Три храми перед Лицем Господнім

(Закінчення. Початок читайте «День», № 82 — 83, 87 — 88)

Нинішнє багатомільйонне місто Стамбул розташувалося над протоками, що з’єднують Середземне та Чорне моря. Це так звана активна сейсмічна зона — і року не минає, щоб світ не довідався про потужні землетруси у місті й околицях. А Свята Софія стоїть непорушною уже майже півтора тисячоліття, точніше, 1478 років. Ії міцність, треба думати, завдячує не лише геніальності архітекторів Антимія та Ісидора, не тільки добрій обпаленості цегли-плінфи, а насамперед Божому благословенню над цим храмом.

•  Господь почув імператорові слова: «Честь і слава Всевишньому» і схвалив побудову такого прекрасного храму. Але Він не забув і того, що побудова Премудрості Божої розпочалася внаслідок жахливого кровопролиття над повсталими «Ніки». Так, храм вистояв як будова, але припинив своє існування як Дім Божий, як Дім Молитви. Терпеливість і доброта Божа — унікальні! 926 років (537 — 1543), Господь терпів усі єресі, крізь які пройшла християнська Візантія, допомагав вірним долати ці єресі. Але хіба не знав Бог, що Константинопольські патріархи погодилися на єретичний цезаропапізм майже усіх візантійських імператорів? Чи Бог не відвернувся від храму, з якого почалося нищення ікон під час шаленства єресі іконоборства не рік, не два, а цілих 117 років (726 — 843) під час правління десяти імператорів, більшість яких були завзятими іконоборцями? Хіба Бог не бачив, що в його храмі плетуться інтриги для розділення Східної і Західної Церкви, і тим самим відбувається послаблення всього християнства перед викликами наступального ісламу? Чи візантійцям вдалося приховати від Бога грецьку дволикість, коли вони формально схвалювали хрестові походи західних християн для визволення Святої Землі й міста Єрусалима від невірних, а насправді перешкоджали усім чотирьом хрестовим походам й робили все, щоб вони не вдалися?

ПРИЧАСТЯ АПОСТОЛІВ. ФРАГМЕНТ ФРЕСКИ СВЯТОЇ СОФІЇ КИЇВСЬКОЇ / ФОТО З САЙТА  SAMSTAR.UKOZ.RU

Залишаючись за назвою християнською державою, Візантія все далі відходила від заповідей Божих, особливо після великого розділення Церкви 1054 року між Константинополем та Римом. Підпорядкована імператорам (унаслідок укоріненого тут цезаропапізму), Візантійська Церква занедбувала заповіт Господа нести євангельську правду «аж до краю землі» та просити «Господа жнив, щоб послав робітників на свої жнива» (Євангелія від Луки, 10:1-24). Так, за шість століть від Хрещення Руси-України жоден Константинопольський патріарх не відвідав Києва, хоч гордо іменував і продовжує іменувати Візантійську Церкву «Церквою-матір’ю» щодо України. Насправді не була вона для України ні «матір’ю», ні «батьком». І лише тоді, коли наспіла потреба збирати податі від «Церкви-дочки», у нас наприкінці XVI століття об’явився Константинопольський патріарх Єремія, втручання якого у справи Київської митрополії нічого доброго не принесло. Навпаки, призвело до розділення нашої Церкви, до кризи й відходу частини Української Церкви під управління Риму. Подібне «материнство» виявляв Константинополь і щодо церков Закавказзя, Балкан та інших країн, яким дарував «грецьку віру». У свідомість візантійців міцно засіла гординя: мовляв, є вони, греки-ромеї, і є всі інші, другорядні — варвари. Це фальшиве чванство офіційно не декларувалося, але повсюдно підкреслювалося у діях. Проте «Бог осміяний бути не може. Бо що тільки людина посіє, те саме й пожне!» (Послання святого апостола Павла до Галатів, 6: 7).

•  Багато написано істориками про пониження духовности візантійців у останній період існування їхньої імперії. Під ударами східних завойовників дійшло до того, що Візантія спочатку обезсилилася духовно, а отже, і фізично. Фінал настав усередині XV століття; і він мало чим відрізнявся від опису жахливого кінця Єрусалима 70-го року I століття. Про здобуття турками на чолі з їхнім султаном Мехметом II Константинополя 1453 року історик пише: «Генеральний штурм Мехмет II призначив на 29 травня. Коли султан готував свої війська до вирішального наступу, християни — як греки, так і латинники — зібралися разом у храмі Святої Софії на останню службу Божу. Після відправи всі воїни повернулися на свої місця, а імператор до пізньої ночі обходив оборонну лінію. У перші світанкові години розпочався штурм, причому турки кинулися на місто з усіх трьох сторін. Проте героїчна оборона ще тривалий час стримувала натиск і відбивала всі приступи.

Тоді султан кинув у бій резерв з відбірних загонів турецького війська — яничар. Після запеклого бою їм вдалося нарешті видертися на міські мури. У цей вирішальний момент Джустініяні (італієць з Венеції, керівник бійців з країн Заходу. — Д. С.), який бився пліч-о-пліч з імператором, дістав смертельне поранення, і його змушені були винести з бою. Скориставшись деякою розгубленістю, що внесла ця подія в лави оборонців, турки зуміли вдертися в межі міста. Невдовзі весь Константинополь був у їхніх руках. Константин XI (імператор на прізвище Драґас. — Д. С.) бився до кінця і знайшов у бою смерть, якої шукав. Ще перед вирішальним штурмом султан, щоб заохотити своє воїнство, пообіцяв, що в разі здобуття міста він на три дні і три ночі віддасть його переможцям на пограбунок. Були безповоротно знищені неоціненні пам’ятки старовини, мистецькі твори, цінні рукописи, ікони святих, церковні реліквії. Мехмет II урочисто вступив до здобутого міста й проголосив його столицею Османської держави. Візантійської імперії більше не існувало».

•  Найбільшого пограбування зазнала Свята Софія. Усі скарби, зокрема й богослужбові і царські, були забрані. Храм уцілів через свою міцність, але Божа присутність у ньому перестала діяти. Султани зберегли його на деякий час ще як християнський храм, проте було знято хрести і всю іншу атрибутику християнського храму. Врешті-решт Айя Софія стала ісламською мечеттю, а відтак, — музеєм.

•  На підставі сумного кінця двох найвеличніших Божих храмів світу — Єрусалимського (тричі будованого і тричі нищеного) та Константинопольського (також тричі будованого й тричі нищеного і грабованого) недалекоглядні люди можуть виставити претензії до Бога, що Бог не дбає про свої храми. Бо знаємо, що Богові були приємні ці храми, коли вони велично і тріумфально відчиняли свої брами під час освячень. Що ж сталося такого, що через віки їм був уготований такий трагічний кінець? Може, Богу перестали подобатися ці храми, і Він щодо них змінив милість на гнів? Ні, на Бога це не схоже — Він вічно і завжди той самий. Це люди, які наповнювали ці храми для молитов, відійшли від заповідей Божих у своїх помислах і ділах. Затаєні у них зло і гріх заступалися пишністю обрядів, блиском коштовних убрань. Це лише для простакуватих людей можна усякими пишнотами прикрити духовну наготу, але не для Бога. Ось що Всевишній сказав на це юдеям: «Не носіть більше дарів марних: куріння огидне для Мене; новомісяч і субот, святкових зібрань не можу терпіти: беззаконня — і святкування! Новомісяччя ваші і свята ваші ненавидить душа Моя: вони тягар для Мене; Мені тяжко нести їх. І коли ви простягаєте руки ваші, Я закриваю від вас очі Мої; і коли ви примножуєте моління ваші, Я не чую: ваші руки повні крови» (Книга пророка Ісаї, 1:13-15).

Словами іншого біблійного пророка — Михея — Господь дуже виразно сказав у вічі правду «главам Якова і князям дому їзраїлевого»: «Ви ненавидите добре і любите зле» (Книга пророка Михея, 3: 1-2). І далі устами цього пророка виноситься Божий присуд фальшивим пастирям і лжепророкам: «Тому ніч буде вам замість видіння, і пітьма — замість пророкувань; зайде сонце над пророками і потьмариться день над ними. І посоромляться прозорливці, й осоромлені будуть ворожбити, і закриють уста свої всі вони, тому що не буде відповіді від Бога» (Книга пророка Михея; 6-7). Із цього випливає, яка шкала цінностей важлива в духовному вимірі. Добре, коли святе підноситься в найкращих архітектурних, мистецьких, декоративних, словесних, музичних формах, в гарній обрядовості. Але коли за усім цим є порожнеча, духовна ницість і зло, тоді уся ця пишнота не має жодного значення; вона відкидається, а то і нищиться.

•  Простеживши це на прикладі двох світової слави храмах, ми можемо звернутися і до наших українських прикладів з нашими храмами. Ось свята Софія Київська — храм з тисячолітньою історією. Через розбрат між очільниками-князями Руси-України, які безнастанно воювали один з одним, хоч інколи були одного роду, Бог попустив нашестя на Київ войовничих монголів на чолі з Батиєм. Із взяттям Києва 1240 року настав час і нашій потужній християнській державі Русі-Україні. Дощенту був пограбований Київ; спалена Десятинна Богородична церква — ще старша за Софію Київську. А із самої Софії, як і з інших храмів, завойовники здерли позолочені бані. На їхньому місці засіявся бур’ян. Ще до нашестя монголів Київ і святу Софію 1169 року пограбував (чи не гірше за монголів?) «свій» князь Андрій Боголюбський — жорстокий сепаратист і грабіжник, викрадач чудотворної святині Руси-України — Вишгородської ікони Богородиці Милостивої. У міжусобицях князівських були підло убиті численні християни, зокрема й з князівських родів — Аскольд і Дір, Борис і Гліб.

•  Бачимо певну схожість між монгольським нашестям на Україну у XIII столітті і турків на Візантію двома століттями пізніше: в обох випадках язичники підкорили християн і знищили їхні храми. Причина одна, і вона чітко й однозначно висловлена у щойно наведених словах з Книги пророка Ісаї: коли нерозкаяні грішники навіть примножують свої молитви і приносять щедрі жертви, — Бог того не хоче бачити й чути: їхні руки повні крови! Софія Київська простояла в запустінні, з бур’янами замість бань, аж до XVII століття, коли була оновлена й «одяглася» у барокове архітектурне вбрання. Тож у відродженні й реставрації храмів виявляється милосердя Боже, який прощає новим поколінням християн і дозволяє знову піднятися колись оскверненій святині.

Коли була б можливість присвятити спеціальне дослідження драматичним історіям численних християнських храмів, читачі побачили б чимало схожого — через одну і ту саму ж причину. Храм — це присутність невидимого Бога у видимому приміщенні. І це приміщення є також дзеркалом моралі й побожності людей. І коли це дзеркало стає кривим, утаєна Божа присутність припиняється. Вона може поновитися, коли люди каються і виправляються, стаючи знову на дорогу правди. Тільки дивлячись з цих двох  напрямів: з Божої присутності — з одного боку, і людського сприйняття цієї присутності з благоговінням — з другого боку, можна осягнути, чому найкращі, найвеличніші Божі храми майже завжди поставали й історично розвивалися за драматичних обставин. Чому одні зруйновані навіки, так, що каменя на камені не залишилося; інші зруйновані, але були відбудовані у первісному вигляді; а ще інші вистояли крізь віки, війни, революції і шаленство безбожників. Це не стільки проблема будівельна, архітектурна й мистецька, скільки духовна.

•  Так, знищення найкращих храмів Києва у 1930 — 1940 роки можна приписати доцільності архітектурного «соціалістичного» перепланування міста, яке зростало з припливом сільського населення та населення інших міст і містечок України і всієї радянської імперії. Такі наївні дитячі пояснення «гуляли» роками архітектурними підручниками і монографіями за радянського часу. Неправда, лицемірство — це узвичаєна мова диявола, і нею охоче користувалися майже всі за доби комуно-більшовицького тоталітаризму. Ця неправда отруювала не лише засоби масової інформації, а й науку, особливо суспільну, гуманітарну.

Коли ми у кадрах кінохроніки бачимо не комуністичних чиновників, не чекістів, а так званих простих людей у фуфайках і кирзових чоботях, які так радіють, що аж захлинаються, — ми починаємо думати: «Чого вони так несамовито тішаться, коли з бань церкви мотузком скидають хреста?

Адже вони народилися ще в цілком православній Російській імперії з її принципом «православія, самодєржавія і народності»! Адже, напевне, вони були охрещені Святим Духом і водою; мали, крім рідних батьків, ще й хрещеного батька і хрещену матір! То чого ж вони радіють, коли найбрутальнішим чином, гидотно, по-варварськи руйнується храм, в якому, можливо, вони були охрещені? А причина та сама, що й загибель двох великих святинь — у Єрусалимі та Константинополі, про що тут була детальніша мова. Причина — бездуховність, за якою негайно ішло добровільне віддання індивідом своєї душі під владу диявола.

•  Мені дуже «подобається» спроба новітньої гри версій на тему: «Хто висадив у повітря Успенський собор Києво-Печерської лаври 3 листопада 1941 року?» Було наведено безліч доказів, що це зробили комуно-більшовицькі підпільники, щоб разом із собором знищити вищих німецьких офіцерів, які привезли тоді, 3 листопада 1941 року, словацького президента Йозефа Тісо, який був віруючою людиною і бажав, відвідавши Київ, помолитися у головному храмі лаври. Але терористи прорахувалися, і з вибухом запізнилися на кілька хвилин. За цей прорахунок наприкінці війни військовий трибунал НКВД засудив невдах-терористів до розстрілу. А вибух собору незрівнянної краси був такої сили, що, «здавалося, вибухнули самі небеса. Успенський собор, одне з некоронованих чудес світу, рівний своєю красою найвидатнішим храмовим спорудам, таким, як собор святого Петра у Ватикані, чи собор Паризької Богоматері в Парижі, перестав існувати». Проте й досі є тенденція до вигідної Москві версії, що у знищенні Успенського собору були дуже зацікавлені насамперед німці, отже, вони це і зробили, хитро замаскувавши теракт під дії радянських підпільників. Значить, усі докази на комуно-більшовицький злочин нібито умоглядні, тобто вигадані. Мовляв, «наші» докази про німецьку причетність «суворо документовані» (?), а ваші — про теракт комуно-більшовицьких сатаністів — це все «умоглядне».

•  Як можна нібито науковою мотивацією заперечення очевидного факту вводити в оману читача, видно з такого уривка: «У переважній більшості «журналістських розслідувань»... головний акцент у цій версії робиться на горезвісній концепції «деструктивно-психологічного розладу комуністичних агентів» (не зрозуміло, звідки автор почерпнув, що ця реально існуюча концепція є «горезвісною»? — Д. С.), які, мовляв, не встигли вчасно здійснити операцію і тому підірвали порожній храм лише для того, щоб підтвердити виконання наказу й цим хоч якось виправдати свою невдачу. Ясна річ, що подібні пояснення та обґрунтування «психологічної мотивації» теракту належать до категорії суто апріорних (умоглядних) «реконструкцій подій» і саме тому спираються лише на анонімні свідчення. Тобто, пишучи про лаврський інцидент, публікатори маніпулюють виключно власними домислами або припущеннями, а не суворо документованими матеріалами. Якщо відмовитись від спотворених, умоглядних або не заслуговуючих на довіру припущень, які не підпадають під визначення підтверджених фактів (урочистий молебень в Успенському соборі; візит Еріха Коха; тотальне стеження за територією лаври впродовж півтора місяця тощо), то версія про причетність до вибуху радянського підпілля руйнується вщент й потребує істотної кореляції». Та як би подібні писання не «корелювали» у бік комуно-більшовицьких богоборців, нерозкаяний гріх винуватців радянсько-німецької війни, через який знищено не тільки незліченне число таких соборів, як Успенський, але ще більш незліченне число людських життів, він, цей гріх, лежить свинцевими тоннами на замовниках і виконавцях. А Всевишній своїм промислом зробив так, що Успенка, як і інші знакові собори української столиці (на жаль, не всі), тепер відбудована й постала у своїй першозданній красі, помноженій на красу нову і... на молитви українського благочестивого народу.