Світло в кінці тунелю

Цей видатний німецький філософ ніколи не прагнув гучної, дешевої популярності, сумнівної слави, заснованої на роздутих, штучних сенсаціях. Карл Ясперс (1883 — 1969) взагалі був людиною малопублічною, як і багато представників його професії; до того ж обставини життя вченого склалися таким чином, що до такого роду діяльності не сприяло і його слабке здоров’я (вже у 18 років юнаку поставили діагноз: важке захворювання бронхів, що постійно провокувало серцеву недостатність; той факт, що Ясперс прожив досить довге життя, пояснюється насамперед дивовижною силою волі, їм проявленою). І згодом, здобувши досить широку й заслужену популярність у вчених, філософських колах Німеччини, Ясперс, який став уже професором Гейдельберзького університету (а починав він як лікар-психіатр і невролог; причому цікаво, що у філософію Карл «закохався» під безпосереднім впливом майбутньої дружини), був практично позбавлений будь-якого честолюбства.

Знадобилися «страшні справи» (вислів Ясперса) нацистського, сталінського, муссолініївського s франкістського тоталітарних режимів, знадобився весь нестерпно скорботний і гіркий досвід людства середини ХХ століття, щоб до Ясперса (в гітлерівські роки його звільнили з роботи в університеті, він залишився, починаючи з 1937 року, практично без засобів для існування, але репресований не був і продовжував писати, хоча, за власним визнанням, «вісім років із тривогою чекав грюкоту у двері») прийшла всеєвропейська і всесвітня слава — а у ФРН 50 — 60-х років старого філософа взагалі багато хто шанував, як пророка. Бо саме в працях Ясперса — як більш ранніх («Психологія світоглядів», 1919; «Філософія» у 3-х томах, 1931 — 1932; «Духовна ситуація часу», 1931), так й особливо опублікованих уже після закінчення Другої світової війни («Джерела історії і її мета», 1948; «Філософська віра», 1948) читачі — причому дуже широке коло читачів, а не лише любителі філософії — побачили чесну, глибоку і відповідально-сувору правду про нелюдську епоху. Вони побачили постановку головних, корінних питань, що хвилювали європейців середини ХХ століття (а хіба ці питання не мають хвилювати й нас?): як жити людині в епоху ослаблення (виснаження) всіх міжлюдських, міжособистісних зв’язків; як подолати сучасну глибоку самітність мільйонів і мільярдів окремих «я»; як «прищепити» до класичних цінностей старої європейської культури досвід «кризової свідомості» сучасника ХХ сторіччя, який бачив небувалі звірства, геноцид, перетворений на систему, варварство, що стало «технологічним» і було поставлене на конвеєр; як взагалі європейській людині, яка пережила все це, вийти з духовної кризи? Але ж саме духовна криза (хай і багато в чому якісно відмінна, але багато в чому й схожа) становить саму суть нашої сучасної української трагедії. Ось чому необхідно читати Ясперса — мислителя, який пішов із життя понад 40 років тому.

Основними, фундаментальними, базовими для німецького філософа були такі категорії буття, як екзистенція (та сфера сущого в людині, де вона стоїть віч-на-віч із вічними проблемами життя й смерті, Бога і безбожництва, існування й небуття), комунікація — життєво необхідне кожній особистості спілкування — і, особливо, свобода й історія — їх смисл, призначення й (не)визначеність. Саме з міркувань Карла Ясперса про свободу людини, її велику ціну й вічну незнищенність мало б сенс почати нашу розмову.

«В усіх суперечливих прагненнях нашого часу, — вказує німецький мислитель, — є неначе одна вимога, що об’єднує всіх. Усі народи, всі люди, представники всіх політичних режимів одностайно вимагають свободи. Однак у розумінні того, що є свобода й що уможливлює її реалізацію, всі одразу ж розходяться. Можливо, найглибші протиріччя між людьми зумовлені їхнім розумінням свободи. Те, що для одного є шляхом до свободи, інший вважає прямо протилежним цьому. Майже все, чого прагнуть люди, відбувається в ім’я свободи. В ім’я свободи вони стають навіть на шлях рабства. Можливість силою вільного рішення відмовитися від свободи дехто уявляє вищою свободою», — резюмує Ясперс.

«Якщо під свободою розуміти участь усіх громадян у волевиявленні цілого, — вказує знаменитий філософ, — доступ для них до знання й діяльності, то історія показує: тільки на Заході робилися спроби знайти політичну свободу. Але й тут реалізація їх у більшості випадків закінчувалася невдачею. Ці спроби допомагають нам зрозуміти, що спричинило зникнення свободи в Афінах, у Римі. У наші часі найгостріше питання для Європи, для всього людства полягає в тому, чи веде наш шлях уперед, до свободи, або знову до її зникнення на часи, які не піддаються визначенню». І далі — дуже важлива для Ясперса думка: «Поняття політичної свободи стає суто зовнішнім і спотвореним, якщо основою його не є глибокий смисл свободи, яку варто вважати сферою справжнього буття й поведінки людини».

Який же цей смисл? Ясперс відповідає на це так: «Свобода — це подолання того зовнішнього, котре все ж таки підкоряє мене собі. Свобода виникає там, де це інше вже не є мені далеким, де, навпаки, я упізнаю себе в іншому (а як же бути з культивованим зараз і на Заході, і в нас безмежним культом власної винятковості й крайнім індивідуалізмом, що, нібито, і є справжньою свободою? — І. С.), або де це зовні необхідне стає моментом мого існування, де воно пізнано і здобуло певну форму.

Однак свобода є, водночас, і подоланням власної сваволі. Свобода збігається із внутрішньо наявною необхідністю істинного... Свобода здійснюється лише у спільноті людей. Я можу бути вільним тією мірою, якою вільні інші. Будучи вільним, я хочу не тому, що я так хочу, а тому, що я впевнений у справедливості мого бажання. Тому претензія на свободу означає бажання діяти не за сваволею або зі сліпої покори, а в результаті розуміння. Звідси й претензія на те, що, закидаючи якір у джерела всіх речей, ми виходили в наших бажаннях зі своїх власних джерел».

Отже, справжня свобода, за Ясперсом, нескінченно далека як від сваволі й анархії, так і від рабського преклоніння перед авторитетами, милування нічим не стримуваним егоцентризмом. «Свобода вимагає, — стверджує Ясперс, — щоб ніщо не було упущено. Все, що має буття і смисл , повинне знайти своє право. Умовою свободи є гранична широта. Тому зміст свободи й відкривається в житті, сповненому полярностей і протиріч. Кожній позиції протистоїть позиція, протилежна їй. Свобода — це за своєю можливістю все. Вона готова сприйняти все те, що приходить ззовні, не лише як протилежність, але й ввести його в себе. Свобода — це розум безмежної відкритості; здатність слухати, свобода в цьому справжньому відкритому просторі найширшої свідомості є нічим іншим, як рішучістю історичного вибору. Тому свобода шукає ці плідні полярності, де одна сторона загинула б без іншої».

І знову німецький дослідник повертається до думки про соціальний контекст, поза яким й у розриві з яким немислима свобода: «Свободою не можна володіти. Ізольованої свободи не існує. Тому індивідуум жертвує своєю застиглою порожньою свободою в ім’я тієї свободи, яка може бути завойована лише разом з іншими. Така свобода виникає тільки зі зміною людини. Її не можна створити за допомогою інституцій, насильно введених у спільноту людей, які не зазнали змін; вона пов’язана з характером комунікації між готовими змінюватися людьми. Ось тому свобода як така не може бути запланована, але люди в ході правильного планування конкретних завдань спільно здобувають свободу».

Ясперсу як мислителеві завжди була глибоко далека самовпевненість пихатого експерта, який нібито «знає все». Навпаки, він наголошував, що справжній філософ має незаперечне право на «останнє не знаю» (його вислів). І тому нас аж ніяк не повинно дивувати, що після всіх міркувань про свободу в Ясперса ми раптом знаходимо ось який пасаж: «Чи знаємо ми після всього тут викладеного, що є свобода? Ні. Однак це пояснюється самою сутністю свободи. На докір у тому, що всі наведені вище положення не усвідомили нам того, що є свобода, слід відповісти: свобода — не предмет. Вона не має такого реального існування у світі, яке ми, спостерігаючи, могли б досліджувати. Свобода як предмет наукового пізнання не існує. Тому cвободу не можна визначити твердо встановленим поняттям. Однак те, що не доступне моєму предметному пізнанню, я можу охопити подумки, довести в русі думки до понятійної присутності — і тоді говорити про свободу так, неначе вона дійсно існує».

Зрозуміло, всі ці загальні положення й теоретичні викладення не звільняли Ясперса від обов’язку (який він дуже гостро відчував у собі) дати глибокий науковий аналіз набагато конкретнішої проблеми (і нагальної: десятки мільйонів сучасників Ясперса відчули це на собі й життям заплатили за трагічну боротьбу проти тиранії) — проблеми свободи політичної. Думки німецького вченого дуже цікаві. «Свобода людини, — пише Яс перс, — починається з того моменту, коли в державі, у якій вона живе, вступають у дію прийняті закони. Така свобода називається політичною свободою. Держава, у якій діє свобода, заснована на законах, називається правовою державою. Правовою державою є така держава, у якій закони приймаються і зазнають змін тільки законним шляхом. У демократичних державах це — воля народу, його діяльність або участь, виражені прямо або побічно через його представників, яких обирають періодично шляхом вільних виборів і які користуються його довірою». І потім Ясперс, поставивши запитання: які основні ознаки повинна мати політична свобода, формулює такі тези:

1. «Свобода одиничної людини — за умови, що всі люди будуть вільні — можлива лише в тому випадку, якщо вона може існувати поряд зі свободою всіх інших. У правовому відношенні одинична людина зберігає сферу своєї сваволі (негативна свобода), що дозволяє їй ізолюватися від інших. Однак у моральному відношенні свобода проявляється саме у відкритості взаємного спілкування, що розкривається без примусу на основі любові й розуму (позитивна свобода)».

2. «Людина має два домагання — на захист від насильства й на значимість своїх поглядів і своєї волі. Захист надає їй правова держава, значимість її поглядів і волі — демократія».

3. «Свобода може бути завойована тільки в тому випадку, якщо влада долається правом. Свобода бореться за владу, яка служить праву. Своєї мети вона досягає в правовій державі. Закони мають однакову силу для всіх. Зміна законів відбувається тільки правовим шляхом».

4. «До непорушності прав людини як особистості приєднується її право брати участь у житті суспільства. Тому свобода можлива тільки за демократії, тобто за можливої для всіх участі у виявленні волі. Кожна людина залежно від рівня її політичної зрілості й переконливості її поглядів може розраховувати на визнання». Ясперс шукає той баланс, без якого не може бути стабільної демократичної правової держави: «Захисту окремої людини від насильства відповідає захист усіх від влади окремої людини. Навіть найбільші заслуги перед державою не є підставою для недоторканності влади індивідуума. Людина залишається людиною, і навіть кращий з людей може стати небезпечним, якщо його влада не стримується певними обмеженнями. Тому незмінювана влада викликає принципову недовіру, і навіть той, хто має найбільшу владу, повинен, хоча б на час, відступити після чергових виборів».

6. «Політична свобода є демократія, але вона виступає в історично даних формах і традиціях. Вони виключають панування маси (охлократію), що завжди виступає в союзі з тиранією. Тому перевага віддається аристократичному прошарку, що постійно поповнюється з усіх верств населення (нестандартне розуміння аристократизму! — І. С.) залежно від особистої діяльності, заслуг й успіхів і в якому народ бачить своїх представників». Дуже цікавим є застереження, яке майже одразу ж робить Ясперс: «Ця аристократія виступає не як клас або еліта. Формування її за допомогою виховання, перевірки її достоїнств і вибору, що лише до деякої міри може бути навмисним, є умовою вільної демократії». І далі: «Неодмінна вимога демократії полягає в тому, щоб ця еліта не фіксувалася й не перетворювалася таким чином на диктаторські меншості. Вільні вибори повинні слугувати перевіркою її заслуг і піддавати її постійному контролю, внаслідок чого особи при владі змінюють одна одну й повертаються, знову з’являються на політичній арені або остаточно залишають її».

9. «Політична свобода повинна створювати можливість для всіх інших свобод людини. Політика спрямована на здійснення цілей громадського порядку як основу, не як кінцева мета людського життя. Тому політичній свободі водночас властиві два моменти: палке прагнення свободи й тверезість в оцінці безпосередніх цілей, що стоять перед нею. Політика свободи стає нечистою, якщо в ній приділяється місце й іншим мотивам. А нечиста політика стає джерелом несвободи».

10. «Принципи віри, як дороговказна нитка політики, приносять шкоду справі свободи. Бо претензія на виняткове володіння істиною веде до тотальності, відтак до диктатури й до знищення свободи. За умов політичної свободи складається інстинктивна недовіра до світоглядних партій, які таким чином фактично втрачають свій вплив. Рухи, в основі яких лежить певний світогляд або віра, у своїй політиці ворожі свободі. Бо з борцями за віру зговоритися неможливо. У політиці ж вся справа в тому, щоб усі навчилися вести переговори й проявляти терпимість, вирішуючи ті життєві питання, які можуть об’єднати всіх людей, незалежно від розбіжностей у вірі, світогляді та інтересах».

14. «До народу звертаються обидва: і демократ, і тиран. Світ вступив у століття, коли той, хто хоче правити народом, повинен вимовляти певні фрази. До народу звертається як той демагог, що замишляє злочин і обман, так і той, чиї наміри шляхетні, хто служить свободі. Хто з них досягне успіху — може вирішити тільки народ; таким чином він прирікає і свою власну долю».

Така, загалом, концепція свободи (духовної і політичної), яку відстоює Ясперс. Але цей видатний учений був не лише уважним аналітиком, який проникав у саму сутність політичних процесів, а й глибоким знавцем філософії історичної драми — не лише тієї, що розгорталася в нього перед очима, а й тієї, котра вже зникла в таємничому «тумані століть». А зміст цієї драми, за Ясперсом — насамперед духовна криза, криза віри, коли сама віра, власне, витісняється й заміщається особливого роду мисленням, заснованим на ідеології. Що це таке?

«Ідеологією, — пише Яс перс, — називається система ідей або уявлень, яка служить мислячому суб’єктові як абсолютна істина, на основі якої він будує свою концепцію світу і свого положення в ньому, причому таким чином, що цим він здійснює самообман, необхідний для свого виправдання, для маскування своїх справжніх інтересів, для того, щоб у той або інший спосіб ухилитися від необхідних рішень до своєї вигоди в даній ситуації. Тому кваліфікація мислення як ідеології означає виявлення омани й викриття зла. Найменування будь-якого мислення ідеологією — це звинувачення в тому, що сказане не відповідає істині, що воно неправдоподібно».

І далі — досить песимістичний вердикт: «Досить імовірно, що в наші часи сфера ідеології дійсно досягла найвищого обсягу. Адже безнадійність завжди викликає потребу в ілюзіях, порожнеча життя — потребу в сенсації, безсилля — потребу в насильстві над слабшими. Як при цьому підлість людей заспокоює їхню совість, показує аргументація в таких прикладах. У тих випадках, коли держава вдається до явно злочинних дій, ця аргументація говорить: держава гріховна за самою своєю природою, я теж грішний; я підкоряюся вимогам держави, навіть якщо вони гріховні, бо я й сам не краще й тому, що це мій борг перед батьківщиною. Однак, власне кажучи, все це вигідно для того, хто в такий спосіб виправдовує свої дії, він — співучасник і отримує з цього користь; його спотворене обличчя свідчить про муки, яких він насправді не відчуває, це просто маска. Гріховність використовується тут як засіб заспокоєння. Людина бере участь у страшних справах і каже: життя суворе. Високі цілі нації, віри, майбутнього справді вільного й справедливого світу вимагають від нас цієї суворості. Така людина сувора й до самої себе; але ця суворість не небезпечна, почасти навіть приємна, позаяк створює видимість справжності цих суворих вимог, а насправді лише маскує невтримну волю до влади. Людина усвідомлює, що вона бреше, користуючись своїм випадково знайденим привілейованим становищем у суспільстві, де відбуваються страшні справи».

Така ситуація, як схильний думати Ясперс, значною мірою визначається, зокрема, й тим, що в сучасну епоху небачений вплив на історичні події здійснюють величезні маси людей. Але вплив цей — особливого роду. «Маси стають вирішальним чинником, — зауважує Ясперс. — Окрема людина, щоправда, тепер більш безпомічна, ніж будь-коли, але як член маси, яка становить «ми», він неначе здобуває волю. Однак ця воля не може виникнути всередині анонімної маси. Її пробуджує і спрямовує пропаганда. Масам потрібні уявлення й гасла. Їм слід сказати, чого вони хочуть».

Але Ясперс, як видатний філософ, прагне провести розрізнення (розмежування) основних базових понять... «Масу — пише він — варто відрізняти від народу. Народ структурований, усвідомлює себе у своїх життєвих підвалинах, у своєму мисленні й традиціях. Людина з народу має особисті риси характеру також завдяки силі народу, що служить йому основою. Маса, навпаки, не структурована, не має самосвідомості, однорідна, позбавлена будь-яких примітних ознак, традицій, ѓрунту — вона порожня (чи не про нас говорить тут Ясперс? — І. С.). Маси виникають там, де люди позбавлені свого справжнього світу, коріння й ѓрунту, де вони стали керованими й взаємозамінними. Усе це відбулося тепер у результаті технічного розвитку й досягає дедалі більшої інтенсивності в наступних своїх ознаках: звуження горизонту, життя від дня до дня без дієвих спогадів, примусова безглузда праця, розвага як заповнення дозвілля, життя як постійна нервова напруженість, оманна видимість любові, вірності, довіри; зрадництво, особливо в юності, а звідси неминучий цинізм — адже той, хто зрадив, втрачає повагу до самого себе. Шлях веде через розпач під виглядом бадьорості й завзятості до забуття й байдужості, до стану спільного існування людей як піщинок, які можуть будь-яким чином застосовані, введені в дію, переміщені й використані кількісно й за обчислюваними, зумовленими тестами ознаками. Окрема людина персоніфікує собою водночас народ і масу. Однак вона цілком порізному відчуває себе в тому й іншому стані. Ситуація змушує її бути масою, людина ж здатна докласти всіх зусиль, щоб зберегти зв’язок із народом».

Ось це — збереження зв’язку особистості з народом — і було тим «світлом у кінці тунелю», яке бачив Карл Ясперс. І ще він покладав надії на спілкування між людьми, на комунікацію. Бо «філософська й людська віра нерозривно пов’язана з повною готовністю до комунікації. Бо справжня істина виникає тільки у зближенні вірувань в охоплюючому. Звідси значення положення: тільки віруючі можуть здійснити комунікацію. Навпаки, невір’я виникає з фіксації змістів віри, які взаємно відштовхуються. Звідси значимість положення: з борцями за віру говорити неможливо. Але комунікація будь-якого виду настільки властива людині в основі її істоти, що вона завжди залишається можливою, і ніколи не можна знати, якої глибини вона досягне».

А головне — на думку знаменитого німецького вченого і письменника, «усе, що відбувається, безумовно залежить від людей. Немає нічого, що можна було б вважати неминучим. Уся людська діяльність, насамперед духовна, полягає в тому, щоб знайти свій шлях серед відкритих перед нами можливостей. Від нас, від кожного з нас залежить те, що відбудеться, хоча окрема людина ніколи не прирікає хід історичного розвитку.