Загальноєвропейські стандарти культури

На свій сором мушу визнати, що не відкривав «Слово о полку Ігоревім» із шкільних часів. Відкривши ж після 35 років, подивувався стислості шедевра, яка в цьому випадку виступає безумовно єдиною сестрою таланту безвісного автора. Глибина твору в поєднанні з його стислістю дають широкий простір для тлумачень. Це з одного боку; і реакцію у відповідь — з іншого. Тут виступають професіонали і дилетанти, люди науки і літератори, служителі істини і співці «мінливого буття».

Я, не історик і не філолог за освітою, передусім заспокоїв свою наукову совість тим, що найуважнішим чином вивчив роботи Д.С. Лихачова «Проти дилетантизму у вивченні «Слова о полку Ігореві» і «Здогадки і фантазії у тлумаченні тексту «Слова о полку Ігоревім» (помилки О. Сулейменова)». А ще на виправдання свого дилетантизму можу (як культуролог за посадою) послатися на доктора філології Георгія Гачева, одного з найвідоміших основоположників російської культурології, який оголосив про свій принциповий дилетантизм: «Все у всьому! але ти зумій асоціювати!» (що поробиш — така наука культурологія). Ось я і хочу зіставити в культурному полі Русь-Україну з Європою, провівши паралелі між «Словом о полку Ігоревім» і «Піснею про Роланда».

Про свої спроби вставити, так би мовити, наше слово в їхню пісню доповідав А.Н. Робінсон на VII і VIII міжнародних з’їздах славістів (Варшава, 1973. Загреб—Любляна, 1978): «Найвідоміші пам’ятки розвиненого феодального епосу Європи ХII—ХШ ст., які в загальноєвропейській перспективі епохи немов оточували «Слово о полку Ігоревім», дають матеріал для з’ясування принципів поетизації історичних або міфологічних сюжетів та ідеалізації героїв... Ці епічні поеми характеризувалися, зокрема, близькістю рицарсько-дружинних понять («слави» й «честі», «вірності» та «зради», «образи» й «помсти» тощо), були насичені яскравими і одноманітними (побудованими за принципом «загальних місць») описами феодальних ритуалів і традиційних ситуацій, гіперболічних батальних сцен (зі звичайною символікою — участю в них язичницьких або християнських сил, небесних світил, фауни і флори), подвигів благородних героїв (з їх вражаючою хоробрістю, силою і афектацією) тощо».

Дійсно, і у «Слові», і в «Пісні» герої б’ються за віру — з «сарацинами» або «поганими» — на фоні розбурханої природи; і тут, і там виразно звучить патріотичний мотив («О, Руська земля» — «О, Франція, батьківщина моя») і мотив державної могутності, персоніфікований в образах «сивих», «грізних» і «мудрих» правителів — Карла Великого і Святослава Київського. Можна віднайти і інші паралелі; можна, відзначаючи загальні закономірності епічної традиції періоду, що вивчається, підкреслити, як це робить А. Робінсон, власні, властиві тільки нашому епосу, особливості «Слова». Але мені здається, набагато цікавіші принципові відмінності — так би мовити, різноспрямовані паралелі. І стосуються вони речей не другорядних, а дуже — і тоді, і зараз — істотних. Йдеться про «славу» і «честь», «вірність» і «зраду».

Руські літописи зберегли нам блискучі зразки так званих військових афоризмів. Д. Лихачов відзначає високу культуру традиційних формул усної «військової» мови, але «найбільше вражають вони стрункістю і винятковим лаконізмом висловлення», що так вигідно відрізняє їх від надмірно пишних — ані розуму, ані серцю — слів церковників. Ось, наприклад, князь Святослав перед битвою з греками в 970 році — своїм дружинникам: «уже нам некомо ся дети, волею и неволею стати противу; да не посрамим земли Руские, но ляжем костьми, мертвии бо сраму не имем...», або Вишата — своїй дружині: «Аще жив буду, то с ними, аще погыну, то с дружиною». Слуги Христові явно програють, як ті пишномовні афіняни лаконічним спартанцям, у словесній енергетиці. Ось, скажімо, «єпископ Митрофан поставив собі ту ж саму мету — підбадьорити людей перед рішучою битвою, він висловлює ті ж самі думки про байдужість до смерті, про необхідність мужнього захисту. Але промова його позбавлена і лаконізму, і мистецтва...»

У «Пісні» церква — воїн Христовий, а барони — діти Христові (а не «Даждь-божа внуки», як у «Слові»), тому народ і церква єдині:

«З’явився і Турпін, архієпископ, Коня острожить і злетів на пагорб, Звернувсь до франків і запально мовив: «Сеньйори, Карл нас залишив на варті, За короля повинні ми померти І ствердити святу Христову віру...». «Роланд сказав: «Пошли її нам, Боже! То честь велика — битися за Карла, Бо за сеньйора всяк васал повинен Терпіти біль і спеку, рани й холод, Віддати кров, саме життя із тілом, А ворогів рубати без упину». «Було там двадцять тисяч франків вірних, Заприсяглися всі рубать невірних, Відважно битись, нехтуючи смертю...»

Красиво, цілком в енергійному і лаконічному руському військово-князівському дусі розпочинає свою несанкціоновану авантюру Ігор: «Братие и дружино! Луце жъ би потяту (вбитим) быта, неже полонену быти... съ вами, русици, хощу главу свою приложити, а любо испита шеломомь Дону». Негарно тільки закінчує: «погубивши дружини свої та родичів, відпочивши у почесному полоні та втікши, з’явився по допомогу (тобто — з повинною) до Ярослава, а потім — Святослава» (А. Робінсон). А як же честь, а де ж вірність? Далеко, за Піренеями.

«Хай Бог боронить, Щоб хтось з людей сказав: «Роланд злякався Й сурмив у ріг, забувши честь і гордість!» Не докорятиме ніхто із рідних». «Не знаю, що робити, Та краще смерть, аніж безчестя наше!» — вторить Роланду побратим Олів’є. «Роланд глядить на гори й доли дальні І бачить: смерть, тіла загиблих франків...». «Загибель лицарів — моя провина, Не зміг їх захистити й врятувати». «Коли Роланд побачив наступ вражий, Відчув він силу, гордість і відвагу, Поки живий, завзято буде битись...»

«По убиенным русичам «кликнула» (заплакала погребальным плачем) Карна, и Желя (обе — погребальные богини) поскакала по Русской земле, размыкивая огонь в пламенном (погребальном) роге. Жены русские восплакались, приговаривая: «Уже нам своих милых любимых ни мыслию не смыслить, ни думою не сдумать...» (переклад Д. Ліхачева). Тільки князь спокійний, провиною не краючись, а справляючи в ситому полоні весілля сина з половецькою красунею-принцесою. «Погрузи жиръ (згубив багатство) во дне Каялы, рекы половецкия, рускаго злата насыпаша... Ту немци и венедици, ту греци и морава... кають князя Игоря.»

За європейськими християнськими стандартами Ігор, як той зрадник Ганелон —«Так Ганелон помер, як боягуз негідний, За зраду Бог карає неодмінно!», — заслуговував хіба що на смерть, адже тільки «мертвые сраму не имут». Однак у автора «Слова», який, пересипаючи текст згадками поганських велесів, див, стрибогів, даждьбогів, хорсів, до Господа нашого Ісуса Христа звертається лише раз («Игореви князю Богъ путь кажетъ изъ земли Половецькой на землю Рускую, къ отню злату столу»), стандарти інші: «Солнце светится на небесе Игорь князь въ Руской земли. Девици поютъ на Дунай — вьются голоси чрезъ море до Киева. Игорь едет по Боричеву къ святей Богородици Пирогощей. Страны ради, гради весели... Слава Игорю Святославовичу...!»

«Та все ж «Слово» не належить до традиційної культури, — вважає Мирослав Попович, — і автор його — не язичник, а християнин... Схема мандрів Ігоря, як вони побачені поетом, — це схема сюжету «блудний син». ...Повість про Ігоря — це повість про лихі пригоди молодого нерозважливого чоловіка, який після всіх лихоліть повертається до батьківського і прабатьківського будинку, в Київ». То що, будь щасливою земля Руська? Повернувся твій блудний син! Виходить, радійте, «бо цей мій син був мертвий, і ожив, пропав був і знайшовся»? (Лук. 15:24).

Ні! Нещасна ти, земля Руська. Як удовиця бідолашна радієш поганцю непутньому: який він не є мужик, а все ж мужик. Дарма радієш. Не захистить тебе мужик цей від насильника косоокого! Вже видно з берегів Каяли-річки Калки річище, де руського злата, ой, буде насипано...

У своїй доповіді А. Робінсон переконливо довів, що з історичного, а також і з політичного погляду вихваляння Ігоря — третьорядного полководця і неуспішного політика — немає жодного сенсу. Значення тут має не реальність, а ідеальність. Автор «Слова» прийомами епічної поезії прославляє ідеали, малює прекрасну, з його погляду, утопію. У цій утопії поняття про дружинну (рицарську) і князівську честь і славу мають першорядне значення; за свідченням Д. Лихачова, «Слово» буквально напоено этими понятиями». З погляду феодальної моралі, як її розуміє автор «Слова», Ігор і Всеволод аж ніяк не порушили уявлення про князівську честь. «Честь свою они уронили в глазах Святослава и автора «Слова» только потому, что в поисках личной славы они предали интересы Русской земли... Автор «Слова» не отрицает, например, феодальных отношений, но в этих отношениях он постоянно настаивает на необходимости соблюдения подчиняющих обязательств феодалов, а не на их правах самостоятельности. Он подчеркивает ослушание Игоря и Всеволода по отношению к их «отцу» Святославу и осуждает их за это. Он призывает к феодальной верности киевскому князю Святославу, но не во имя соблюдения феодальных принципов, а во имя интересов всей Русской земли» (Д. Лихачов).

Ось в цьому ідеали західноєвропейського суспільства (німців і венеціанців, греків і моравів) разюче відрізняються від наших. Вірність не князю, не землі, державі, які «поза мною», а обов’язку, моральному закону, який «у мені», вірність даному слову, порушити яке я не можу, як говорив Кант, не ставши вартим презирства у власних очах.

«Хай Бог боронить,
Щоб хтось з людей сказав: «Роланд злякався
Й сурмив у ріг, забувши честь і гордість!»
Не докорятиме ніхто із рідних».

Для чесної людини моральний закон універсальний, навіть за невірними «Пісня» визнає цю доброчесність:

«Міцне еміра слово й непорушне
І жоден смертний цей наказ не змінить —
Іти до Ахена, столиці Карла.
Князі перед володарем схилились».

...Щоразу, зустрічаючи нині нечесність, нехтування Словом — вимовленим або написаним, — я згадую тепер «Слово» і переконуюся в міцності зв’язку часів.

Переклад «Пісні про Роланда» В. ПАЩЕНКА, Н. ПАЩЕНКО