Велика війна сучасними очима

Хоч як це дивно (а по суті, вкрай тривожно), дедалі частіше доводиться чути: годі вже говорити й писати про ту велику і криваву війну, котру хтось іменує Другою світовою, а інші — Великою Вітчизняною. Залишимо осторонь ці політико-історичні розбіжності, бо, відверто кажучи, не в них суть. Годі-бо, мовляв, усе вже «відомо», «вивчено» й «відкрито», через це, мовляв, «тема вичерпала себе».

І це стверджується попри той цілком очевидний та неспростовний факт, що будь-яка війна є найтяжчим, жахливим випробуванням як цілого народу, так і мільйонів людей — неповторних особистісних світів (а тим більше така страшна бійня, якою була Друга світова), що то були переломні, вікопомні роки, коли вирішувалося питання всіх питань: бути чи не бути українському народу на цій Землі (і ціною крові щонайменше восьми мільйонів кращих синів та дочок нашого народу було дано відповідь: назавжди бути!). І стверджується це пропри те, що на переважну більшість вузлових проблем історії Другої світової дослідникам було дуже важко подивитись справді вільними, об’єктивними, неупередженими очима: скрізь заборони, «білі» (точніше — «криваві») плями, табу, в кращому разі — лукаві недомовки. То як можна було говорити про уроки війни?

Тому, без жодного перебільшення, справу державного значення робить Інститут історії України НАН України, який підготував і випустив у світ фундаментальний двотомник «Україна у Другій світовій війні: погляд з ХХІ століття» (кожен з томів обсягом понад 800 сторінок). Свого часу («День» № 19-20, 4-5 лютого 2011 року) наша газета писала про зміст першого тому. Зараз, коли щойно вийшов друком другий том зазначеної праці (члени редколегії: голова — В.А. Смолій; Г.В. Боряк, Ю.А. Левенець, В.М. Литвин, О.Є. Лисенко, О.С. Онищенко, О.П. Реєнт, П.Г. Тронько), є необхідність присвятити йому окрему розмову. Тим більше, що низка ключових питань історії війни містилася саме в цьому другому томі, або ж була поставлена вперше, або розглянута якісно й по-новому.

Прикладом тут, зокрема, може бути розділ четвертий «Повсякденне життя населення в умовах окупації», матеріали якого, власне, й відкривають двотомник. На основі критичного аналізу вже опублікованих матеріалів та нових масивів джерел, більшість із яких уперше залучено до наукового обігу, із сучасних позицій розглянуто комплекс проблем, пов’язаних із тим сегментом «історії повсякденності» (справді важлива й цікава наукова дисципліна), що охоплює щоденне життя тих мешканців України, яким волею долі довелося зазнати «повної чаші» страждань під нацистською окупацією. Увагу читача, зокрема, привертають розвідка Т. Заболотної «Життя та побут міського населення напередодні та в роки окупації. 1941 — 1944 рр.» (із цієї статті сучасний українець дізнається про умови харчування, реєстрації людей, яку здійснювали німецькі окупанти на підвладній їм території, безліч різноманітних аспектів репресивної політики нацистів на українських теренах); матеріал С. Гальчака, Т. Пастушенко, М. Шевченко «Українські робітники нацистської Німеччини: вербування, примусова праця, репатріація» (тут ретельно проаналізовано систему примусової праці в гітлерівському Рейху і, що дуже важливо, радянську політику щодо колишніх репатріантів, котра трагічно позначилася на долі мільйонів жителів України, радикально змінивши їхній життєвий шлях); стаття «Трагедія знівеченого дитинства (автори: Г. Голиш, Л. Голиш), де йдеться про трагедію сотень тисяч, мільйонів дітей у добу нелюдського воєнного лихоліття, про долю найбільш незахищених неповнолітніх українців серед небачених за всю історію людства народних страждань. Зауважимо, що перелік найцікавіших публікацій цього розділу є далеко не повним.

Окрему увагу автори другого тому приділяють також малодослідженим або замовчуваним аспектам релігійного життя в Україні у 1941 — 1946 рр. (автори розвідки: О. Лисенко, М. Михайлуца, І. Поїздник), долі культурних цінностей України під час Другої світової війни (С. Кот), діяльності радянських спецслужб в Україні в роки війни (Д. Вєдєнєєв), використанню сімейного заручництва в радянській репресивній практиці (глибока і змістовна стаття Т. Воронської докладно аналізує цю тему на основі раніше засекречених архівних матеріалів). Детального ознайомлення, безперечно, вимагає матеріал І. Патриляка та В. Трофимовича «Український визвольний рух у роки Другої світової війни». Тут системно й докладно, з дотриманням засад наукової об’єктивності подається історія українських національно-визвольних партій та організацій (ОУН — ОУН (м) та ОУН (б), УПА), їхня боротьба проти окупаційного режиму Німеччини та її спільників (причому наводиться безліч конкретних прикладів цієї боротьби зі зброєю в руках), розглядається діяльність Української Головної Визвольної Ради (УГВР) і значення ухвалених нею програмних документів, боротьба між УПА й радянськими партизанами (1943 — 1944 рр.), зрештою, протистояння між УПА і Червоною армією та НКВС в 1943 — 1945 рр.

«Завзята боротьба українських націоналістів, — пишуть І. Патриляк та В. Трофимович, — тривала ще понад десять років після завершення війни, але перші два роки протистояння (1944 — 1945) були чи не найкривавішими. За цей час підпілля ОУН та УПА на території СРСР здійснило 6600 акцій, яким радянські органи безпеки протиставили 39 773 каральні операції. Під час боїв, облав і блокад 1944—1945 рр. загинуло, за радянськими даними, 103 313 підпільників, 110 785 було взято в полон, 50 058 здалися на милість влади. Паралельно було затримано 96 998 дезертирів із Червоної армії та втікачів від призову. Якщо вірити офіційній статистиці, то підпілля за два роки мало втратити понад 260 тис. людей, що, очевидно, є завищеною цифрою, яку можна пояснити лише тим, що до числа повстанців записували також убитих під час каральних експедицій мирних жителів».

Ясна річ, це далеко не повний перелік досліджень, статей, аналітичних матеріалів і змістовних публікацій другого тому видання «Україна в Другій світовій війні: погляд з ХХІ століття». Проте не можна не згадати ще про одну розвідку, вміщену в книзі «Голокост як наукова і світоглядна проблема. Погляд з України», яку написав відомий історик, публіцист та громадський діяч В. Нахманович. Сучасному громадянинові України, а надто читачеві «Дня», особливо після резонансної дискусії за наслідками скандальних заяв, що пролунали під час передачі «Ток-шоу Савіка Шустера» 30 вересня 2011 року, не треба розповідати, яким винятково делікатним, складним і дражливим є це питання. Як підходить до його аналізу В. Нахманович?

Найглибші причини таких явищ, як Голокост, на його думку, полягали в тому, що відбулася «тотальна деградація етичних уявлень і моральних цінностей внаслідок абсолютизації державної ідеї. Як наслідок, у жертву державі (байдуже, якими були ідеологічні засади формування тієї державності), яка, за ставленням до неї, посідає місце Всевишнього, дозволяється приносити необмежену кількість людських жертв. Жоден народ у минулому столітті, включно з євреями, не уник цієї загальної деградації, що виявилася в масовій підтримці різноманітних право- і ліворадикальних рухів та режимів, які сповідували і практикували фактично одну й ту саму антилюдяну ідеологію. Збагнувши це, ми зможемо, нарешті, вийти із зачарованого кола взаємних звинувачень і визнати, що запорукою неповторення трагедій на зразок Голокосту є наше спільне каяття: не одного перед одним, а всіх разом — перед Богом». Ця думка автора заслуговує, вочевидь, на серйозне обговорення і належну увагу громадськості; схоже, ця формула В. Нахмановича може стати принаймні першим поштовхом до вкрай важливої для міжнаціональної злагоди в Україні дискусії.

Наводячи перелік непідконтрольних німецькій окупаційній владі структур, представники яких діяли на теренах України в роки Другої світової війни (а саме: церковних — греко-католицьких, римо-католицьких, православних автономних та автокефальних; громадсько-політичних — ОУН, КП(б) У, ЛКСМУ, Державний центр УНР в екзилі, польський уряд в екзилі тощо; різних збройних сил — УПА, «Поліська Січ», Українська Народна Самооборона; Армія Крайова, радянські партизани та частини НКВС), В. Нахманович стверджує, що сформульовану офіційну позицію щодо єврейського питання (безвідносно до Голокосту) з названих структур мали лише релігійні конфесії та обидва напрямки ОУН. Але навіть це мало другорядне значення. У реальності кожен священик чи партизанський командир сам вирішував, як йому поводитися в будь-якій конкретній ситуації. Це принциповий момент, на якому треба наголосити, оскільки він істотно ускладнює будь-які спроби узагальнення щодо «типової» поведінки тих чи інших структур. Водночас на дослідження болісних проблем українсько-єврейських відносин під час війни відчутно впливають сьогоднішні ідеологічні й політичні уподобання істориків, що примушують їх свідомо чи підсвідомо наперед ставити на певну загальну позицію та штучно обмежувати коло досліджуваних питань.

Головним досягненням двотомника «Україна в Другій світовій війні: погляд з ХХІ століття» є, мабуть, те, що численні автори цього видання справді прагнули уникнути впливу «сьогоднішніх ідеологічних та політичних вподобань», а чесно і сумлінно донести до читача бодай малу частинку страшної правди про ту війну.