Варшава, зраджена, але нескорена

У Другій світовій війні Варшава стала символом польського опору, символом незламного польського духу. Вона була столицею польської підпільної держави, яка підпорядковувалася польському уряду у вигнанні в Лондоні. Лондонському уряду також підпорядковувалася підпільна Армія Крайова (Армія батьківщини), головною метою якої було звільнення польської столиці в той час, коли до міста підходитимуть радянські війська. У Варшаві регулярно відбувалися акції бійців Опору, і в помсту гестапо настільки ж регулярно розстрілювало заручників. Так, коли бійці АК 1 лютого 1944 року вбили керівника СС і поліції Варшави Франца Кутчеру, німці в помсту розстріляли 100 заручників. 19 квітня 1943 року почалося повстання у єврейському гетто Варшави. Воно було покликане не допустити депортації мешканців гетто у табори смерті. При цьому повстанці від початку розуміли безнадійність свого становища. Фронт був ще дуже далеко від Варшави. На допомогу розраховувати не доводилося, було ясно, що німці, підтягнувши достатні сили, рано чи пізно придушать повстання. Але у мешканців гетто не було вибору. І вони вирішили замість майже неминучої загибелі в таборі загинути, б’ючись зі зброєю в руках.

•  Повстання підготували Єврейська бойова організації (ZOB) на чолі з Мордехаєм Анелевичем, створена лівими сіоністськими партіями, і Єврейський Військовий союз (ZZW) на чолі з польськими офіцерами Павлом Френкелем і Давидом Апфельбаумом, який орієнтувався на збереження єврейської громади в Польщі і був пов’язаний з Армією Крайовою. Керівництво АК вважало повстання передчасним, але надало ZZW допомогу зброєю й інструкторами. Члени АК також ховали євреїв, які перебували на нелегальному становищі. Щоправда, зброї і в самих польських підпільників було мало. Тому вдалося озброїти тільки близько 500 повстанців, переважно пістолетами і невеликою кількістю рушниць і автоматів. Під час повстання в гетто аківці допомагали сховатися вцілілим захисникам гетто і навіть висадили частину стіни, що відділяла гетто від решти Варшави, аби полегшити втечу.

Останні захисники гетто припинили опір 16 травня. Як згадував німецький генерал, який керував придушенням повстання, «підземні позиції давали повстанцям можливість бути невидимими і дозволяли їм безперервно міняти своє місцеперебування. Одну таку позицію нам вдалося завоювати тільки після двох днів упертої боротьби». У боях загинуло близько 13 тис. захисників гетто, а 15 тис. уцілілих були відправлені до Треблінки та інших таборів смерті. Декілька сотень людей врятувалися, пішовши каналізаційними трубами за межі гетто. Втрати німців і їхніх союзників склали, за офіційними даними, 17 убитих і 93 поранених. За оцінками вцілілих повстанців, німецькі втрати склали близько 300 осіб. Проти повстанців також билися поліцейські батальйони з Латвії, Литви й України.

•  Як уже повідомлялося, польське підпілля готувало повстання у Варшаві. І самі бійці Армії Крайової, і її керівництво, і польський уряд у вигнанні в Лондоні, якому підпорядковувалася АК, розуміли, що шанси на успіх повстання невеликі (якщо вони взагалі були). Німці мали колосальну перевагу в чисельності й озброєнні, тому впоратися з ними самостійно Армія Крайова ніяк не могла. Надія ж на радянську допомогу була примарна. Адже Москва вже більше року як розірвала стосунки з польським урядом у Лондоні після розкриття німцями катиньських могил і розгорнула кампанію репресій проти керівництва і членів АК. Проте керівництво АК зважилося на повстання, яке стало сенсом і єством всієї діяльності Армії Крайової і повинно було стати героїчним прикладом для нинішніх і майбутніх поколінь поляків.

•  У Сталіна і керівництва радянських спецслужб було досить хибне уявлення про ситуацію в Польщі. Вони недооцінювали Армію Крайову і розглядали Лондонський уряд як суто емігрантську структуру, що не має серйозної підтримки в Польщі. Між іншим, ще навесні 1944 року німецький агент у радянському Генеральному Штабі передав повідомлення до Берліна, що визначені цілі літньої кампанія Червоної армії. Головного удару завдаватимуть у Білорусії з виходом до кордонів Східної Пруссії, а допоміжний удар буде на Львівському і Сандомирському напрямах з одночасним антинімецьким повстанням у Варшаві. Тобто в принципі радянська сторона розраховувала на повстання у Варшаві, але вона вважала, що його очолять якісь прорадянські, прокомуністичні елементи, які належать до створеної комуністами Армії Людової (Народної армії). 21 липня 1944 року Сталін створив прорадянський Польський комітет національного звільнення (ПКНЗ) в Хелмі, який незабаром був переведений до Любліна. Комітет претендував на роль альтернативного польського уряду. А директивою Ставки за підписом Сталіна від 27 липня 1944 року військам 1-го Білоруського фронту наказувалося «після заволодіння районом Брест і Седлець правим крилом фронту розвивати наступ в загальному напрямі на Варшаву із завданням не пізніше 5—8 серпня заволодіти Прагою і захопити плацдарм на західному березі р. Нарев у районі Пултуськ, Сероцьк».

Саме у цьому світлі і треба розглядати заклик до повстання, що прозвучав 30 липня в передачі з Москви радіостанції імені Костюшка. Цей заклик багато в чому визначив рішення командування АК почати повстання 1 серпня, хоча на початку повстання тільки третина повстанців була озброєна вогнепальною зброєю. На практиці ж після початку повстання майже всі бійці Армії Людової, чисельність якої була у декілька разів менше Армії Крайової, підкорялися командуванню АК і разом з аківцями билися проти німців. При цьому бійців Армії Крайової було більше 40 тис., а Армії Людової — більше двох тисяч.

Напередодні повстання до Москви прибув польський прем’єр Миколайчик. Сталін запропонував, аби лондонський уряд підкорявся ПКНЗ. Миколайчик виразив готовність співпрацювати як з ПКНЗ, так і з Червоною армією, але як і раніше наполягав, що лише його уряд є єдиним законним урядом Польщі. Після цього Сталін роздумав серйозно допомагати варшавським повстанцям.

•  Керівник повстання генерал Тадеуш Бур-Комoровський за участю Делегата Уряду у вигнанні 2 серпня направив до Лондона радіограму з проханням, аби радянські війська негайно перейшли в наступ на Варшаву. Він також вимагав, аби у варшавському передмісті Воля висадилася 1-ша польська окрема парашутна бригада генерала Станіслава Сосабовського зі складу Польських збройних сил на Заході. Але ні те, ні інше не було здійснено.

•  9 серпня 1944 року відбулася раніше незапланована зустріч Станіслава Миколайчика з Йосифом Сталіним. Миколайчик повідомив про результати своїх перемовин з представниками Польського комітету національного звільнення і висловив упевненість, що лондонський польський уряд співпрацюватиме з цим Комітетом. Після обміну думками про те, яким може бути польський уряд після вигнання німців з території Польщі, Миколайчик звернувся до Йосифа Сталіна з проханням надати допомогу полякам, які билися у Варшаві. На цій зустрічі Станіслав Миколайчик остаточно відкинув пропозицію Йосифа Сталіна створити уряд спільно з Люблінським комітетом. Йосиф Сталін у розмові з членами польської урядової делегації 9 серпня 1944 року заявив, що рішення про повстання польської підпільної армії у Варшаві він вважає «нереальною справою, оскільки у повстанців немає зброї, тоді як німці тільки в районі Праги мають три танкові дивізії, не враховуючи піхоти». Сталіну потрібен був не компроміс, а повна капітуляція лондонських поляків. І 12 серпня з’явилася заява ТАСС, де стверджувалося: «В останні дні в зарубіжній пресі з’явилися повідомлення з посиланням на газети і радіо польського емігрантського уряду про повстання і бої у Варшаві, що почалися 1 серпня за наказом польських емігрантів у Лондоні і що продовжуються до цього часу. Газети і радіо польського емігрантського уряду в Лондоні згадують при цьому, що повстанці у Варшаві нібито були у контакті з радянським командуванням, але воно не прийшло до них з необхідною допомогою. ТАСС уповноважений заявити, що ці твердження і згадки зарубіжної преси є або результатом непорозуміння, або проявом наклепу на радянське командування. Агентству ТАСС відомо, що з боку польських лондонських кіл, відповідальних за події у Варшаві, не було зроблено жодної спроби, аби своєчасно попередити і погодити з радянським військовим командуванням якісь виступи у Варшаві. Зважаючи на це, відповідальність за події у Варшаві падає виключно на польські емігрантські кола в Лондоні».

•  Сталін 16 серпня 1944 року писав Черчиллю: «Після розмови з Миколайчиком я розпорядився, аби командування Червоної армії інтенсивно скидало озброєння в район Варшави. Ознайомившись ближче з варшавською справою, я переконався, що варшавська акція становить собою безрозсудну жахливу авантюру, що коштуватиме населенню великих жертв. Цього не було б, якби радянське командування було поінформоване до початку варшавської акції і якби поляки підтримували з останнім контакт. У становищі, що склалося, радянське командування прийшло до висновку, що воно повинне відмежуватися від варшавської авантюри, оскільки воно не може нести ні прямої, ні опосередкованої відповідальності за варшавську акцію». Проте скидати набої повстанцям радянська авіація почала тільки 13 вересня. А аеродроми для посадки англо-американських літаків, що літали до Варшави з Італії на межі своєї дальності і скидали вантажі повстанцям, радянською стороною так і не були надані.

•  Як видається, сталінського стоп-наказу, що забороняв Червоній армії брати Варшаву, у прямому розумінні цього слова, оформленого на папері або навіть як усної вказівки, не було. Було інше. Сталін дійсно наприкінці липня і на початку серпня розраховував взяти Варшаву. Але з’ясувалися дві речі. Перше: повстання варшав’ян виявилося не під радянським контролем, а під контролем Лондонського уряду. І друге: німці все-таки вирішили обороняти Варшаву, хоча ще в 20-х числах липня радянське командування вважало, що німці обороняти Варшаву не будуть. Сюди було перекинуто п’ять танкових дивізій, і вони змогли розбити наступаючу на Варшаву 2-у радянську танкову армію на підступах до міста, через що одразу Варшаву взяти не вдалося, і почалася затяжна боротьба. Командуючий 1-м Білоруським фронтом маршал Костянтин Рокоссовський і маршал Георгій Жуков, який тоді був там представником Ставки, 8 серпня запропонували спланувати Варшавську операцію для звільнення Варшави. Її передбачалося почати 25 серпня. Але це вимагало перекидання додаткових сил і засобів. Рокоссовський і Жуков зазначали, що «для проведення цієї операції потрібно зі складу 1-го Українського фронту передати 1-у танкову армію Катукова до складу 1-го Білоруського фронту і направити її з району Опатув через Островець, Сенно, із завданням ударом у північному напрямі вийти на фронт: Зволень, Радом і цим надати допомогу 69-ій, 8-ій гв. А, 7-у кк і 11-у тк у розгромі противника».

•  У середині серпня три німецькі танкові дивізії, що розбили 2-у танкову армію, були перекинуті з-під Варшави на північ і 16 серпня стали прорубувати коридор до групи армій «Північ» біля Тукумса. Це був оптимальний момент для відновлення наступу під Варшавою. Як визнає німецький генерал Курт фон Тіппельскірх: «Якби росіяни продовжували атакувати передмостове зміцнення, становище німецьких військ у місті стало б безнадійним». Звичайно, для того, щоб підвезти пальне і набої, підтягнути нові війська, потрібна була пауза в наступі 1-го Білоруського фронту. Але вона могла тривати всього два-три тижні. Проте у цей момент радянські війська готувалися завдати головного удару не в Польщі, а в Румунії, куди й були перекинуті основні резерви, пальне і набої. Хоча, зазначимо, Жуков і Рокоссовський пропонували провести Варшавську операцію навіть без перекидання військ, що діяли в Румунії. Можливо, німецьке командування знало або здогадувалося, що Червона армія не наступатиме на Варшаву. Інакше німецький наступ на півночі просто втрачав сенс. Адже в разі взяття радянськими військами Варшави утримувати коридор між групами армій «Центр» і «Північ», та й узагалі фронт від Латвії до Одеру, німецькі війська були б не в змозі.

•  У принципі Варшавська операція була цілком здійсненною. Потрібно було тільки передати 1-му Білоруському фронту 1-у танкову армію і поповнити 1-у і 2-у танкову армію бронетехнікою, а всі армії — особовим складом і боєприпасами. Задля того, аби розбити варшавське угрупування противника і відкрити пряму дорогу на Берлін, варто було б, якщо брати до уваги лише військово-стратегічні міркування, почекати з радянським наступом проти Румунії, наміченим на 20 серпня. У разі, якщо б радянські війська збили б німців з віслинського рубежу і відтіснили їх до Одеру, німецькому командуванню, напевно, довелося б почати перекидання військ з Румунії на Одеський фронт, і румунський уряд в цьому випадку, швидше за все, вийшов би з війни і відкрив би бойові дії проти вермахту. До кінця серпня німецькі війська також зазнали важкої поразки у Франції. Союзні війська вийшли до кордонів Німеччини. У цих умовах з’являвся реальний шанс закінчити війну 1944 року.

Але війська 1-го Білоруського фронту на Віслі не наступали, поки німецька 3-я танкова армія пробивалася до Балтійського моря біля Тукумса. Адже повстанці ще трималися, а допомагати їм Сталін як і раніше не збирався. Він вважав за краще чекати, поки німці розправляться з повстанням, а доки вирішив іти на Балкани, аби гарантувати їхній перехід у радянську сферу впливу і запобігти там висадці західних союзників. І німці, треба їм віддати належне, не квапилися розправитися з повстанням. Очевидно, вони зрозуміли, що доки там є бійці Армії Крайової, радянські війська спробують принаймні не зайняти Варшаву. При цьому радянські атаки на Варшаву продовжувалися і наприкінці серпня й у вересні, але явно недостатніми силами. З одного боку, Сталін розраховував цими атаками виснажити німців, хоча на практиці виснажив лише свої війська. Він також хотів продемонструвати західним союзникам, що намагається взяти Варшаву, але німці дуже наполегливо чинять опір. В інтерв’ю британському журналістові Олександру Верту 26 серпня 1944 року Рокоссовський, зокрема, заявив: «Ми ведемо військові дії в Польщі, ми та сила, яка упродовж найближчих місяців звільнить всю Польщу, а Бур-Коморовський разом зі своїми прибічниками ввалився сюди, як рудий у цирку — неначе той клоун, що з’являється на арені найбільш непідходящої миті і виявляється загорнутим у килим... Якби тут ішлося тільки про клоунаду, це не мало б жодного значення, але йдеться про політичну авантюру, і авантюра ця коштуватиме Польщі сотні тисяч життів. Це страшна трагедія, і зараз всю провину за неї намагаються перекласти на нас. Мені боляче думати про тисячі і тисячі людей, загиблих у нашій боротьбі за звільнення Польщі». Ймовірно, маршал розумів, що його війська кидають у безнадійні атаки, зі свідомо недостатніми силами і засобами, оскільки Сталіну треба було, аби німці раніше знищили повстанців. Безперечно, до 26 серпня доля варшавських повстанців вже була зумовлена.

Західні ж союзники не стали тиснути на Сталіна в питанні про Варшавське повстання і визнання польського уряду в Лондоні, хоча окремі дипломати, зокрема майбутній американський посол у СРСР Джордж Кеннан, пропонували як засіб тиску на дядечка Джо зупинити постачання по ленд-лізу. Проте Черчилль і Рузвельт побоювалися, що Радянський Союз може або піти на сепаратний мир із Німеччиною або просто припинити активні бойові дії на Східному фронті, дозволивши Гітлеру перекинути додаткові сили на Західний фронт. Призупинення ленд-лізу не могло б у той момент змусити Сталіна змінити політику щодо польського питання, проте майже напевно викликало б призупинення наступу Червоної армії. Таким чином, на практиці Англія і США ніяк не могли допомогти польським повстанцям.

Після того, як радянські війська в середині вересня зайняли Прагу, німецьке командування вирішило, що з повстанцями треба кінчати. Вичерпавши всі можливості до опору і залишившись майже без боєприпасів, командування Армії Крайової капітулювало 2 жовтня, після 63 днів героїчної боротьби.

•  У боротьбі з близько 47 тис. повстанців брало участь близько 45 тис. німецьких військовослужбовців. В ході повстання загинули десятки тисяч варшав’ян, зокрема близько 16 тис. бійців Армії Крайової. Приблизно стільки ж — близько 17 тис. убитими — втратили й німці. Близько 20 тис. бійців АК потрапило в полон. Командувач Армії Крайової генерал Тадеуш Бур-Комаровський і більшість повстанців опинилися в німецьких таборах і дожили до кінця війни. Щоправда, багатьох повстанців, які потрапили в полон, було розстріляно карателями ще до підписання угоди про капітуляцію. Варшав’яни, які залишилися в живих, всупереч угоді про капітуляцію, були депортовані з міста. Німці говорили навіть про 200 тис. загиблих повстанців, але це число, швидше за все, перебільшене у декілька разів. Слід сказати, що у придушенні повстання брали участь один полк 29-ї російської дивізії СС Броніслава Камінського, український поліцейський батальйон, козачі й інші колабораціоністські формування. При цьому «камінці» відзначилися настільки масштабними грабунками і насиллям щодо варшавського населення, що німці використали це як привід для розстрілу самого Камінського.

Варшавське повстання від самого початку було приречене на поразку, але цим повстанням поляки отримали важливу моральну перемогу, яка, до речі, багато в чому допомогла їм зберегтися навіть і під радянським гнітом, бо це була певна етична цінність, яка об’єднувала всіх поляків. Адже навіть у комуністичній Польщі не ризикували повторювати сталінську формулу про повсталих як про купку авантюристів.