Степова фортеця на Iнгулі
Територія Кіровограда заселялася із сивої давнини, десятки тисяч років тому. Це засвідчують кремінні знаряддя праці, знайдені при очищенні русла річки Інгул. Належали ті речі давнім мисливцям. Залишили тут свої сліди й наші пращури з епохи неоліту, зокрема, посуд, у якому господині готували їжу. Тисячі років тому на Інгулі зведено кургани, під якими ховали людей, супроводжуючи їх в останній шлях різними предметами господарського призначення, щоб «і «на тому світі» вони могли існувати.
Там, де тепер Кущівська околиця обласного центру, наші предки в добу бронзи влаштували майстерню з виготовлення кам’яних сокир, кілька з яких дійшло до наших днів. Розкопано й легендарні скіфські кургани. В цьому районі мешкали свого часу й горді, непоступливі східнослов’янські племена уличів, котрі не побажали добровільно йти під владу Київського великого князя, переселившись за Буг. Після монголо-татарського смерчу тут засновуються перші поселення (прообрази козацьких), де осідали вільні люди, які формували збройні загони для оборони свободи на цих фантастично багатих флорою і фауною родючих землях. З другої половини ХVI століття на терені нинішнього Кіровограда вже відомі запорозькі зимівники. Сьогодні імена давніх власників-козаків Завади і Лелеки живуть у назвах мікрорайонів обласного центру. Видатний український історик і краєзнавець Дмитро Яворницький згадує церкву Святої Трійці у Лелеківці, власником якої був Степан Лелека — соратник останнього кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського.
Новий етап заселення межиріччя Інгулу — Сугаклеї і Грузької — розпочинається у середині ХVIII століття. 11 січня 1752 року донька Петра I Єлизавета підписує указ про заснування фортеці Святої Єлисавети. Укріплення мало захищати переселенців із Балкан, для яких у північній частині краю цим же указом утворено військово-землеробське поселення Нову Сербію. Довгі місяці пішли на пошук російськими військовими й інженерами конкретного місця будівництва. Його визначили на узвишші правого берега Інгулу. Отже, перед фортом мав бути певний водний бар’єр, а пагорб дозволяв зробити вищими оборонні вали. Неподалік був Чорний ліс, який за дефіциту каменю мав слугувати матеріалом для спорудження укріплення. Близько шести місяців створювався і затверджувався проект будівництва. Проблемою була недостатня кількість робочих рук. Тому брати участь у земляних роботах мусили й українці, направлені сюди гетьманом Кирилом Розумовським, який мав виконувати розпорядження царської адміністрації. Крім цього, Запорозьку Січ зобов’язали виділити козаків для охорони будівництва.
Офіційне закладення фортеці відбулося 18 (за новим стилем — 29) червня 1754 року, у зв’язку з чим цей день формально й до сьогодні міською владою вважається днем народження міста. Цю думку, зокрема, зафіксував міський голова на рубежі ХIХ—ХХ століть Олександр Пашутін у своєму «Історичному нарисі міста Єлисаветграда». Але серед істориків є різні думки щодо року заснування фортеці. Якщо Д.Бантиш-Каменський вважає, що це був саме 1754 рік, то В.Кабузан називає 1752-й, а А.Скальковський — 1753 рік. Ім’я Святої Єлисавети, за твердженням Д.Яворницького, дано фортеці на честь імператриці Єлизавети Петрівни. До речі, директор музею Воєводини, професор університету в Новому Саді (Сербія) Л.Церович вважає, що і саме місто поряд з фортецею у 1775 році отримало ім’я Єлизавети, чиїм указом воно було засноване.
Будівництво велося поспіхом, під керівництвом інженер-полковника Менцеліуса. Примітивними технічними засобами, які складалися, практично, з возів, тачок, лопат, було виконано великий обсяг робіт, викопано глибокі рови, які мали затоплюватися водою. Над ними височіли вали. У плані вони утворювали багатокутну фігуру з шістьма бастіонами і равелінами та трьома ворітьми. За стінами валів розміщувалися будинки коменданта і канцелярії, казарми, порохові погреби, арсенал, кузні, криниці, дерев’яна Троїцька церква. Отже, фортеця була збудована і облаштована так, щоб витримати, у разі необхідності, тривалу облогу. Товщина валів мала поховати в собі ядра ворожих гармат. На вершині валів спорудили ще й дерев’яний частокіл. Тут розміщувалися три сторожові башти. На озброєнні були гармати (дві з них і сьогодні зустрічають відвідувачів фортечних валів), індивідуальна стрілецька зброя. Гарнізон складався із тисячі чоловік, до яких входили артилеристи, піхотинці, кавалеристи. Першим комендантом фортеці став офіцер Глібов.
Незважаючи на протести з боку Османської імперії, переговори за участю посередників — великих європейських держав, будівництво завершилося практично за три роки. Стурбованість Порти була викликана з тим, що фортеця була побудована неподалік її кордонів, визначених Белградським мирним договором 1739 року, за яким терени теперішньої Кіровоградщини мали бути вільними від укріплень. Послу Росії в Туреччині було заявлено: «Ця спроба абсолютно суперечить договору, і, звичайно, має порушити дружбу; якщо з російського боку на кордонах фортеці будувати розпочинають, то й Порта із свого боку те ж зробить». У відповідь російська сторона повідомила, що будівництво ведеться на її території.
Лише в справжніх господарів цих земель — запорожців — ніхто не питав дозволу на будівництво фортеці. Недарма в указі Єлизавети I від 11 січня 1752 року січовики попереджалися про недопущення чинення перешкод спорудженню цього укріплення. Запорозька Січ від початку будівництва і до кінця свого існування протестувала проти будівництва укріплень на території і Нової Сербії, і фортеці святої Єлисавети. Доводячи свої права на цю територію, козаки посилалися на документи, підписані в різні часи урядами Литви, Польщі, Росії. Імператриця Єлизавета обіцяла вивчити це питання, для чого створила змішану комісію (з представників фортеці, Гетьманщини й Січі), яка засідала неодноразово в укріпленні, у т.ч. й за участю Петра Калнишевського. Але, беручи до уваги тогочасні клопотання Січі про зміни митної політики, виділення грошей, імперія відкинула законні вимоги у територіальних питаннях. Згодом саме з-під стін фортеці Св.Єлисавети російський генерал Текелій, виконуючи волю Катерини II, вивів 100-тисячне військо, у т.ч. з єлисаветградською «пропискою», з яким і ліквідував Січ.
У січні 1769 року підійшли до його стін полчища татар Крим-Гірея і, як пише згаданий О.Пашутін: «Зупинилися на Інгулі, поблизу фортеці Св.Єлисавети, в котрій заперся начальник провінції генерал Ісаков із своїми регулярними військами і мешканцями, але, дізнавшись про рух із- за Дніпра військ нашої 2-ї армії, не ризикнули напасти на неї і обмежилися лише нищенням найближчих поселень — Лелеківки і Цибулева, поспішивши відступити до Очакова».
Фортеця сприяла розвитку майбутнього міста. Навколо неї російська адміністрація поступово об’єднала українські зимівники, сотенні поселення гетьманців у Єлисаветинську провінцію. Фортеця ж із поселеннями під валами згодом перетворилась на місто Єлисаветград. У 1760-х роках на березі Інгулу споруджується дерев’яна Грецька церква, яка отримала назву від перших тутешніх купців із Балкан. Із 1763 року у фортеці діяла школа для дітей офіцерів, де навчалося близько 100 учнів. Через рік відкривається перша в Україні друкарня із цивільним шрифтом. Крім канцелярських бланків для офіційних посвідчень, тут побачили світ принаймні дві книжки: комедія Жан-Жака Руссо «Кофейный дом» та підручник «Азбука». Із 1788 року у фортеці діє медико-хірургічна школа при шпиталі, де готували фельдшерів і лікарів. Серед відомих випускників — професор Мухін, який потім навчав самого Миколу Пирогова. Останній деякий час працював у шпиталі на території колишньої фортеці під час Кримської війни. Згодом фортецю було роззброєно, а в 1805 році повністю ліквідовано її штат. Подальша доля фортечних валів пов’язана з Великою Вітчизняною війною. Тут фашисти розстрілювали городян (а до цього розстрілювали ще й енкаведисти), тут поховані визволителі й земляки—герої війни, відзначаються тут і роковини Перемоги. Історія ХVIII — ХIХ століть увічнена в меморіальних дошках, які свідчать про перебування тут М.Кутузова, О.Суворова, М.Пирогова. А ще тут бували Потьомкін, Пугачов... Вічний вогонь біля меморіального комплексу нагадує про трагічне ХХ століття.
Фортеця серед степу, що найкраще збереглася сьогодні у Європі серед земляних укріплень, занесена до Червоної книги пам’яток України. У роки незалежності тут проведено археологічні розкопки в районі південно- західного бастіону святого Петра та біля південних Троїцьких воріт. Експедицією місцевого краєзнавчого музею та педінституту імені Володимира Винниченка біля Троїцьких воріт виявлено рештки кам’яного будівництва рубежу ХVIII — ХIХ століть, фрагменти скляного посуду і натільного хреста, мідну монету 1735 року. А біля воріт розкопано частину порохового погребу. У розкопках узяв участь англійський археолог Лестер, який відзначив унікальність пам’ятки історії.
Сьогодні стан фортеці вимагає комплексу відновлювальних робіт, створення фрагментів первинного вигляду, винесення за її межі деяких об’єктів, заборони тут нового будівництва, що в цілому сприятиме приїзду туристичних груп, сподіваємося, не лише з України, а й з Росії, США, Канади, Сербії та Чорногорії, Туреччини, Польщі...
