося передати скаргу імператриці Єкатерині ІІ, яка щойно посіла престол. Демонструючи свою відданість закону, Єкатерина наказала зразково-показовим способом розслідувати цей кричущий випадок (75 смертей!) та покарати винну, а водночас заборонила на майбутнє подібні скарги...

Не випадково ж, мабуть, Пушкін називав кріпаків «рабами»...

Принагідно хочу зауважити, що аргументи на користь кріпацтва, наведені Ігорем Чубайсом, надзвичайно нагадують аргументи на користь збереження рабства у США. Мовляв, хто ж краще піклуватиметься про нещасних негрів, як не плантатор під наглядом освіченого уряду? А тут, звісно, не негри, але ж нетямущий простолюд, якого поміщик ще і годувати мусить у разі неврожаю. А все решта — то, мабуть, дрібні ексцеси, про які Шевченко писав:

Продаєм
Або у карти програєм
Людей... не негрів... а таких,
Таки хрещених... но простих.

Їх і звільнила влада врешті-решт, наполохана катастрофою у Східній (Кримській) війні. От тільки не треба звати той час «неспішним». Мовляв, що таке 80 років у ту добу... Але ж за той час Сполучені Штати Америки встигли утворитися, виграти війну за незалежність, ухвалити дві конституції (друга з них діє з поправками й понині), відбути другу війну за незалежність, розширити у десяток разів територію держави, створити там потужну індустрію — і розколотися через питання про рабство негрів. А Франція, якщо взяти Європу? Революція 1789 року, Декларація прав людини і громадянина, республіка, Бонапарт, імперія, завоювання ледь не усією континентальної Західної Європи, реставрація, революція 1830 року, революція 1848 року, знову республіка і знову імперія... А головне — Кодекс Наполеона, який заклав основи континентального цивільного права. І, звісно, перемога над Російською імперією у згаданій уже Східній (Кримській) війні.

Оця-от «дурь самодержавья», оцей-от спотворений історичний розвиток, який і за СРСР не спинився, хоча й пішов кільцями замкненого часу, досі тримають Росію (і частково Україну, оскільки остання перебуває у зоні не тільки культурного, а й цілеспрямованого потужного пропагандистського впливу з боку Москви) у тому стані, в якому вона є. А тим часом Велика Історія плете свої химерні і непрочитані ще візерунки...