Від героїзму до фарсу

Чи підозрювали комуністи партійного осередку депо «Москва-Сортирувальна», що 80 років тому зібралися попрацювати у ніч на понеділок 7 квітня в знак протесту проти святкування Благовіщення, що їхній антирелігійний порив започаткує першу форму соціалістичного змагання і стане «Великим почином»? Але «недільником» чи «понедільником» цей почин не став із прозаїчної причини — у неділю 6 квітня зібралося всього 19 комуністів та 3 співчуваючі. Тому боротьбу з «опіумом» відклали на найближчу суботу. З 20.00 12 квітня до 6.00 13-го було помито 3 паровози, після чого робітники попили чаю у вагоні, заспівали «Інтернаціонал» і розійшлися.

І, можливо, цей факт і «потонув би» у вихорі подій громадянської війни, якби про нього випадково не дізнався Ленін. Він зумів угледіти в цій події безмежні можливості експлуатації «за переконанням». З подачі Леніна вже в листопаді 1919 р. розпочалася «розкрутка» ідеї помпезних суботників (з участю вождів революції), тижнів «трудового фронту», безкоштовних робіт на честь дня народження якогось із вождів, річниці Жовтня або 1 Травня.

Проте разові акції безкоштовної праці, якими були суботники, згодом перестали влаштовувати більшовиків. Індустріалізація країни вимагала суцільних суботників. Тому у вересні 1926 р. було зініційовано нову форму соцзмагання — рух ударників, який набув всесоюзного розмаху і згодом статусу обов’язкового, відповідно до постанови ЦК ВКП(б) від травня 1929 р. «Про соцзмагання фабрик і заводів». Більше того, ЦК зобов’язав усіх комуністів і комсомольців організувати ударні бригади, які добровільно-примусово зобов’язувалися працювати більше і краще за ту ж платню. Цікаво, що перша ударна бригада в Україні з’явилася вже в 1927 р. в Одесі — на джгутовій фабриці. Цей рух проявлявся по-різному: започатковувалися ударні, госпрозрахункові та «сквозні» бригади, «громадські буксири» для відстаючих бригад, приймалися зустрічні промфінплани тощо. Не обминуло «ударнічество» колгоспи та радгоспи — в 1933 р., під час страшного голоду в Україні, відбувся Перший Всесоюзний з’їзд колгоспників-ударників.

Принципово новим явищем у соцзмаганні став стаханівський рух. Незважаючи на всі зусилля із поширення руху ударників та підозріло велику кількість ударних бригад (довідники подають їх чисельність вже в 1931 р. — 155 тисяч) — більшість підприємств, через застарілість та зношеність обладнання, ледве-ледве виконували план. Так, на донбаській шахті «Центральна — Ірміно», де працював Олексій Стаханов, при добовій нормі 1200 тонн добувалося ледве 900 — 950 тонн. Тому адміністрація, партійна та профспілкова організації шахти гарячково шукали вихід — постійне недовиконання плану могло бути розцінене як саботаж, що в 1935 р. цілком «тягнуло» на «вищу міру». Заздалегідь підготовлений трудовий подвиг Стаханова дав великий економічний ефект (збільшив продуктивність праці в СРСР на 80%), адже він спонукав партійних та профспілкових функціонерів усього Союзу «підтягувати» своїх робітників до рівня рекордів. І не тільки тому, що головний лозунг соцзмагання — «сьогодні межа новатора — завтра — норма для всіх». Кожний такий «рекорд» — це колосальний стимул для кар’єрного росту (лише через 20 років постанова ЦК КПРС вже зобов’язувала партійні та профспілкові організації добиватися внесення нових досягнень в технологію виробництва, включення в плани підприємств). Практично кожна галузь мала своїх «стаханових», які виконували по 2 — 5, а то й 10 норм (Бусигін в автомобілебудуванні, Кривоніс в залізничному транспорті...).

Післявоєнний розвиток народного господарства породив нову форму соцзмагання — рух за комуністичне ставлення до праці. Цей рух також мав безліч проявів, головним з яких була боротьба за звання колективу комуністичної праці. З середини 60-х років соцзмагання більш чітко структуризувалося — почали виділяти змагання за професіями, міжзаводське, міжгалузеве, всесоюзне. Але головними залишалося індивідуальне та бригадне змагання. Наприкінці 60-х були реанімовані призабуті суботники — 12.04.1969 р. — на честь 50-річчя першого суботника на безкорисливу працю було зорганізовано 115 млн. осіб. Наступного року вже 119 млн. суботником «святкували» 100-річчя народження Леніна. З цього часу суботники стали вже щорічними.

Практично щороку оголошувалося одне, а то й кілька змагань. Наприклад: за зустріч чергового з’їзду КПРС; за виконання п’ятирічки; за гідну зустріч чергової річниці Жовтня тощо. А крім того, існували ще й всесоюзні та республіканські огляди (на «зустріч чогось» чи ювілейні, періодично — економії та бережливості), переклички, вахти, походи (наприклад, всесоюзний похід «все вирощене — зберегти» — тобто тотальна «боротьба» за врожай) і навіть дні (особливо абсурдними виглядають «Дні якості» — у інші дні якість не потрібна? Мабуть, ні — в 1976 р. лише 8,7% продукції України відповідала світовим зразкам). Ці акції, як правило, не були узгоджені між собою в тематиці і строках проведення, дублювалися, що навіть спричинило вихід постанови Президії ВЦРПС «Про впорядкування проведення оглядів і конкурсів».

Проте відслідковувати всі почини, ініціативи та нові лозунги стало не під силу навіть звільненим профспілковим функціонерам. Крім того, потрібно було щомісячно чи щоквартально підводити підсумки змаганню — а на одному заводі могло одночасно проходити кілька соцзмагань, оглядів. Тому в 70-х роках більшість великих підприємств запровадила штатні посади інженера із соцзмагання, а в міністерствах з’явилися цілі відділи з організації соцзмагань. Однак і їх зусиль було замало — на час особливо галасливих кампаній утворювалися окремі штаби змагання. Проте ані інженери із соцзмагань, ані «штаби» не змогли побороти прогресуючий формалізм, який заполонив цей рух. У Х п’ятирічці, правда, були спроби поставити цей рух на наукову основу. Виникло навіть поняття «захисту соцзобов’язань» (доведення реальності виконання), запроваджувався новий контрольний орган — організатор змагання.

Профспілки та адміністрації підприємств під керівництвом партійних організацій і при активній участі комсомолу (саме так визначалися в СРСР керівники соцзмагань) вже в 70-х роках (соцзмагання) успішно перетворили на кампанійщину, яка практично ніколи не доводилася до логічного кінця — раціональні пропозиції та передовий досвід у більшості своїй поширювалися спонтанно, безсистемно. Навіть за офіційною статистикою майже половина робітників або не знала, що вона змагається, або ж не хотіла перемагати! Не допомагали ні червоні знамена, ні звання («Ударник п’ятирічки», «Переможець соцзмагання», «Відмінник …»), ні занесення на Дошку пошани. Більш-менш робітники ще реагували на ті ініціативи, які дозволяли їм додатково заробити. Але навіть ці ініціативи швидко потонули в умовах радянської бюрократизації та безгосподарності.

Соціалістичне змагання паралельно з виробничою було нав’язане і невиробничій сфері — у вир змагання були включені армія, міліція, торгівля, кооперація, медицина, освіта, культура і навіть державні та партійні чиновники. Так, вже в 1937 р. на 100 осіб медперсоналу 65 осіб змагалися, а 46 з останніх були ударниками. Дуже швидко в невиробничій сфері соцзмагання було доведене до абсурду — в медицині воно поширилося на лікувальний процес (змагалися, хто більше зробить операцій, щеплень тощо). В освіті якість праці почала вимірюватися кількістю відмінних оцінок, в культурі — кількістю мистецьких акцій, в міліції — кількістю затриманих і т.ін. Згодом більшість таких підходів до змагання були переглянуті, але шкоди вони встигли наробити немалої.

Радянський досвід соцзмагань був експортований в країни соцтабору, де вже в 50 — 60-х роках від 70% (Румунія) до 85% (Китай) робітників вважалися учасниками соцзмагання. Як і в СРСР, в більшості соціалістичних країн розвинулися різноманітні рухи — наприклад, Чхолліма в Північній Кореї під лозунгом: «Сьогодні працювати краще, ніж вчора, а завтра подвоїти темпи». СРСР навіть намагався нав’язати інтернаціональне соцзмагання між членами РЕВ (при будівництві нафтопроводів, газопроводів, Празького метро тощо), але успіху ці ініціативи не мали.

Таким чином можна констатувати, що об’єктивно притаманний людині інстинкт змагання, що викликає підвищення життєвої енергії, збільшує дієздатність окремих осіб, не міг експлуатуватися більшовиками нескінченно. Та система переважно морального заохочення, яка була запропонована в СРСР в якості винагороди за кращу працю, успішно спрацьовувала ще у 50 — 60-х роках, але була нівельована у 70 — 80-х. Без героїчних зусиль робітників, селян та службовців, що збільшували продуктивність праці при хронічному технологічному відставанні виробництва, економіка СРСР виявилася неконкурентоспрможною порівняно з капіталістичною. Комуністична праця — найвища мета соціалістичного змагання — праця добровільна, без розрахунку на винагороду, за свідомим розумінням в необхідності працювати, виявилася фантомом, який при відсутності примусу зник разом із Радянським Союзом. Єдине, що можна сказати — без самовідданої праці людей, яке пізніше радянські теоретики назвали соцзмаганням, це зникнення Союзу відбулося б значно раніше.