Як на Заході розуміють український Голодомор

Кількість публікацій про український Голодомор перевищує два десятки тисяч. У світовій історіографії ця тема стала однією з найбільш розроблених. Чи переконали її дослідники громадськість у тому, що Голодомор був геноцидом?

Комісія Конгресу США з розслідування голоду 1932—1933 рр. в Україні завершила роботу у квітні 1988 року висновком про геноцид. Однак уряд США офіційно не підтверджує цього з огляду на позицію Російської Федерації, яка заперечує таку кваліфікацію голоду. У листопаді 2006 року Верховна Рада України визнала Голодомор актом геноциду. Однак Генеральна Асамблея ООН цього не визнає.

Рано чи пізно на політико-правові оцінки мусять вплинути наукові висновки. Виявляється, однак, що вчені світового рівня, які спеціалізуються на радянській історії, по-різному пояснюють причини Голодомору. Найбільший розголос дістало протистояння між Робертом Конквестом, з одного боку, і Робертом Девісом та Стівеном Віткрофтом, з другого.

Роберт Конквест відомий своїми вершинними працями, в яких були проаналізовані Великий терор 1937—1938 рр. і Великий голод 1932—1933 рр. Він пішов з життя 3 серпня цього року, і газета «День» присвятила цій події цілу сторінку відгуків. Його опоненти у нас менш відомі. Це — представники бірмінгемської (Великобританія) школи радянологів. Засновником її був Едвард Карр, який створив 10-томну «Історію Радянської Росії» з аналізом подій 1917—1928 рр. Учень Карра Роберт Девіс став співавтором двох останніх томів цієї ніколи не перевершеної за масштабами праці, після чого опублікував чотиритомну «Індустріалізацію радянської Росії». Учень Р.Девіса Стівен Віткрофт із 1985 року живе в Австралії, але працює в унісон з учителем. В його доробку — створений у співавторстві з Девісом п’ятий том «Індустріалізації радянської Росії» під назвою «Роки голоду. Сільське господарство СРСР в 1931—1933 рр.» Книга вийшла англійською мовою 2004 року і 2011     року і перевидана в Москві.

Як формувалася позиція Р. Конвеста у питанні про радянський голод 1932—1933 рр.? Українській діаспорі було потрібно, щоб людству стала відомою трагедія її народу. Донести її до світової громадськості міг вчений, який створив одну з найгучніших книг XX ст. — «Великий терор». Поширена думка, що Конквесту було запропоновано гонорар, від якого він не міг відмовитися. Джеймс Мейс мав іншу думку, що сформувалася після тривалого з ним спілкування: Конквеста заінтригувала тема.

І справді, уявіть собі ситуацію. Керівники СРСР від Хрущова до Горбачова заперечували голод 1932—1933 рр. В їхні часи вже не прирівнювали згадку про голод до контрреволюційної пропаганди, як раніше. Проте засобами терору можна було не оперувати, бо в радянському суспільстві розвинулася самоцензура. Про голод знали десятки мільйонів людей. Але вони мовчали. Коли в Гарвардському університеті стали збирати спогади емігрантів, котрі пережили голод, третина з них свідчила анонімно, хоч перебувала на іншому боці земної кулі. Що ж це був за терор, який усім заткнув рота? Саме цим тема заінтригувала Конквеста. Коли він захопився нею, то знайшов назву для такого терору: terror-famine, терор голодом.

ОЦІ ПІДПИСАНІ СТАЛІНИМ «РЯТІВНІ» ДИРЕКТИВИ ЦК ПОДАЮТЬСЯ СВІДОМИМИ АБО МИМОВІЛЬНИМИ ЗАХИСНИКАМИ ЙОГО ПОЛІТИКИ ЯК ВИПРАВДАННЯ АБО, ПРИНАЙМНІ, ВІДСУТНІСТЬ НАМІРІВ ВЛАШТУВАТИ ГЕНОЦИД. ЯК ЦЕ БУЛО НАСПРАВДІ? ПРО ЦЕ — У ДРУГІЙ ЧАСТИНІ СТАТТІ С. КУЛЬЧИЦЬКОГО

Як усі західні радянологи, Конквест нічого не знав про Україну. Перекладачам «Великого терору» українською мовою довелось зробити таку примітку вже на першій сторінці авторської передмови: «Р. Конквест, як і переважна більшість західних авторів, називає росіянами всіх радянських громадян без огляду на їхню національність, а СРСР — Росією». До речі, Р. Девіс і С. Віткрофт не були винятком, як засвідчує наведена вище назва їхнього п’ятитомника з історії радянської індустріалізації.

Перед Конквестом одразу виникла проблема української мови та історичних джерел по темі голоду в Україні. Діаспора надала йому на допомогу молодого працівника з Інституту українських досліджень при Гарвардському університеті — Дж. Мейса. Він був тоді одним-єдиним українознавцем американського походження, та ще й з індіанським корінням у родоводі.

У передмові до книги «Жнива скорботи», яка з’явилася 1986 року, Р. Конквест записав: «Хочу висловити вдячність за співпрацю і значний доробок у дослідженні та детальному обговоренні рукопису докторові Джеймсу Мейсу з Гарвардського університету». Сказано досить відверто, але Мейс зізнався мені, що фактична основа цієї книги належить йому цілком і повністю, а Конквесту — тільки текст. Фактична основа «Жнив скорботи» складалася зі спогадів тих, хто вижив, а також із повідомлень дипломатів та працівників спецслужб, які відкладалися у 1933 році під грифом «секретно» у відомчих архівах Великобританії, Італії та Німеччини. Мейс не претендував на славу, яка огортала цю книгу. Йому вистачало власної слави виконавчого директора тієї комісії Конгресу США з розслідування українського голоду 1932—1933 рр., яка змусила В. Щербицького визнати в грудні 1987 року факт голоду. Слава виявилася гіркою. Мейсу не вдалося внаслідок саботажу русистів знайти постійну роботу в американських університетах. Свій життєвий шлях він закінчив в Україні.

Висновок Р. Конквеста про геноцид українського народу заперечили радянологи-русисти. Одним із критиків виявився С. Віткрофт. Йому першому з іноземних вчених вдалося одержати доступ до демографічної статистики в московських архівах. Розрахунки кількості жертв у «Жнивах скорботи» не спиралися на демографічну статистику і, зрозуміло, були неточними.

Коли Р. Девіс і С. Віткрофт закінчили працю над книгою «Роки голоду», вони ознайомили з нею Конквеста. На суперобкладинку англомовного видання видавці винесли його вердикт: «Справді видатний вклад у дослідження цієї важливої теми».

Девіс і Віткрофт заперечили заяву, яку знайшли у «Жнивах скорботи» щодо того, що голод в Україні «був викликаний навмисно заради нього самого» і назвали «поспішним висновком» (sweeping conclusion в англомовному виданні, стор. 441; «скоропалительным обобщением» в російськомовному виданні, стор. 447) таке твердження Конквеста: «комуністична ідеологія давала мотивацію для безпрецедентного масового винищення чоловіків, жінок і дітей». «На сторінках цієї книги, — писали вони далі, — ми зробили спробу показати, як радянське керівництво боролося з кризою, викликаною частково його помилковими політичними рішеннями, але, тим не менш, неочікуваною і небажаною». Тут же вони цитували одержаний ними у вересні 2003 року лист Р. Конквеста, в якому той писав після ознайомлення з рукописом, що не вважає, нібито Сталін цілеспрямовано спровокував голод 1933 року: «Ні, я стверджую тільки, що він бачив голод, який насувався, міг попередити його, але поставив інтереси Радянської держави вище необхідності нагодувати голодуючих і таким чином свідомо сприяв голоду». Таке твердження не дуже узгоджувалося з висновком у «Жнивах скорботи» про те, що голод був викликаний навмисно. Але Конквест нічого не міг протипоставити 57 рішенням вищого радянського керівництва про надання голодуючим регіонам у 1933 році насіннєвої, фуражної і продовольчої позичок. Віткрофт знайшов ці рішення в московських архівах і відтворив їх у книзі. Україна і Північний Кавказ тоді одержали 616 тис. тонн насіннєвої позички (48% від обсягу позички усім голодуючим регіонам), 103 тис. тонн фуражної (98% обсягу) і 265 тис. тонн продовольчої позички (83% обсягу).

З огляду на дискусію про причини Голодомору, варто сказати ще й таке. У відповідь на наполегливі спроби урядових кіл України переконати світову громадськість у тому, що Голодомор потрібно кваліфікувати як геноцид, Федеральне архівне агентство Російської Федерації 2009 року не пошкодувало коштів для публікації збірника, що складався зі 188 документів у вигляді кольорових ксерокопій. У збірнику з абсолютною точністю відтворювалися кольори і фактура паперу і машинодруку, чорнильних і олівцевих резолюцій, навіть дірки на аркушах із розшитої перед копіюванням архівної справи.

Далі буде