Секрети політики від Арістотеля-2
Знаменитий давньогрецький вчений про стійкість демократії та етичні підвалини держави
Продовження. Початок читайте «День», № 119-120
3. Арістотель чудово розумів, що для забезпечення належної стійкості державних інститутів особливе — навіть виняткове — значення має правильний вибір і утвердження адекватних форм власності. Тому Стагірит (так називали великого мислителя, за місцем його народження — містечком Стагір у Північній Греції) приділяє проблемам відносин власності у суспільстві пильну увагу.
Арістотель підкреслює: «Люди дбають передовсім про те, що належить особисто їм; значно меншою мірою вони турбуються про те, що є спільним, або ж турбуються лише тією мірою, якою це стосується кожного». На думку великого філософа, саме тому різноманітні проєкти «спільності майна» (і навіть спільності дружин!), відголоски яких можна знайти у багатьох давньогрецьких мислителів, і навіть у Платона, неминуче призведуть до розколу суспільства й до результатів, протилежних очікуваним (нагадаймо, що до таких висновків визначний вчений дійшов ще приблизно у 340 — 330 роках до нашої ери). Щоправда, до «природних» та «узаконених» форм власності Стагірит відносив і рабство, висунувши теорію про «первісну» перевагу еллінів («вільних від природи») над «варварами» («рабами від природи»). Справедливість вимагає не забувати про це.
«Важко передати словами, — веде далі Арістотель, — скільки насолоди є в усвідомленні того, що є такі речі, котрі належать тобі, адже властиве кожному почуття любові до самого себе не випадкове, але закладене в нас самою природою». Але й ці погляди вченого чудово вписуються в його концепцію «держави розумної середини», причому Арістотель докладно пояснює свою думку.
«Важко визначити при дослідженні, — пише автор «Політики», — кому має належати верховна влада в державі: чи то народній масі, чи багатим людям, або ж людям порядним, або ж одному — найкращому з усіх, або ж тирану. Все це, виявляється, є дуже непростим для розв’язання. Чому ж, насправді? Хіба справедливо буде, якщо незаможні, спираючись на те, що вони представляють більшість, почнуть ділити поміж собою статки багатих? Скажуть: так, справедливо, тому що верховна влада ухвалила вважати це справедливим. Але що ж тоді буде підпадати під поняття крайньої несправедливості? Знову ж таки, зрозуміло, що коли більшість, взявши на себе все, почне ділити власність меншості, то цим вона погубить державу. Отже, ясно, що подібний закон не може вважатися справедливим».
«Більше того, — розвиває свою думку Аристотель, — довелося б тоді визнати справедливим і всі дії, вчинені тираном; адже він робить насильство, спираючись на свою перевагу, точнісінько так само, як і маса щодо багатих людей. Але, можливо, справедливість полягає в тому, щоб владарювала меншість, що складається з багатих? Проте, якщо ці останні почнуть діяти таким же чином, тобто стануть розкрадати й відбирати майно у маси, чи буде це справедливим? Очевидно, що такий спосіб дій є низьким та несправедливим». Арістотелева думка не заспокоюється на цих висновках. Філософ пише: «Мабуть, хтось скаже: взагалі, недобрим є те, що верховну владу втілює не закон, а людина, душа якої піддається впливу пристрастей. Проте якщо це буде закон, але закон олігархічний або демократичний (нагадаємо: обидва ці устрої Арістотель гостро критикував. — І.С.), яка від нього буде користь при розв’язанні згаданих ускладнень?» І Стагірит знов утверджується у висновку, що найкращим варіантом є держава «середнього (третього) шляху», або ж «політія», бо вона забезпечує необхідний баланс у стосунках між громадянами.
4. Одвічний «камінь спотикання» в реалізації різноманітних проєктів «ідеальної держави» — це, м’яко кажучи, не найкращі політичні обставини, які, щонайменше, не сприяють втіленню глибоких, прогресивних і гуманних думок філософів. Внаслідок чого всі такі проєкти просто «повисають у повітрі». Кажучи простіше, вкрай потрібен правитель, який погодився би виконати подібні креслення «досконалої держави». Без цього все це — порожня утопія. Зокрема, і сподівання Арістотеля на «політію» — теж.
Стагірит, схоже, це чудово розумів. І тому дуже цікавими є рядки з «Політики», де Арістотель відзначає: на противагу узвичаєній традиції не бажати рівності, але прагнути до панування, або ж терпляче виносити свій підпорядкований стан — на противагу цьому з’явився «єдиний державний муж», який виявив себе твердим прихильником «середнього» державного устрою. Про кого тут ідеться? Можливо, про державного діяча минулих часів, який керував колись однією із давньогрецьких держав-полісів?
Якщо уважно вчитатись у міркування Арістотеля, то ми побачимо, що він має на увазі не державця минулого, а людину сучасності, яку він явно протиставляє (майже в усьому) попереднім правителям. Більше за це — філософ має на увазі, що цей «державний муж» не колись, а просто зараз здійснює гегемонію в цілому «грецькому світі», а не домінує лише в якомусь окремо взятому полісі. Далі Арістотель натякає на те, що цей великий державний муж «дав себе переконати» в тому, що є доцільним і розумним ввести на практиці отой «середній державний устрій», про який мислитель так багато писав.
Ким міг бути цей правитель-гегемон? Правдива відповідь: мова йде про Александра Македонського (356 — 323 рр. до н.е.), легендарного полководця й державного діяча, творця грандіозної «євразійської імперії» (від Греції до кордонів Індії), можливо, першої в історії людства. Нагадаємо читачеві, що Арістотель впродовж кількох років був учителем і наставником Александра (у 343 — 340 роках до н.е.), викладав йому основи мудрого державного управління, основи грецької філософії та культури (починаючи від «Іліади» та «Одисеї» Гомера), а також, імовірно, курс логіки, фізики, ботаніки та психології (в усіх цих галузях знань Стагірит, як відомо, був першовідкривачем). Нам не відомі достатньою мірою усі деталі стосунків знаменитого філософа та великого царя, але, як свідчили сучасники, Александр засвоїв, щонайменше, якусь частину з того, про що йому розповідав великий Учитель (у бесідах з оточенням, зокрема зі своїми полководцями, цар часто цитував Арістотеля й говорив про нього з повагою).
Тому можна зрозуміти сподівання автора «Політики» на те, що великий завойовник допоможе реалізувати бодай деякі з його ідей (принаймні, спробує створити якісь моделі «серединної держави» на відвойованих землях Азії, які щойно увійшли до складу новопосталої Імперії; в Греції, як визнавав Арістотель, це було значно важчою справою). Тут, можливо, є певний ґрунт для передбачень у рамках так званої альтернативної історії: а що було б, якби... Якби Александр не помер у Вавилоні 10 червня 323 року до н.е. у віці лише 33 років від якоїсь незрозумілої хвороби (можливо, тропічної лихоманки, малярії, а, може, він був отруєний; через рік у грецькій Халкіді помер і Арістотель), а жив би й діяв далі? Чи захотів би — і чи зумів би — Завойовник Світу здійснити проєкт Арістотеля? Чи були б для цього соціальні умови? Але сталося те, що сталося; Імперія Александра дуже швидко розпалася після його смерті. Звернімо, до речі, увагу на дивовижну естафету вчителів та їхніх учнів у давньогрецьку добу: Сократ — Платон — Арістотель — Александр Македонський!
5. Будучи, поза сумнівом, сином свого часу (але, разом із тим, як людина геніальна, випереджаючи свій час), Стагірит стояв на позиціях державницьких, віддаючи однозначну перевагу інтересам збереження й розвитку держави перед інтересами конкретної, окремої особистості (взагалі-то, це вічна проблема політики, етики, суспільних наук, ба більше — повсякденного життя кожного з нас — як перевести це питання з режиму жорсткої альтернативи «або ж — або ж» у режим гармонійного поєднання: «і» — «і»).
Арістотель же, що не дивно, враховуючи бурхливий, жорстокий час, в який він діяв і жив, категорично стверджував: «Навіть якщо для однієї окремої людини благом є те ж саме, що й для держави, важливішим та більш повним здається усе ж таки благо держави, його (блага) досягнення та збереження. Є бажаним, безумовно, і благо однієї людини, але найпрекраснішим та найбільш божественним є благо народу й держав».
І політику як таку Арістотель розумів передовсім як науку (та мистецтво) розумного управління державою та її вдосконалення, а вже потім, у другу чергу, — як шлях до вільного розвитку особистості, окремого громадянина.
Проте слід при цьому підкреслити: правам громадянина, складовим громадянського суспільства (використовуючи сучасний термін) філософ приділив належну увагу. Це й буде темою нашої подальшої розмови.
Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія і Я»
