Великий експеримент
85 років поспіль більшовики намагалися виховати нову, радянську людину — «Гомо совєтікус». Наслідки такої «турботи партії та уряду» Україна відчуває й досі.
«Вперед до комунізму» проголосив у далекому 1917 р. ідеолог радянської держави Володимир Ульянов. Єдине, що він забув чітко пояснити своїм послідовникам, так це що ж таке комунізм на практиці і як до нього йти. Кожен новий керівник СРСР на свій розсуд йшов «ленінським курсом», послуговуючись нашвидкоруч насмиканими цитатами із творів Леніна та Маркса з Енгельсом. Але вже наступний лідер «партії та уряду», використовуючи інші цитати, оголошував попередній курс «викривленням» ленінських заповітів. Багатомільйонній компартії нічого не залишалося, як хитатися разом із лінією Центрального Комітету і поступово «очищатися» від сталінізму, суб’єктивізму і волюнтаризму, застою, лівих і правих ухилів кінця 80-х...
Проте життя брало своє і за голодоморами та репресіями, воєнними лихоліттями, населення Радянського Союзу якось незчулося, як опинилося у розвинутому соціалізмі. Про це доповів на ХХI з’їзді КПРС у 1959 р. здивованим делегатам з’їзду Микита Хрущов. Країна справді, перестала жити як пасажири автобуса — коли одні сидять, а інші трясуться. Але об’єктивних підстав для такого різкого повороту — появи у жовтні 1961 р. нової Програми партії не було ніяких. Адже в цій Програмі зазначалося, що в СРСР не лише побудовано розвинутий соціалізм, але й ось-ось настане комунізм, комуністичне самоврядування. І станеться це не пізніше 1981 року.
Обмеженість часу змусила партійних діячів впритул взятися за виховання «будівника комунізму». Були написані навіть правила-якості цього «будівника» — дуже подібні, до речі, до старозаповітніх заповідей Мойсея. Згідно теорії, в СРСР не було не лише сексу, але й бракоробів — були лише працівники, які в силу певних обставин «недостатньо оволоділи передовою технологією, в результаті чого допускали окремі відхилення від норм ГОСТу». Компартійні ідеологи забували, правда, уточнити, що відсоток таких «відхилень» іноді досягав 60 %, а кількість «ширнетребу» у масштабах Союзу перевищувала межі здорового глузду.
Поза здоровим глуздом опинилася і непогана за своєю суттю ідея соціалістичного змагання, яка паралельно з виробничою, була нав’язана і невиробничій сфері. У вир змагання були включені армія, міліція, торгівля, кооперація, медицина, освіта, культура і навіть державні та партійні чиновники. Лікарі змагалися за більшу кількість операцій, щеплень. Показниками кращої роботи вчителів стала кількість відмінних оцінок, міліції — кількість затриманих і т.ін. Згодом, правда, більшість таких підходів до змагання були переглянуті, але можна собі уявити, скільки шкоди наробило таке змагання для здоров’я, духовного розвитку людей.
Партійні ідеологи творили не самі — їм допомагали висуванці-самоуки із народу, яким був, наприклад, «народний академік» Трохим Лисенко. Цей академік знищив генетику, що тільки зароджувалася, і вивернув «буржуазну теорію спадковості» у «діалектично-матеріалістичну теорію спадковості». Згідно останньої, наприклад, кобила, що постійно паслася біля розрідженого паркана, може народити зебру... Багато починів цього «геніального самородка», як сказано в офіційних документах «не знайшли експериментального підтвердження». І не дивно — пропонувалося, наприклад, на півдні картоплю садити не весною, а влітку, в пік жари, кукурудзу і пшеницю вирощувати на далекій півночі і т.ін. На початку 80-х ідейні послідовники Лисенка задумали повернути північні річки у Середньоазіатські степи. На щастя, їх задум не був втілений у життя.
Дуже близькі до експериментів на тваринах і рослинах робилося експерименти і з людьми, яких, не питаючи, зближували доти, доки, на думку ЦК КПРС, не виникла нова історична спільнота людей — радянський народ. Ця спільнота повинна була бути фізично здоровою. А рецептом для цього мало стати не усунення причин пияцтва, постійних екологічних катастроф, а звичайна зарядка. А щоб не виникало спокуси поспати за її рахунок, зарядка виконувалася публічно — у дворі чи, на крайній випадок, на балконі.
Проте найважче було виховати у радянських людей чесність. Які тільки експерименти не ставилися для цього. Наприклад, у 1958 р. у кооперативній торгівлі активно запроваджувалися торгові точки (ятки) без продавця. На польових станах, бригадах і навіть хуторах ставилася шафа буфетного типу, в якій були попередньо розфасовані продуктові та штучні товари. Гроші за взяті товари потрібно було залишити у спеціальному «грошовому» ящику. В умовах безгрошів’я і напівголодного повоєнного життя кооператори несли великі збитки від такої «торгівлі». Продукти часто забиралися разом із грошима (У ті часи навіть з’явився анекдот: «У селі злодії є?» «Ні, нема. Але люди самі інколи беруть...»). Тому часто біля цих яток без продавця вимушений був стояти «відповідальний», а то й міліціонер. Однак ідеологія була вище втрат — на початок 1959 р. кооператорів змусили поставити 1,4 тисяч таких торгових точок, а у 1966 р. — близько 6 тисяч.
Не менш екзотичною для радянської дійсності було самостійне отримання (відраховування і забирання з сейфу) заробітної плати — кожна така акція здоров’я бухгалтерам явно не додавала. Ефективність цих і подібних нововведень була мінімальною — у першому випадку роль продавця відігравав міліціонер, зарплата якого, до речі, була набагато вищою зарплати продавця. У випадку із роздачею грошей держава теж лише втрачала — замість одного касира були задіяні декілька, які уважно слідкували за «процесом самостійного відраховування грошей».
Але що там економіка, яка, як вияснилося згодом, все ж «повинна бути економною», коли будується комунізм. Керувати цим процесом були покликані сотні тисяч вишколених партійних і радянських чиновників — солдатів революції, учених людей, ученість яких часто проявлялася в тому, що без папірця вони й слова не могли сказати. Саме вони побудували собі розвинутий соціалізм в «окремо взятій місцині» і, як жартували в народі, навіть зимою «не ходили в рукавицях — руки гріли на складах і в крамницях».
Радянському чиновництву були притаманні три основні риси: працювали вони лише за інструкціями (законів вони «не помічали», як не помічають, до речі, й сьогодні); зовнішньо лояльні системі, більшість із них не вірили в цю систему і її можливості; спільним для них було і визнання своєї повної залежності від держави, яка час від часу набирала феодальних рис.
Широко розквітла подвійна мораль, корупція, бюрократія. Радянська імперія поступово перетворилася на країну парадоксів та відвертого абсурду, де постійними були лише «тимчасові труднощі». Старше покоління ще пам’ятає щорічні «шефські» поїздки робітників та службовців «у колгосп», знесення других поверхів дач та розгляд внутрішньосімейних стосунків на партійних зборах. Хоча ззовні усе виглядало пристойним — згідно постанов ЦК зближувалися нації, росла дружба народів і благоустрій людей. «Як живете? — жартували вожді. Добре живемо! — жартували радянські люди». Країна вступила в епоху колекціонування орденів і медалей та випробовування поцілунками, беззаперечним лідером у чому був «просто Ілліч» — Леонід Брежнєв. З високих трибун він на кожному з’їзді переконував делегатів, що у наступній п’ятирічці «ми» будемо жити ще краще. А «ми»? — запитувало населення, що жило поза межею Кремля (межа комунізму) та Москви, де, на думку більшості громадян, і закінчувався «розвинутий соціалізм».
Дещо змінити ситуацію намагався новий Генеральний секретар Михайло Горбачов, який спочатку успішно провалив Продовольчу, а згодом і Житлову програми. У народі жартували, що Горбачов пообіцяв вирішити житлову проблему до 2000 року, але не уточнив, чи це буде 2000-річчя від Різдва Христового, чи від початку Перебудови. І не дивно, що на весну 1988 р. СРСР займав 77–ме місце у світі за рівнем життя.
Таким чином, наприкінці 80-х років склалася така ж ситуація, як і в 1917 р., коли «верхи не могли, а низи не хотіли жити по-старому». І давній анекдот про те, що соціалізм — це найдовший шлях до капіталізму, виявився пророчим. Розвал Радянського Союзу став об’єктивною неминучістю, якою поступово стає і забування свята 25 жовтня, яке чомусь завжди святкувалося 7 листопада.
