Технологія незалежності-5: уроки минулого століття

Продовження. Початок див. в N№92, 97, 102,139

Існує закон фізики: застигаючи після розплавлення, кристалічна речовина відновлює свою попередню структуру. В суспільствознавстві є свої закони, а серед них подібний: після революційних потрясінь суспільство має тенденцію повертатися, хоча б частково, до звичних, застиглих у свідомості форм взаємовідносин між людьми.

Один з постійних дописувачів газети «День» нещодавно цілком певно заявив: з усіх пострадянських країн рівень демократії в Україні — найвищий. Справді, в інших колишніх радянських республіках існують — скажу обережно — певні обмеження демократії. Таких обмежень чимало й в Україні, але тільки на рівні чиновницької сваволі. Мабуть, закладене в характері українців прагнення уникати насилля у просуванні до поставлених цілей пояснює головну закономірність сучасного державотворчого процесу: відсутність людської крові.

Демократія — наше найбільше завоювання останніх років. Часом незручна, вона дозволяє просуватися суспільству у правильному напрямі. Добре, що це розуміють перші особи держави. У політичній боротьбі в демократичній країні всяке може трапитися. Хочу нагадати лемент у пресі з приводу валізки з 30 мільйонами американських доларів Леоніда Кравчука. Яка там валіза? Якщо викласти квадратний метр пачками стодоларових купюр (більших не існує), а потім накладати пачки одна на одну, то названа сума не вкладеться навіть в кубометр. Або взяти книжку народного депутата всіх пострадянських скликань, присвячену політичному портрету Леоніда Кучми: ретельно використане все негативне, що існує у павутині Інтернету, — а не страшно.

Варто піднятися над сучасною політичною боротьбою і проаналізувати другу половину 90-х рокiв минулого століття під кутом зору основних закономірностей державотворчого процесу. Навіть політичні противники діючого Президента України не заперечуватимуть, мабуть, щоб назвати цей період добою Леоніда Кучми. Інакше навіщо писати про нього книжки?

ПОВОРОТ 1994 РОКУ

Близько трьох місяців новообраний Президент України вивчав стан справ. За його дорученням десятки науковців, господарників та експертів підготували за цей час об’ємний документ: «Про основні засади економічної та соціальної політики». 11 жовтня 1994 року Л.Кучма звернувся до парламенту з доповіддю «Шляхом радикальних економічних реформ», яка грунтувалася на ідеях цього документу.

Будучи прем’єр-міністром, Л.Кучма не раз запитував у Верховній Раді, яке суспільство треба будувати в Україні. Провальний досвід перших років незалежності переконав його (як і багатьох інших), що дієслово «будувати» не властиве новій історичній реальності. Будували директивну економіку. Тепер слід було відкинути стереотипи формаційної теорії і дати простір ініціативі кожної працюючої у ринковому середовищі людини. Разом з тим завданням держави було, спираючись на об’єктивні закономірності ринку, здійснювати сильну економічну і соціальну політику.

Трансформацію суспільства Л.Кучма тепер розглядав не як примітивну реставрацію капіталізму, а як утвердження соціально спрямованого ринкового господарства. Переосмислення соціально-економічної перспективи політичною елітою України мало колосальне значення, тому що створювало передумови для посилення керованості економічними процесами з боку держави. Відсутність такої керованості загрожувала появою в атомізованому посткомуністичному суспільстві соціальних джунглів.

Ринкові реформи були неможливі без міцної грошової одиниці. Тому з осені 1994 року уряд почав готуватися до запровадження в обіг повноцінної національної банкноти — гривні. Однак ситуація для негайної грошової реформи залишалася несприятливою. Лібералізація економічного життя, яка почалася після запровадження 24 жовтня 1994 року Національним банком єдиного ринкового валютного курсу, призвела, як і в 1992 році, до зростання цін. Поки ціни, а разом з ними й заробітні плати та соціальні виплати не стабілізувалися, відмовитися від купонокарбованця було неможливо. Кожний громадянин України став мільйонером. Проте знецінені мільйонні купюри швидко танули у гаманцях. У кампанії ваучерної приватизації, яку український уряд розгорнув услід за російським, майже кожний громадянин став власником «цінних паперів». Однак новоявлені мільйонери і капіталісти залишалися злидарями.

Від гіперінфляції страждали не всі. Для деяких вона стала засобом збивання великих капіталів. Прірва між «новими українцями» і тими, чиє існування залежало від стану державного бюджету, поглиблювалася. Мільйони громадян не могли пристосуватися до нової економічної ситуації. Багато хто зайнявся «човникуванням». Деякі безпорадно чекали допомоги від держави.

У 1996 році з’явилися, нарешті, перші ознаки економічної стабілізації: зміцнилася фінансово-банківська система, вдалося впоратися з інфляцією. 2 вересня того року в обіг була запроваджена гривня. Створилися умови для припинення втечі вітчизняних капіталів за межі країни. Країни з перехідною економікою могли використовувати два методи фінансової стабілізації — активний і пасивний. Активний метод полягав у жорсткому «прив’язуванні» своєї валюти до однієї з високоліквідних валют Заходу або «кошика валют». Така валютно-фінансова політика була ефективною за наявності сильної виконавчої влади та її надійної взаємодії з владою законодавчою. Використовуючи її, країни Балтії забезпечили високі темпи економічного зростання при мінімумі інфляції.

Україна, однак, використовувала для фінансової стабілізації пасивний метод, тобто політику гнучкого валютного курсу, який визначався взаємодією ринкових сил, вільних від адміністративних обмежень. Такий валютний режим збалансовував реальний попит на іноземну валюту з її пропозицією, компенсував внутрішню інфляцію, сприяв нагромадженню валютних резервів Нацбанку і підвищував конкурентноспроможність вітчизняних товарів виробника.

Позитивні якості вільного валютного режиму цим, власне, й вичерпувалися. Як уряд, так і всі громадяни нерідко ставали іграшкою у сліпій грі цін світового ринку. Зокрема, здійснений у серпні 1998 року російським урядом дефолт (відмова виплачувати фінансові зобов’язання) показав колосальну залежність української економіки від стану справ у Росії. За короткий період гривня знецінилася удвоє. Відповідно піднялися ціни, у тому числі на товари народного споживання. При стабільному рівні зарплат і соціальних виплат це призвело до істотного падіння рівня життя. З другого боку, знецінення гривні зробило її більш відповідною реальній купівельній спроможності. Це дало змогу покінчити з натуральним обміном (бартером) у внутрішній торгівлі. Ринкові реформи здійснювалися при обмеженій законодавчій базі, переважно за допомогою президентських указів. Проте вони здійснювалися, і перед Україною вперше відкрився шанс дістати позику. Раніше ніхто їй не давав грошей під системні перетворення. Україна залишалася єдиною з країн СНД, яка не отримувала кредитів МВФ.

Кредити міжнародних фінансових організацій були здебільшого незв’язаними, тобто виділялися під загальне зобов’язання здійснювати ринкові реформи. Виникали й ситуації, коли зарубіжні кредити об’єктивно сприяли консервації неринкових форм або подовжували стан технічної відсталості. Наприклад, можливість оплати енергоносіїв за рахунок зарубіжних кредитів давала змогу й далі використовувати у виробництві застарілу техніку з підвищеними показниками енергоємності. Уряд мав підстави вважати, що в даному разі краще уникнути безробіття та подальшого спаду виробництва, ніж вивести з експлуатації надто енергоємне устаткування. Наприкінці 90-х рокiв Україна витрачала на один долар валового внутрішнього продукту в 12 разів більше енергоресурсів, ніж країни Західної Європи.

Економісти зауважували, що Україна «сіла на кредитну голку». І справді, коли кредити постійно використовувалися на латання дірок у бюджеті, то виникала своєрідна наркотична залежність державних фінансів від зарубіжної допомоги. Через економічну кризу, постійний дефіцит бюджету та платіжного балансу (останній пояснював передусім відсутністю ефективної енергозберігаючої політики) й відплив за кордон вітчизняного капіталу, уряд не мав можливості здійснювати чергові платежі по позиках без оформлення нових. За 1996 — 1998 рр. сформувалася фінансова «піраміда», і Україна стала завалюватися в боргову яму. Небезпеку відчули самі позикодавці. Україні відмовили у нових позиках. І тоді виявилося, що вона може обходитися без них, варто тільки приймати бездефіцитні бюджети і реструктуризувати борги. У 1999 році припинився спад виробництва. Обслуговувати зовнішній борг стало легше.

Після падіння тоталітаризму економіка залишалася державною. Тому демократична держава не могла позбутися властивих для її тоталітарної попередниці патерналістських функцій. Разом з тим у неї не було можливості здійснювати ці функції добре. Якраз вичерпання такої можливості обумовило у 80-х рр. спочатку катастрофічне загострення системної кризи, а потім і крах тоталітарного режиму. Тому головним напрямом трансформації суспільства було реформування відносин власності.

За 1991 — 1993 рр. у приватну (в тому числі кооперативну) власність перейшло 3,6 тис. підприємств, переважно дрібних. Результати приватизації виявилися набагато гіршими, ніж при запровадженні нової економічної політики у 1921 —1923 рр. За сім десятиліть відбулася не одна зміна поколінь. Навичками приватного підприємництва і капіталом для викупу об’єктів приватизації володіли тільки малочисельнi кооператори або ділки «тіньової економіки», що існувала і в радянські часи.

Стратегія широкої приватизації вперше була накреслена у поданому до Верховної Ради документі «Про основні засади економічної та соціальної політики» (жовтень 1994 року). Головним у новій економічній політиці ставав принцип керованого формування за участю держави сучасних ринкових механізмів. Це дозволяло здійснювати демонтаж адміністративних важелів управління.

В «Основних засадах економічної та соціальної політики» обгрунтовувалася доцільність утворення фінансово-промислових груп (ФПГ). В них повинні були об’єднуватися підприємства, пов’язані між собою єдиним технологічним циклом, а також працюючі з ними банки. ФПГ розглядалися як важіль структурної перебудови економіки і залучення інвестицій з внутрішнього і зовнішнього фінансових ринків. Однак відповідний законопроект Верховна Рада провалила. Цим було перекрито шляхи для реалізації прозорої схеми приватизації великої промисловості. Замість ФПГ стали створюватися нерегульовані законом монополістичні об’єднання. Використовуючи зв’язки з представниками виконавчої і законодавчої влади, вони забезпечували собі надприбутки, а державі завдавали величезних збитків.

У виступі в березні 1997 року при поданні річного послання до Верховної Ради Л.Кучма звинуватив уряд Павла Лазаренка у непослідовній і невиваженій політиці на ринку енергоносіїв. В результаті заохочуваної державними органами монополізації цього ринку, як заявив Президент України, створилася загроза енергетичній та економічній безпеці держави. Л.Кучма повідомив парламент, що доручив вивчити становище на газовому ринку Раді національної безпеки та оборони. Розслідування стало початком кінця у політичній кар’єрі П.Лазаренка.

Підприємницька діяльність підривалася нестабільним податковим законодавством і постійно зростаючим пресом податків на тих, хто не міг їх уникнути. З одного боку, було встановлено найвищу в світі ставку прибуткового податку з фізичних осіб. З другого боку, у 1996 році майже 11 тисяч підприємницьких структур у галузях, де оберталися колосальні кошти (нафта, газ, електроенергія, метал, хімія, цукор і спирт) взагалі не платили податків. Прийняті парламентом закони звільняли їх від оподаткування, якщо вони мали статус спільних підприємств або працювали на давальницькій сировині. У другій половині 90-х рр. була створена сучасна податкова служба. Вона спромоглася істотно збільшити надходження в бюджет, незважаючи на зменшення максимальної ставки прибуткового податку з фізичних осіб з 90% до 40%. Було істотно послаблено податковий прес на підприємства малого бізнесу, знижене податкове навантаження на фонд заробітної плати.

На початок 2000 року форму власності змінили понад 65 тисяч підприємств та організацій. Понад 70% загального обсягу промислової продукції стало вироблятися на недержавних підприємствах. Ці показники досить істотні, хоч поступаються іншим посткомуністичним країнам. Не можна забувати про постійну боротьбу навколо ринкових реформ між виконавчою і законодавчою владами. Верховна Рада трьох скликань ставилася до реформ здебільшого з упередженням і влаштовувала приватизаційним процесам справжню обструкцію. Жодна з програм приватизації не була нею затверджена. Відносини власності й досі законодавством не захищені належним чином, внаслідок чого в Україну не надходять у достатніх кількостях іноземні інвестиції.

ЛІКВІДАЦІЯ КОЛГОСПНОГО ЛАДУ

Україна має найвищий серед європейських країн показник землезабезпеченості: понад півгектара орної землі в розрахунку на душу населення. Природні умови для сільського господарства – чудові. Українець – хлібороб за покликанням. Не випадково, тікаючи від аграрного перенаселення, українські селяни не влаштовувалися у найближчому місті, а їхали світ за очі на вільні орні землі, іноді аж до берегів Тихого океану.

Однак у 1990 році 3,5 мільйони колгоспників і понад мільйон працівників радгоспів та інших сільгосппідприємств України не справлялися з постачанням міст продуктами харчування. Значно менша щодо всього населення чисельність працюючих на землі у високорозвинутих країнах забезпечувала будь-який попит. У чому тут справа? Вичерпну відповідь завжди давали колгоспні базари. Селяни, коли вони працювали на величезних земельних масивах колгоспів і радгоспів, використовуючи при цьому машинну техніку, не могли нагодувати місто. Ці ж самі селяни, працюючи без машин у вільний від основної роботи час на кількох сотках присадибної ділянки, були спроможні заповнити базари всім, чого потребував споживач. Відповідь полягала в тому, що земля повинна мати господаря, а не працюючого «з-під палки» найманця. Розуміння того, що колгоспно- радгоспний лад не має майбутнього, прийшло до багатьох представників української політичної еліти досить рано. Восени 1991 року уряд запропонував Верховній Раді план перетворень. Передбачалося, що за 1992-й рік колгоспи мають бути перетворені в асоціації або господарські товариства. Декларувалося право кожного колгоспника на вихід з колгоспу і створення власного господарства.

На переломі 1991 — 1992 рокiв були зроблені нібито великі кроки у напрямі реформування аграрних відносин: Верховна Рада прийняла закони «Про селянське (фермерське) господарство» і «Про форми власності на землю». Проголошувалося, що поряд із державною можуть існувати колективна і приватна форми власності на землю, причому всі вони є рівноправними. Тобто законодавчо спростовувався один з найголовніших постулатів комуністичної доктрини – про необхідність націоналізації всієї землі.

У другому з названих законів запроваджувалося поняття колективної власності на землю. Було зрозуміло, що Верховна Рада хоче надати право власності колгоспам, якого вони не мали в радянські часи. Проте такої форми власності об’єктивно не існувало (акціонерна власність є однією з форм приватної). Яким чином колгоспники могли б реалізувати право колективної власності: чи кожний з них окремо, чи загальними зборами колгоспу більшістю голосів, чи делегуванням цього права правлінню або голові? У кожному з названих варіантів колективний або індивідуальний землекористувач фактично одержував право приватної власності. Категорія колективної власності на землю була такою ж абстракцією, як категорія суспільної власності з міфічного арсеналу політекономії соціалізму. Вона свідчила, що парламентарії перебували ще в полоні ідеологічних стереотипів радянського минулого.

Практично одночасно Верховна Рада прийняла закон «Про колективне сільськогосподарське підприємство». На цій законодавчій базі на кінець 1994 року виникло 6,5 тисяч КСП з правом власності їх членів на частку майна (паю), а також понад тисячу селянських спілок та кооперативів. Проте відносини між державою та КСП і всередині КСП залишалися нереформованими. З паювання виключалася земля — основний засіб виробництва. Фактично колективним сільськогосподарським підприємством просто назвали ті самі колгоспи і радгоспи.

Поміж колгоспників не виявилося багатьох бажаючих стати фермерами. Колгоспники виконували обмежені трудові операції на основі поділу праці, їм було б непросто взятися за весь цикл сільськогосподарських робіт. На селі переважали люди старшого віку, які розглядали свій колгосп, радгосп або КСП, де вони провели все трудове життя, як підприємство, покликане допомогти їм у пенсійному віці. У колгоспників не було коштів для придбання необхідних у фермерському господарстві машин, а в країні не було банків, здатних надавати позички для придбання засобів виробництва. Не існувало й перспектив для виникнення таких банків, тому що земля була виключена з ринкового обороту і не підлягала заставі. Не дивно, що в Україні налічувалося у 1993 році менше 15 тисяч фермерських господарств, а через п’ять років — до 35 тисяч. За всіх обставин це — мізерна кількість.

Перетворенням у сільському господарстві поклав початок прийнятий у листопаді 1994 року президентський указ «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва». Передбачалося розв’язання трьох головних проблем: приватизації, оцінки і ринку землі.

З метою роздержавлення землі в указі було використане поняття колективної власності на землю. Воно було першим кроком у формуванні приватної власності. Після роздержавлення ставало можливим паювання землі. Забезпечувався пріоритет права власника на продаж паю над правом колективу. Тобто селянин сам вирішував, чи залишати земельний пай в КСП, чи заснувати фермерське господарство. Колгоспи (КСП) могли існувати далі тільки після господарського самовизначення кожного селянина-власника. Ця норма указу відповідала критеріям демократичного суспільства. Роздержавлення і паювання землі покладалося на керівників і фахівців колгоспів та радгоспів. Цим знімалася проблема їхнього можливого протистояння реформі.

Закінчення читайте на наст. стор. "Історія та "Я""