Вільне дихання: без дозування

Симон Петлюра — це сурма свободи,
Дух Воскресіння і доля народу.
Вража облуда нас не убила,
Ти для дітей наших — воля і крила.
                                       Галина МАНЯКО

Феномен помаранчевої революції навічно осяяв новітній український поступ. Поступ до чого? Безперечно, до СВОБОДИ... А хіба її в нас не було? А вибір 1991 року? А українські інституції? А атрибути української держави?

В осмисленні помаранчевого вибуху напрошується термін дозування. Ми виборювали досі дози свободи, її необхідні часточки, щоб не задихнутися, не впасти в летаргію. Це були КОВТКИ свободи, хоча й життєдайні, але не достатні. Для більшості старшого й середнього поколінь це була жорстка реальність, з якою треба було миритися або сприймати як належне. Та молодь не захотіла визнавати дійсне за бажане. І повстала! Ковток свободи віднині повинен (і буде!) замінений ВІЛЬНИМ ДИХАННЯМ свободи, диханням без дозування.

Зрозуміло, це буде важкий процес. Стереотипи тоталітарної системи призвели до деформування української свідомості, легалізації понять «зрадник», «запроданець» тощо. Чи не найбільше таких визначень випало на долю СИМОНА ПЕТЛЮРИ (1879—1926), нашого національного провідника. Він був і «зрадник», і «ватажок буржуазно-націоналістичної контрреволюції», і «один із керівників контрреволюційної Центральної Ради», і «погромник єврейства» та ін. Всі ці облудні міфи розсіюються сучасними істориками, ними ж посильно утверджується об’єктивна точка зору на різносторонню політичну, державну та громадську діяльність Симона Петлюри. До 120-річчя від дня його народження (1999) на базі Кам’янець-Подільського державного університету була проведена наукова конференція «Симон Петлюра у контексті українських національно-визвольних змагань». За її ж матеріалами видано однойменний збірник. З його сторінок вимальовується цілком модерний образ нашого діяча. Він — за інтеграцію України в європейський простір (чим не сучасний?), обстоювач принципів політичного реалізму, пошуку союзу з іншими державами, здатності на переговори з противником, зокрема з більшовиками (В. Устименко). Значною була роль С. Петлюри у відродженні й розбудові національної освіти, обстоюванні державного статусу української мови (Ю. Телячий).

Спростовується й міф про антисемітизм С. Петлюри, про нібито «погромницький» характер його діяльності (Ю. Шаповал) та ін. Безумовно, все наведене свідчить, що для сьогодення й майбуття орієнтири провідника повинні бути зактуалізовані й належно поціновані.

Кам’янець-Подільський, осідок уряду УНР у 1919 році, мав важливе місце в житті й діяльності С. Петлюри. Вже 6 червня у місто прибувають представники уряду по відновленню діяльності адміністративних структур, згодом приїздять члени Директорії, очолюваної С. Петлюрою, та службовий апарат Ради Міністрів УНР. Розпочався важливий період національно- визвольних змагань під проводом Директорії, відомий під назвою «Кам’янецька доба». До середини листопада 1919 року у місті функціонує тимчасовий державний центр УНР. Тут розроблялися плани політичних, адміністративних та соціально-економічних заходів, які важко було реалізувати у важких умовах військових дій. За словами І. Мазепи, чільного діяча УНР (прем’єра), «Кам’янецька доба — одна з найтрагічніших в історії наших визвольних змагань за революцію 1917— 1920 рр... Кам’янецька доба має для нас особливу вагу. Саме тут, в цю добу, найвиразніше виступають всі ті недостачі та хиби, що тяжіли над нашим суспільством в час цілої української революції і цим надзвичайно утруднювали нашу визвольну боротьбу».

Особливо теплі стосунки склалися у С. Петлюри і органами управління УНР зі створеним ще за гетьманських часів Кам’янець-Подільським державним університетом (1918), очолюваним Іваном Огієнком. Університет активно працював на потреби української культури, готуючи кадри національної інтелігенції різних спеціальностей. Студенти університету активно працювали в різних міністерствах, виконували обов’язки урядовців різного рівня. Коли у місто 2 травня 1920 р. повернувся Головний отаман С. Петлюра, у нього на прийомі побувала місцева студентська делегація, яка заявила про бажання взяти активну участь у державному будівництві. С. Петлюра дав добро, і згодом була організована мобілізаційна комісія, яка реєструвала бажаючих і направляла їх на роботу в різні міністерства. За його підтримки було організовано зі студентів-кам’янчан окремий Подільський полк. Багато студентів університету воювало у складі Запорізької дивізії армії УНР. Колектив університету допомагав хворим і пораненим козакам армії УНР. Чимало його викладачів і співробітників були членами Подільської організації Українського Червоного Хреста, яку очолював ректор Іван Огієнко.

В історію університету золотими літерами вписано ім’я студента історико-філологічного факультету Степана Грищенка, співробітника журналу «Село», вояка Подільського полку. Про нього згадує у своїх спогадах «Заснування Кам’янець-Подільського державного українського університету» (1936) сподвижниця Івана Огієнка, одна з ініціаторок заснування університету Олімпіада Пащенко. С. Грищенко, згадує вона, виголосив палку промову на святі відкриття університету (22 жовтня 1918 року), «виявив патріотизм і готовність покласти життя за кращу долю народу, а також молоду світлу надію на славну будучність України». Через рік після цього він загинув. 30 травня 1919 року він поїхав на Чемеровеччину (неподалік Кам’янця), де ходив по селах, читав людям свої поезії та закликав їх боротися за вільну незалежну Україну. Кам’янеччина була зайнята червоними військами Андрєєва. У селі Жердя його запримітили сільські активісти-незаможники, повідомили червоноармійців. Степана було заарештовано. Почалися знущання над «петлюрівським лазутчиком». Грищенко пострілом із рушниць убив двох, третій червоноармієць вистрілив у нього. Степан був близьким другом Микити Годованця (майбутнього відомого українського байкаря), теж студента університету. Пам’яті друга Микита Годованець присвячує вірш, оповідання «За волю рідного краю. Пам’яті поета Степана Грищенка», пише некролог і публікує їх у журналі «Село», який виходив у Кам’янці-Подільському».

Головний отаман військ УНР Симон Петлюра віддавав належне Кам’янець-Подільському вузу, тричі бував у ньому, передав незаможним студентам від Директорії 10 підвищених стипендій.

Зрозумілим постає бажання кам’янчан увічнити пам’ять Симона Петлюри. Ще 1997 року (4 вересня) за сприяння міської влади (мер А. Кучер) і заходами Товариства Симона Петлюри (Лондон) під орудою Миколи Сидоренка була встановлена скромна меморіальна дошка на приміщенні будинку, де була ставка отамана (сучасна вул. Ю. Сіцинського). Певні надії громадськість Кам’янця покладала на 2004 рік — рік 125-річчя від дня народження Симона Петлюри. У місцевій газеті «Кам’янець-Подільський вісник» від 2 липня 2004 р. з‘явилася стаття голови Спілки архітекторів Кам’янця-Подільського п. Василя Пекла «Творці кам’яної історії», в якій ставилася вимога увічнити пам’ятниками у місті постаті двох великих осіб — Симона Петлюри та Івана Огієнка. Першого як «Головного отамана війська УНР, Голови Директорії», який зробив наше місто не просто губернським, а столицею України (Української Народної Республіки). Другого — як фундатора і першого ректора Кам’янець-Подільського державного університету та перекладача Біблії українською мовою (1962). Варто зацитувати: «Ці дві сучасні історичні постаті гідні бути висіченими у камені — перший з тризубом, другий — з Біблією в руках — і стати символами та взірцем Кам’янця-Подільського. Інших постатей, які б прославили наше місто на весь світ, поки що не бачу». Влада не почула цього голосу, бо активно набирала обертів виборча кампанія за провладного кандидата.

Тоді прозвучав голос партійних та громадських організацій міста та району. Ними було підготовлено Звернення до Кам’янець-Подільської міської ради з проханням розглянути на черговій сесії питання про спорудження в місті пам’ятника Симонові Петлюрі. Звернення підписали голови десяти організацій. У ньому, зокрема, йшлося: «Нинішній, 2004-й, рік є 125- м роком від дня народження Симона Петлюри, тобто є ювілейним роком. Симон Петлюра був найвидатнішим борцем за державність і незалежність України. Адже саме при Петлюрі Кам’янець з червня до листопада 1919 року був столицею (хоч і тимчасово) Української Народної Республіки. Симон Васильович провів у Кам’янці в невтомній праці загалом понад 100 днів. Настала пора втілити владою міста Кам’янця-Подільського у дійсність цю ідею на 14-му році існування державності й незалежності України». У Зверненні цитувалися слова про ідею і місце пам’ятника зі статті журналіста місцевого «Подолянина» Олега Будзея, опубліковані ще 6 лютого 2004 р.

За день до першого туру виборів Кам’янець-Подільська міська Рада IV скликання на двадцять четвертій сесії від 27.10.2004 р. за №26 приймає рішення: «Відмовити партійним та громадським організаціям міста та Кам’янець-Подільського району у встановленні пам’ятника Симонові Петлюрі на перехресті вул. І. Огієнка та Князів Коріатовичів на місці стели на честь 50 річчя Великого Жовтня. Більше того. Увечері по місцевому телебаченню подавалися коментарі міського голови п. Олександра Мазурчака і депутата-комуніста Олега Гільовського до наведеного рішення. Обоє сходилися на твердженні, що це провокація напередодні виборів...

Щоб хоч якось зарадити справі, якимось чином зреагувати, я, одна із підписантів Звернення, передаю через секретаря міському голові копію уривку зі вступної статті «Слово до читачів» п. Лариси Івшиної до книжки «Війни і мир» (2004 р.), де маркером виділила такі рядки: «Як тут обійти той факт, що майже непоміченим минуло відзначення 125 річчя Петлюри,не маємо йому і пам’ятника в Києві. А пам’ятник — він же від слова «пам’ять»... Немає історичної пам’яті — немає лідерів? Ми нація безперервної боротьби за СВОБОДУ (вид. моє — Є.С. ) із колосальними жертвами. Але — без могил. Але я вірю, колись пантеон Великих українців постане».

Чи дійшла моя записка до голови? Невідомо, бо відповіді ніякої.

...Аж тут закрутився помаранчевий вихор. Перший стихійний мітинг виник у місті майже одночасно з київським. Було це о 14 год. 22 листопада. Відкрив його професор Кам’янець-Подільського університету, відомий історик, автор і експерт «Дня» п. Валерій Степанков. Рефреном у його виступі прозвучали слова про волю й свободу, слова застороги від помилок минулого. Під тиском громадськості, страйкового комітету на позачерговій XXVI сесії депутатів міської ради було прийнято рішення про «громадську недовіру ЦВК із вимогою скасувати вибори на дільницях, де виявлена фальсифікація». Отож, честь мундира ніби врятовано. У великому. А в конкретних справах? Хочеться сподіватися, що помаранчева епоха, зокрема 2005 рік, який заслужено буде роком України в Україні (після Росії (2003) та Польщі (2004)), змістить акценти в ідеологічно-пропагандистській площині державотворення. Замовчувані й дискредитовані національні герої повинні повернутися до нас, інакше ми не будемо повноцінною нацією. А світ нас пізнав іншими — сміливими, вільними, сяючими!

У помаранчеві дні винахідливі студенти вклали в руку Іванові Огієнку, зображеному на барельєфі на стіні головного корпусу університету, помаранчеву стрічку. Огієнко був з нами! А Петлюра — ні. Але він повернеться до нас, бо заслужив на це своєю відданістю ідеї самостійної України. За образним визначенням ведучого «5 гоканалу» п. Романа Скрипіна, рудименти радянської системи, які успадкувала українська еліта, повинні відпасти. Політичній глухості й сліпоті влади, переконані, прийде кінець, бо для чого ж тоді народ вийшов на Майдан?

СВОБОДУ ДУХУ не спинити!