Визвольні процеси в Англії та Україні XVII ст.

Відомий український мислитель, історик і політичний діяч В. Липинський наголошує на тому, що в історичному житті відбувається постійне відновлювання або зміна аристократії. Головна причина цього явища полягає в тому, що рівень розвитку матеріальної культури нації, який досягається під проводом певної аристократичної верстви, переростає політичні організаційні форми, витворені для нації владою цієї верстви. В результаті формуються нові активні групи, які бажають усунути стару аристократію, захопити владу, організувати і очолити націю відповідно до власних інтересів.

Якщо внаслідок поступок і компромісів стара аристократія і нові активні групи об’єднуються, то витворюється нова національна аристократія, яка у більш досконалих організаційних політичних формах продовжує справу попередньої. У разі зупинення еволюційної регенерації еліти наступає її зміна у більш радикальних формах — шляхом зовнішньої війни або внутрішньої революції.

В. Липинський різні форми взаємин активної меншості, яка творить державу, і пасивної більшості кожної нації бачить у методах організації національної аристократії, які в своїх основних рисах повторюються у ті чи інші періоди їх існування. Ці методи він називав охлократією, класократією і демократією.

Класократичний спосіб організації суспільства викликає найбільші симпатії В. Липинського. У цій системі відносин є наявною рівновага між владою держави і свободою громадян та асоціацій. Громадянство володіє свободою економічної, політичної і культурної діяльності, яка, проте, регламентується авторитетною в суспільстві й стабільною державною владою. Класократичному суспільству притаманна розвинена класова диференціація й автономія органів класового самоуправління. Вищі прошарки всіх класів складають у своїй сукупності провідну верству нації.

Оптимальним варіантом провідної верстви у В. Липинського є поєднання у ній рис войовника і продуцента. Таке поєднання мало місце у різні часи — у Стародавньому Римі воно було притаманне римським патриціям, у Новий час в Англії — джентрі, в Україні — городовому козацтву.

Зразком правління класократії В. Липинський вважав англійське суспільство, яке досягнуло цього на певному етапі свого історичного розвитку. Характерною особливістю нової англійської лицарської аристократії було те, що отримані нею маєтки мали порівняно невеликі розміри, а право повного персонального володіння було пов’язано з обов’язком військової служби королю. Монарх здійснював свою владу над нелицарськими пасивними масами не посередньо — через цю аристократію, а безпосередньо — через королівських державних урядовців.

У результаті англійське суспільство уникло антикоролівського феодального анархізму, який призвів до розкладу і руйнівної трансформації класократичної земельно-лицарської аристократії на європейському континенті.

У міру зростання матеріального виробництва за зразком класової земельної аристократії за її «образом і подобою» з часом творяться аристократії (еліти) усіх інших продукуючих класів. Завдяки сталій і авторитетній монархічній владі в англійському суспільстві відбувається постійне відновлювання гармонійної і ритмічної рівноваги між консерватизмом старої класової аристократії й поступом та революційністю аристократії нових класів.

Цю рівновагу не змогли порушити періоди загострення внутрішньої боротьби, яка мала місце в Англії під час спроб чи то королівської, чи то революційної влади ліквідувати встановлену систему класової аристократії і замінити її абсолютистсько-деспотичною, охлократичною владою. Вказані тенденції суспільного розвитку обумовили обмеження одним національним законодавством і королівської влади, і сил поступових та консервативних класів.

Англійська класократична система склалась остаточно після «славної революції» 1688  р., коли, за висловом М. Драгоманова, «Англія стала приміром новійшого легітимізму конституційного, при котрому монарх мусить бути верховним символом законоправної держави і навіть сторожем конституції перед партіями».

Однак її зародження відбулося в часи Вільгельма Завойовника завдяки тому, що його лицарська верства була не тільки організованою силою, а й тою силою, яка обмежила своє завойовницьке устремління відповідно до сприйняття «пасивних мас». Це обмеження знайшло свій вияв у єдиній релігії, що дала і «активним», і «пасивним» елементам нації одні й ті ж закони моралі й єдину монархічну владу. При цьому, як зазначав М. Драгоманов, «та велика сила, котра була вироблена Вільгельмом І для Корони королівської, сила, якої в ті часи корона не мала нігде в Зах. Европі», змусила Англію раніше інших західноєвропейських держав стати на шлях боротьби з імовірними проявами деспотизму королівської влади. Уже в кінці ХІІІ — на початку ХІV ст. було закладено дві основні підвалини конституційної монархії і політичної свободи — «1) безпремінної потреби суду для того, щоб покарати Англічанина і 2) такої ж потреби згоди парламенту, щоб наложити на Англічанина податок». Із цих двох умов, що неодноразово порушувалися монархією аж до 1688 р., зрештою виріс і утвердився принцип, згідно з яким «Англією править король в парламенті (King in parliament)».

Подібні типи класократичної організації суспільства або окремі її елементи В. Липинський бачить у різних країнах Європи, в тому числі і в Україні. Проте виникнення українсько-руської державності і початковий етап її розвитку вчений пов’язує з охлократією.

В Україні на кінець ХVІ ст. стало зрозуміло, що давня українська аристократія, сформована за часів Старокиївської держави, вже зазнає розкладу і неспроможна підтримувати свій авторитет серед інших класів і відігравати роль загальносуспільного лідера. Отже, справа національного самоствердження, продовження державницької традиції мусила перейти до рук інших соціальних верств, як це мало місце в багатьох країнах Європи. Таким новим соціумом в Україні виявилося козацтво. Саме козацтву довелося перейняти естафету попередньої руської «класократії», яка тривалий час знаходилася у стані розкладу та деструкції. Городове козацтво виявилося спроможним спрямувати стихійні прояви протестів різних станів у русло довготривалої національно-визвольної боротьби проти польського панування. Цей могутній рух зрештою привів до ліквідації влади польської адміністрації в Україні та утворення незалежної Української держави.

В. Липинський неодноразово наголошував, «що для теорії політичної умілості» є обов’язковим поділ на «активні» і «пасивні» елементи. При цьому провідну роль в політиці завжди відіграють активні елементи того чи іншого типу. Ця трансформація, яка перетворила козацтво на важливий чинник «класократичного» суспільства в Україні, зробила його типологічно схожим із новим англійським дворянством — джентрі, яке сформувалося приблизно у тих самих хронологічних межах, що й козацтво.

Козацтво виникло як стан, що поєднав у собі риси, здавалося, антагоністичних верств, селянства і служилого боярства — шляхти. Цей синкретизм козацтва, його здатність приймати до своїх лав активні елементи інших соціумів В. Липинський вважає цінною державотворчою рисою, яка забезпечувала авторитет серед інших верств суспільства в той час, коли стара аристократична еліта все більше втрачала цей авторитет. У ХVІІ столітті, за часів Б. Хмельницького, зауважує вчений, козацтво об’єднало «під цією новою назвою здорові останки старої української шляхти й найкращу частину сміливого войовничого, готового на жертву за цілу націю селянства». Три основні громадські типи, про які йшлося, залежать від успадкування (дідичності) і виховання певних рис, які є підставою для існування цих типів.

Спостереження В. Липинського є надзвичайно важливим для розуміння трансформації українського козацтва, якої воно зазнало протягом ХVІ—ХVІІ ст. і яка мала далекосяжні національно-політичні та соціально-економічні наслідки.

Звичайно, процес цього об’єднання розпочався набагато раніше. Від початку становлення козацтва, що формувалося значною мірою з селянства, в його середовищі було чимало представників шляхти, які прищеплювали новому соціуму елементи свого світогляду, побуту, звичаїв. Значний приплив до лав козацтва залишків донедавна сильного прошарку службового боярства — нижчої соціальної категорії феодально-рицарського стану в Україні — відбувся у другій половині XVI ст., після укладення Люблінської унії.

Приймаючи у своє середовище представників військово-шляхетського стану, козацтво використовувало їхній воєнний досвід, переймалось їхніми світоглядними й певними соціальними корпоративними ознаками. Адаптуючись і переосмислюючись, ці ознаки ставали надбанням українського козацтва і формували його станову відомість як самостійного соціуму. Поряд із трансформацією світоглядно-соціальних орієнтацій козацтва відбувалася еволюція його економічної діяльності. З появою реєстрового козацтва спостерігаємо його постійне прагнення забезпечити свої майнові права, звільнитися від податків і свавілля місцевих старост, розширити господарську діяльність, права володіння землею, вільну торгівлю, організацію промислів, куріння горілки, рибну ловлю тощо.

З часом у середовищі козацтва дедалі зростає кількість осілих заможних господарів, які колонізують нові землі, істотно розширюючи козацьке землеволодіння. В руках статечного козацтва часом опинялися значні земельні володіння, які не поступалися посілостям середнього шляхтича. Принциповою рисою козацького землеволодіння було те, що воно спиралося на використання найманої праці, і це значною мірою зумовлювало соціальну поведінку козацтва.

Із зміцненням козацтва польський уряд і шляхетсько-магнатська верства в цілому були змушені рахуватися з новими соціально-правовими особливостями козацтва, в основі яких поряд з антикріпосницькими прагненнями селянства лежали також наміри колишнього українського дрібного рицарства домогтися імунітету відносно місцевих урядовців і зловживань магнатерії.

Надзвичайно важливу колонізаційну й цивілізаторську функцію козацтва помітив Арнольд Тойнбі, який зокрема писав: «Подібно тому, як сучасні західні «будівничі імперії» подавили своїх примітивних супротивників переважаючою індустріальною могутністю, козаки подавили кочовиків, спираючись на розвинуту культуру землеробства». Саме у господарській діяльності козацтва англійський мислитель побачив «деякі ознаки, що скоріше належать майбутньому, ніж минулому». Ось чому козацькі об’єднання нагадували А. Тойнбі «колоніальні володіння сучасного західного світу». Цей прорив у майбутнє, носієм якого виявилося козацтво, був зумовлений формуванням у його середовищі буржуазних відносин, і це дає підстави вважати його учасником важливих соціально-економічних зрушень, що відбувались у Європі.

Початок. Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»