Терезін в агонії: битва після війни

12 травня — 114 хворих на висипний тиф, 13 травня — 170 нових випадків захворювання, 15 травня — 200 вбитих хворобою. Це цифри захворюваності на важку інфекційну недугу в похмурих казематах колишнього концентраційного табору Терезін поблизу Праги тієї квітучої пори. Один із останніх нацистських комбінатів смерті тільки що звільнений...

Сотні тисяч людей пішли звідси в газові камери Освенціма і Треблінки. Терезін, перетворений загарбниками на початку фашистської окупації Чехословаччини в гетто, служив своєрідним прикриттям злочинів, фальшивим «інжирним листком» гітлеризму в його расистській політиці. У «зразковому» таборі, куди відомство Гіммлера час від часу допускало відібраних журналістів і нейтральних представників Червоного Хреста, відкрито не спалювали і не розвіювали попіл — у містечку за стіною панував лицемірний «гуманний порядок». Тут навіть були свої гроші — «терезінки». Але і в цьому переддвер’ї пекла від голодного виснаження, холоду, хвороб та знущань загинули понад сорок тисяч в’язнів.

Наприкінці квітня 1945 року, напередодні свого краху, нацисти зігнали в Терезін ще чотирнадцять тисяч осіб з інших таборів — у тому числі немало військовополонених із країн-союзників, майже всіх політв’язнів, із тих, хто ще вцілів. Колона за колоною виснажені, втомлені погодою та спрагою «хефтлінги» вливалися в переповнені бетонні камери. Багато хто був спеціально заражений висипним тифом. Невдовзі спалахнула епідемія.

Радянські солдати, які звільнили табір, побачили страшну картину. Сотні хворих, у лихоманці, безпам’яті, лежали поряд із трупами. Недіючий водопровід і каналізація, міріади вошей. Ті, хто ще тримався на ногах, поривались вирушити додому, в різні куточки Європи — від Югославії та Франції до Голландії і Бельгії. Табір Терезін у переможному мирі був, по суті, бактеріологічною бомбою, спробою завдати останнього удару, закладеною «третім рейхом» у мить своєї агонії.

Через кілька годин сюди прибула СЕЛ-70, санітарно-епідеміологічна лабораторія 1-го Українського фронту, очолювана підполковником медичної служби Денисом Миколайовичем Калюжним, і додані до неї інші медичні підрозділи. І відразу ж почалася епопея порятунку. Були в повному об’ємі негайно створені п’ять армійських госпіталів. Упродовж перших п’яти днів були госпіталізовані понад дві тисячі хворих на висипний тиф, а до 31 травня, за два подальші тижні, — 2983 людини. Одночасно були розміщені в стаціонарах 1160 терапевтичних хворих, 268 хворих на дизентерію та черевний тиф. Ці точні дані я навожу згідно з рукописним звітом підполковника Калюжного.

Хто ж він, лікар Калюжний із хутора Калюжного на Сумщині? Денис народився 1900 року в сільській сім’ї. У п’ятнадцятирічному віці вступив до земської фельдшерської школи в Харкові. Працював фельдшером і дезинфектором на залізничному вузлі величезного транзитного міста і тут у період громадянської війни вперше впритул зіткнувся з епідеміями. 1921 року вступив до Харківського медичного інституту, на санітарно-профілактичний ухил, після його закінчення впродовж п’яти років працював дільничним санітарним лікарем у тодішній індустріальній столиці України. Потім став аспірантом кафедри загальної гігієни медичного інституту на Слобожанщині і одночасно науковим співробітником Інституту комунальної гігієни, заснованого в Харкові видатним ученим та лікарем-гігієністом Олександром Микитовичем Марзеєвим. Одним із перших дослідників Д. Калюжний включився в наукове забезпечення охорони атмосферного повітря в умовах задимленого новими промисловими гігантами Донбасу. 1940 року захистив кандидатську дисертацію на цю тему. А ще брав участь у проектуванні водопроводу Сіверський Донець — Харків.

Наукову роботу Калюжний продовжував, будучи призваним 1937 року в армію. Викладав гігієну і епідеміологію у сформованому в ті дні в Харкові військово-медичному училищі, потім, у військовій ситуації, — у Військово-медичній академії у Куйбишеві. 1942 року був направлений у діючі війська, очоливши СЕЛ Воронезького, а потім 1-го Українського фронту. 1946-го повернувся в рідний, переведений до Києва НДІ, ставши 1956 року наступником академіка Марзеєва на чолі інституту. 1955-го захистив докторську дисертацію з проблем санітарії повітря в гігієнічному протистоянні викидам підприємств чорної металургії. Підготовлене військовим ученим-медиком дослідження про гігієну необоронних споруд — солдатських землянок, бліндажів, інших укриттів, лікувальних блоків, у періоди затишшя та наступу, а інакше кажучи — перший маніфест про життя воїна в польових умовах, як докторську дисертацію чомусь не прийняли, і довелося піти на повторний науковий штурм. Що ж, для позицій легкого дихання — головної теми Калюжного — в такому новому поглибленні вибраного ще в тридцяті роки гігієнічного напряму тут полягало суспільне благо. Хоча Денис Миколайович, упродовж шістнадцяти років керуючи Марзеєвським інститутом, науково заклав і спектр інших профілактичних починань.

1975 року у відомчому журналі «Санітарія та гігієна» член-кореспондент АМН СРСР Д.М. Калюжний до тридцятиріччя Перемоги опублікував статтю під досить академічним заголовком «З історії боротьби з епідеміями під час Великої Вітчизняної війни», де дуже стримано, в науковому стилі, описав те, що відбувалося в Терезіні. 1976 року трудівника війни та миру, на жаль, не стало. А резонанс публікації, де вперше було відтворено науковий та етичний бік далекої сутички зі смертю, та й узагалі вперше відверто повідано про неї, раптом уподібнився променям згаслої зірки. Творець музею медицини в Києві професор Олександр Грандо загорівся ідеєю представити відголоси цього подвигу в експозиції музею, адже як виявилось, діяння Дениса Калюжного були високо оцінені в Чехословаччині, її урядом він був нагороджений «Бойовим залізним хрестом» — національним орденом цієї країни за хоробрість, обраний почесним членом Чехословацького науково-медичного товариства імені Я. Пуркіне. Я працював тоді у музеї, і можливість упритул доторкнутися до невидимого й маловідомого, з благословення О. Грандо, саме мені й доручили.

Тихого ранку в квартирі Калюжних по вулиці Саксаганського разом із Олександрою Павлівною Залогіною-Калюжною, супутницею та музою ентузіаста науки з 1925 року, і його молодшою дочкою професором-дерматологом Лідією Денисівною Калюжною ми вдивляємося у свідоцтво про це чудове нагородження, підписане президентом Чехословаччини Л. Свободою, гортаємо інші рідкісні документи. 1989 року вийшла книга «Медицина в солдатській шинелі», куди був включений і мій нарис про благодіяння Д. Калюжного. Зовсім нещодавно я дізнався, що Олександра Павлівна була зворушена цими сторінками, і «Медицину в солдатській шинелі» подарувала, зокрема, професорові Ірині Даценко, одному з провісників гігієнічної науки та шанувальниці Д. Калюжного в післявоєнному Львові. Про це І. Даценко згадує у спогадах.

І ось я знову повертаюся до подробиць далекого подвигу. Лідія Денисівна Калюжна, яка дбайливо зберігає родинний архів, знайомить і з іншими реаліями ненаписаного роману. Акуратно сколені листочки з грифом газети «Красная звезда». 1970 року Д. Калюжного розшукав і попросив відповісти на декілька запитань кореспондент «Красной звезды» щодо Центральної групи військ Ж.В. Таратута.

«Шановний Денисе Миколайовичу! — писав він, — вашу адресу мені дав чехословацький історик М. Валеш, який працює в музеї Терезіна. Він же показав мені невелику книжку, написану одним із терезінських в’язнів, колишнім політв’язнем В. Држево відразу після закінчення війни. У ній є такі рядки: «Неоцінима допомога росіян на чолі з підполковником Калюжним та підполковником Сафроновим із допоміжним персоналом із армії маршала Конєва. Вони організували в Терезіні госпіталі, де була забезпечена необхідна допомога кожному хворому». Чи не могли Ви написати, як це було? Чи живий підполковник Сафронов, інші лікарі, сестри, яка їхня доля?»

Калюжний відповів на лист: «До приїзду в табір я був начальником санепідлабораторії 1-го Українського фронту. Про підполковника Сафронова та інших медичних працівників 3-ї гвардійської армії і СЕЛ-70 відомостей, на жаль, не маю, за винятком лікаря Кир’якової, яка працює зараз у Таджикистані». До цієї відповіді можна додати, що за іншими додатковими відомостями, близько сорока медичних працівників, які боролися тоді з бідою, заразилися висипним тифом.

Але який відгук у серцях людей викликала в ті дні ця самовіддана робота з ризиком для життя? Разом із воєнлікарями армії Конєва з тифом боролися санітарно-епідемічний загін чехословацького товариства Червоного Хреста і кілька медиків, які лише вчора скинули арештантські роби. Перед від’їздом Д. Калюжного чеські лікарі вручили йому лист подяки. Навожу декілька рядків із нього:

«У цьому тяжкому становищі прийшли ви, наші рятівники! Ось прийшли і взяли з наших плечей тягар, який ми вже не могли нести. Ви приготували нові лікарні і впоралися впродовж п’яти днів із санобробкою та госпіталізацією всіх, хто цього потребував, організували санітарну службу.

Ви нас залишаєте. Вас чекають інші завдання. З нашою вдячністю ми Вам приносимо визнання та дивування духом, що Вас завжди надихає. Ми бажаємо Вам багато щастя та успіхів у майбутньому».

І ще один листочок із тих тижнів, збережений Денисом Миколайовичем. «Вельмишановний лікарю Калюжний! Як Вам відомо, завтра голландці виїжджають на батьківщину. Перед їхнім від’їздом я хочу ще раз подякувати Вам від імені голландської колонії за Ваші старання та енергію з боротьби з епідемією висипного тифу, завдяки яким ми маємо можливість повернутися додому. З повагою доцент-доктор А. Феддер. Амстердам, університет».

Разом із академіком АМН України Андрієм Михайловичем Сердюком, нинішнім директором Інституту гігієни та медичної екології імені О.М. Марзеєва АМН України, вихованцем Д.М. Калюжного, заглиблюємося до наукового фонду його вчителя.

— У своєму гігієнічному багатоборстві, — замислюється А. Сердюк, — Денис Миколайович об’єднав цілий діапазон актуальних проблем буденного життя — від тихих битв за безпеку для людини повітря, води, ѓрунтів в умовах експансії забрудників до нового погляду на онкологічні та імунологічні небезпеки, шуми й атаки електромагнітних навантажень. Звичайно ж, ми знали і знаємо про його внесок у завершальний милосердний акт у майже приреченому Терезіні. Денис Миколайович, до речі, виключно скромно й небагатослівно згадував ті дні, ту самовіддану протиепідемічну роботу. Але Європа, з просторів нового століття, дійсно з вдячністю повинна пам’ятати про них. Адже лікарі з маленького хутора поблизу Лебедина, де, власне, багато хто носив прізвище Калюжні, можна назвати одним із невідомих Гіппократів сучасності.

Висотний корпус унікального інституту по вулиці Попудренка, про який мріяв і який заклав професор Д. Калюжний. Його фронтон прикрашає велетенське мозаїчне панно, в якому вгадується новітня драматична сага — екологія та людина. В енергетиці талановитої роботи, в її підтексті — любов до людини — раптом з’являється і серцевина життя та долі рятівника Терезіна, який став потім одним із захисників мільйонів на перепуттях екологічних стихій.