Шоколадна королева

Відкрити свою справу пані Клементину змусила трагедія — помер її чоловік, письменник і професор гімназії у Перемишлі Орест Авдикович. Удова залишилася одна з двома малолітніми дітьми. Пенсії вона добитися не змогла, на роботу її ніхто не брав. Інша б на її місці зневірилася, але тільки не Клементина. Рішуча галичанка продала шубу і годинник покійного чоловіка, на отримані гроші купила мішок цукру і спеціальну машинку для створення кондитерських виробів і стала готувати солодощі вдома. Так розпочалася історія її майбутньої фабрики «Фортуна Нова».

Минуло зовсім небагато часу, а новоявлена бізнес-леді вже мала свій магазин, приміщення для пакування товарів і наймала п'ятьох працівників. У мемуарах пані Клементина писала: «Я раділа думкою, що недавно сама журилася про шматок хліба для своїх дітей, а тепер даю працю й заробіток п'ятьом людям. У мріях бачила я сотні зайнятих працівників і гордість з приводу українського почину, адже тоді моя фабрика була однією з перших українських мануфактур у регіоні».

Незабаром Авдикович-Глинській стало тісно у Перемишлі, і вона стала їздити по великих містах, щоб особисто представити солодощі «Фортуни». А 1922 року перевезла фабрику разом з усім обладнанням до Львова. Це був дуже сміливий учинок, адже у столиці Галичини вже тоді працювало сім кондитерських фабрик і 84 фірмові магазини, що торгували кондитерськими виробами.

Спочатку пані Клементині було непросто: конкуренти ледь не відібрали у неї обладнання. Щоб зберегти у цілості коштовне майно, хоробрі робітниці «Фортуни» забарикадувалися усередині фабрики й у результаті битву за машини і верстати виграли. Ця історія не оминула одного з найбільш заможних українців — митрополита Андрія Шептицького. Зрештою митрополит на правах пайовика інвестував у справу Авдикович-Глинської близько 46 тисяч доларів. Тоді ж до назви додалося слово «Нова», а виробництво переїхало до нових зручних приміщень, наданих Шептицьким.

Бізнес Клементини процвітав. На отримані гроші вона придбала найсучасніше німецьке обладнання, завдяки якому наростила виробництво з 200 кілограмів до 5 тонн на день. При цьому сировину «Фортуна Нова» використовувала виключно від українських постачальників. Однією із заповідей пані директорки було: «Не пригощай чужими солодощами, не підривай нікому здоров'я!». Тим часом її фабрика вже виробляла шоколадні цукерки, помадки, фруктове желе, морозиво, тістечка і печиво. Фірмовий магазин розташовувався у самому центрі Львова — на вулиці Руській.

По-справжньому відомою «Фортуну Нову» зробила вдала маркетингова і рекламна стратегія. Над дизайном продукції працювали талановиті українські художники: Левицький, Гординський, Бутович. Майстер Бумба з карпатського Сколе робив подарункові дерев'яні коробки, які самі по собі були витворами мистецтва. Проте найяскравішим ходом «Фортуни Нової» став випуск спеціальної серії цукерок «Солодка історія України». Коробки із зображеннями князів і гетьманів – від Володимира Великого до Павла Скоропадського – багато галичан стали колекціонувати.

Все це дало можливість ще більше розширити бізнес і відкрити нові магазини: два у Львові і по одному в Стриї і Дрогобичі. Пані Клементина особисто відбирала персонал, майже всі її робітниці мали середню або вищу освіту. Не забувала і про необхідну рекламу: регулярно давала замітки в українських газетах, випускала календарики, проводила презентації. У результаті солодощі фабрики «Фортуна Нова» стали купувати не лише у Галичині, а і на Волині, у Кракові, Холмі та Варшаві. Крім того, великі замовлення надходили від української діаспори у США та Канаді.

Авдикович-Глинська брала активну участь у соціальному житті краю: на свято св. Миколая забезпечувала українських школярів безкоштовними солодощами, матеріально підтримувала «Спілку українок» і Жіночий конгрес українок, який проходив у Станіславі (нинішньому Івано-Франківську). Попри серйозні фінансові труднощі, спричинені скрутною економічною ситуацією в Галичині, «Фортуна Нова» вистояла завдяки вірності постійних клієнтів, які сповідали принцип «Свій до свого по своє», і завершила історію лише 1944 року, коли її націоналізувала радянська влада. Сьогодні на базі цієї фабрики випускають шоколад «Світоч».

Рух «Свій до свого по своє» зародився у Галичині наприкінці XIX століття. За декілька років він майже витіснив закордонні товари з території регіону, ба більше: українські виробники стали працювати на експорт. Сьогодні ініціатива здобуває нове звучання. Перший етап програми «Свій до свого 2.0» закликає виробників надіслати історію свого бренду на електронну пошту sviydosvogo@jerelia.com. Найцікавішим брендам «Джерелія» допоможе з промоцією. А тим, чий товар відповідатиме всім стандартам компанії, – з виробництвом.